HIERARCHINĖ DIEVIŠKOJI LITURGIJA BALTARUSIŲ PARAPIJOJE VILNIUJE
2026 m. rugpjūčio 30 d., sekmadienį, Jo Ekscelencija Tamiso vyskupas Panaretas, Visuotinio patriarchato egzarchas Lietuvoje, tarnavo Dieviškąją Liturgiją Vilniaus Apreiškimo Švč. Dievo Gimdytojai parapijoje, kurioje daugiausia meldžiasi baltarusiai.
Maldingoje aplinkoje giesmes melodingai atliko šventovės choras drauge su kunigu Georgijumi Rojumi, atsakingu už vietos baltarusių sielovadą.
Pamoksle vyskupas pabrėžė, kad bendras tikėjimas vienija skirtingų kalbų ir tautinės kilmės žmones, ir pažymėjo, kad Lietuvoje gyvenantys baltarusiai yra kviečiami saugoti savo ortodoksišką dvasinę tapatybę, kartu aktyviai ir darniai dalyvaudami vietos visuomenės gyvenime.
Toliau pateikiame visą pamokslo tekstą:
„Dievas niekada nepalieka savo vynuogyno“
Pamokslas 13-ajam sekmadieniui pagal Matą
Brangūs mano broliai ir seserys!
Šiandienos Evangelijoje Kristus pasakoja apie žmogų, kuris įveisė vynuogyną. Jis jį aptvėrė, juo pasirūpino, įrengė visa, ko reikėjo, o paskui patikėjo žmonėms, kad šie jį dirbtų.
Paprastai, kai girdime šį palyginimą, dėmesį kreipiame į vynininkus ir jų poelgius. Tačiau šiandien norėčiau daugiau pakalbėti apie šeimininką ir patį vynuogyną.
Šis žmogus su meile įveisė vynuogyną. Jis juo rūpinosi. Jis jo nepaliko. Jis norėjo matyti, kaip vynuogynas auga ir duoda vaisių. Ir šis vaizdinys šiandien gali mums pasakyti labai paprastą, bet labai svarbų dalyką: Dievas niekada nepalieka tų, kuriuos myli.
O Dievas myli žmogų. Jis myli jį, kai gyvenime viskas klostosi gerai, bet ir tada, kai viskas netikėtai pasikeičia. Jis myli žmogų, kai šis yra savo namuose, tarp giminių ir artimųjų, bet ir tada, kai gyvenimas nuveda jį toli nuo namų ir tenka viską pradėti iš naujo.
Daugelis jūsų labai gerai žinote, ką reiškia palikti savo Tėvynę. Atsiskirti nuo brangių žmonių. Palikti savo namus, pažįstamas gatves, vietas, kuriose užaugote, tuos paprastus kasdienius dalykus, kurie kadaise atrodė visiškai savaime suprantami. Ir staiga atsidurti naujoje vietoje, kur daug ką tenka pradėti iš naujo.
Gyvenimas atvedė jus čia, į svetingą Lietuvą, kuri jus priėmė ir tapo nauja jūsų gyvenimo vieta. Tačiau tai nereiškia, kad žmogus pamiršta savo Tėvynę. Tėvynę nešiojamės savo širdyje. Širdyje saugome artimuosius, prisiminimus, savo kalbą, visa, kas mums brangu, ir net tai, ką kartais sunku paaiškinti kitiems.
Ir galbūt kartais šiame naujame gyvenime žmogaus širdyje kyla klausimas: „Kur dabar mano namai? Kur mano vieta?“ Šiandien Bažnyčia nori jums duoti labai paprastą atsakymą: čia jūs nesate svetimi.
Bažnyčioje niekas neturi jaustis svetimas. Nes pirmiau už šalį, iš kurios atėjome, pirmiau už kalbą, kuria kalbame, pirmiau už vietą, kurioje šiandien gyvename, yra kai kas gilesnio, kas mus vienija: mes visi esame vieno Dievo vaikai.
Todėl Bažnyčia turi būti ta vieta, kur žmogus vėl gali pajusti, kad turi namus. Namus, kuriuose gali melstis. Namus, kuriuose jį išklausys. Namus, į kuriuos gali atnešti savo džiaugsmą ir savo skausmą. Namus, kuriuose jam nereikia nuolat aiškinti, kas jis ir iš kur atėjo. Nes Bažnyčioje atsakymas jau žinomas: tu esi Dievo vaikas. Tu esi mūsų brolis, mūsų sesuo. Čia tavo namai.
Ir čia šiandienos Evangelijos vynuogyno vaizdinys tampa dar gražesnis. Kai augalą persodina į naują žemę, jam reikia laiko. Jis neįleidžia šaknų per vieną dieną. Jam reikia rūpesčio, kantrybės, vandens ir saulės. Iš pradžių jis gali atrodyti silpnas. Tačiau pamažu vėl įleidžia šaknis. Ir vieną dieną vėl pradeda duoti vaisių.
Taip būna ir su žmogumi. Kartais jam tenka palikti vietą, kurią mylėjo, ir atsidurti kitoje. Tenka iš naujo kurti savo gyvenimą, rasti naujų draugų, mokytis naujos kalbos, priprasti prie kitos visuomenės, kurti naujus namus.
Tačiau tai nereiškia, kad visas ankstesnis gyvenimas prarastas. Ir juo labiau tai nereiškia, kad Dievas žmogų paliko. Dievas gali duoti mums naujas šaknis, nereikalaudamas pamiršti senųjų.
Mes galime mylėti savo Tėvynę ir kartu pamilti vietą, kuri mus priėmė. Galime širdyje saugoti toli likusius žmones ir kartu atverti širdį žmonėms, kuriuos Dievas šiandien siunčia mums čia.
Gyvenimas tęsiasi. Ir Kristus toliau eina šalia mūsų. Gali pasikeisti šalis. Gali pasikeisti namai. Gali pasikeisti kalba, kurią kasdien girdime aplink save. Gali pasikeisti daug to, kas kadaise atrodė pastovu. Tačiau Kristus nesikeičia.
Ir tai, ko gero, yra viena didžiausių mūsų tikėjimo paguodų. Kad ir kur atsidurtume, Jis jau ten. Mums nereikia Jo ieškoti tik Tėvynėje, kurią palikome. Kristus buvo ten kartu su mumis, ir Jis yra čia kartu su mumis.
Todėl šiandien noriu jums pasakyti dar keletą žodžių iš širdies: Bažnyčia yra šalia jūsų. Norėčiau, kad jūsų bendruomenė niekada nesijaustų vieniša. Norėčiau žinoti jūsų džiaugsmus, jūsų sunkumus, jūsų šeimas, tai, kas jums kelia rūpestį ir nerimą.
Mes ne visada galime išspręsti visas žmogaus problemas. Tačiau kartais žmogui reikia labai paprasto dalyko: žinoti, kad šalia kažkas yra. Žinoti, kad yra durys, kurias galima atverti. Kad yra šventovė, į kurią galima ateiti. Kad yra bendruomenė, kuri tave priims. Kad yra žmogus, kuris išklausys tai, kas guli tavo širdyje.
Ir kai stovėsime prieš Šventąją Taurę, pamatysime patį gražiausią atsakymą į klausimą: „Kur mano vieta? Kam aš priklausau?“ Mes priklausome Kristui.
Prieš Šventąją Taurę nėra svetimų. Nėra pabėgėlių ir vietinių. Nėra pirmos ir antros rūšies žmonių. Yra vieno Dievo vaikai, kurie ateina prie vieno Stalo ir priima tą patį Kristų.
Štai kas yra Bažnyčia. Tai viena didelė šeima, kurioje gali būti kalbama skirtingomis kalbomis, gali būti skirtingos istorijos ir skirtingos Tėvynės, bet kuri turi vieną Kristų, vieną tikėjimą ir vieną viltį.
Todėl, brangūs mano broliai ir seserys, norėčiau, kad šiandien savo širdyse išsineštumėte vieną paprastą mintį: nepraraskite vilties. Net jeigu jums teko viską pradėti iš naujo. Net jeigu dabar kas nors sekasi sunkiai. Net jeigu kartais jūsų širdis grįžta į Tėvynę, pas gimines ir artimuosius.
Dievas jūsų nepamiršo. Jūsų gyvenimo vynuogynas tebėra Jo rankose. Ir laikui bėgant, su kantrybe, tikėjimu ir meile, jis vėl gali išleisti naujas šakas ir duoti naujų vaisių.
Saugokime savo Tėvynę širdyje. Būkime dėkingi svetingai Lietuvai, kuri daugeliui tapo nauja gyvenimo vieta. Palaikykime vieni kitus. Ir svarbiausia – saugokime Kristų tarp mūsų.
Nes žmogus gali atsidurti kitoje vietoje, tačiau Dievas niekada nekeičia savo meilės žmogui. O ten, kur yra Kristus, visada yra kelias pradėti iš naujo.
Amen.
ENGLISH TRANSLATION [show]
HIERARCHICAL DIVINE LITURGY AT THE BELARUSIAN PARISH IN VILNIUS
On Sunday, 30 August 2026, His Grace Bishop Panaretos of Tamisos, Patriarchal Exarch of Lithuania, celebrated the Divine Liturgy at the Parish of the Annunciation of the Most Holy Theotokos in Vilnius, where the congregation is composed mainly of Belarusian faithful.
In an atmosphere of prayerful reverence, the hymns were rendered melodiously by the church choir together with Fr Georgiy Roy, who is responsible for the pastoral care of the Belarusian faithful in the area.
In his homily, the Bishop stressed that common faith unites people of different languages and national backgrounds, noting that Belarusians living in Lithuania are called to preserve their Orthodox spiritual identity while at the same time participating actively and harmoniously in the life of the local society.
Full text of the homily:
“God Never Abandons His Vineyard”
Homily for the 13th Sunday of Matthew
My dear brothers and sisters,
In today’s Gospel, Christ tells us about a man who planted a vineyard. He put a fence around it, cared for it, prepared everything that was needed, and then entrusted it to people so that they might cultivate it.
Usually, when we hear this parable, we focus on the tenants and on what they did. But today I would like to speak more about the owner and about the vineyard itself.
This man planted the vineyard with love. He cared for it. He did not abandon it. He wanted to see the vineyard grow and bear fruit. And this image can tell us something very simple, yet very important today: God never abandons those whom He loves.
And God loves the human person. He loves us when everything in life is going well, but also when everything suddenly changes. He loves us when we are at home among family and loved ones, but also when life takes us far from home and we have to begin again.
Many of you know very well what it means to leave your homeland: to part from people dear to you, to leave your home, familiar streets, the places where you grew up, and those simple everyday things that once seemed completely natural. And then suddenly to find yourself in a new place where so much has to begin again.
Life brought you here, to hospitable Lithuania, which welcomed you and became a new place for your life. But this does not mean that a person forgets his homeland. We carry our homeland in our hearts. We keep in our hearts our loved ones, our memories, our language, everything that is dear to us, even those things that are sometimes difficult to explain to others.
And perhaps, at times, in this new life a question arises in the human heart: “Where is my home now? Where is my place?” Today the Church wants to give you a very simple answer: here you are not strangers.
No one should feel like a stranger in the Church. For before the country from which we came, before the language we speak, before the place where we live today, there is something deeper that unites us: we are all children of the one God.
And therefore the Church must be the place where a person can once again feel that he has a home. A home where he can pray. A home where he will be heard. A home to which he can bring his joy and also his pain. A home where he does not constantly have to explain who he is and where he came from. Because in the Church the answer is already known: you are a child of God. You are our brother, our sister. Here is your home.
And here the image of the vineyard from today’s Gospel becomes even more beautiful. When a plant is transplanted into new soil, it needs time. It does not put down roots in a single day. It needs care, patience, water, and sunlight. At first it may seem weak. But gradually it puts down roots again. And one day it begins once more to bear fruit.
So it is with a human being. Sometimes a person has to leave a place he loved and find himself in another. He has to rebuild his life, find new friends, learn a new language, become accustomed to a different society, and create a new home.
But this does not mean that all of one’s previous life has been lost. Still less does it mean that God has abandoned the person. God can give us new roots without asking us to forget the old ones.
We can love our homeland and at the same time come to love the place that welcomed us. We can keep in our hearts those who remained far away and at the same time open our hearts to the people whom God sends to us here today.
Life goes on. And Christ continues to walk beside us. The country may change. The home may change. The language we hear around us every day may change. Much of what once seemed permanent may change. But Christ does not change.
And this is perhaps one of the greatest consolations of our faith. Wherever we may find ourselves, He is already there. We do not have to look for Him only in the homeland we left behind. Christ was there with us, and He is here with us.
And so today I want to say a few more words to you from the heart: the Church is beside you. I would like your community never to feel alone. I would like to know your joys, your difficulties, your families, the things that trouble and concern you.
We cannot always solve every human problem. But sometimes a person needs something very simple: to know that someone is nearby. To know that there is a door that can be opened. That there is a church one can enter. That there is a community that will receive you. That there is a person who will listen to what lies upon your heart.
And when we stand before the Holy Chalice, we will see the most beautiful answer to the question: “Where is my place? To whom do I belong?” We belong to Christ.
Before the Holy Chalice there are no strangers. There are no refugees and locals. There are no first-class and second-class people. There are the children of the one God, who come to one Table and receive the same Christ.
This is what the Church is: one great family in which people may speak different languages, have different stories and different homelands, yet have one Christ, one faith, and one hope.
Therefore, my dear brothers and sisters, I would like you to carry one simple thought in your hearts today: do not lose hope. Even if you have had to begin everything again. Even if something is difficult right now. Even if at times your heart returns to your homeland, to your family and loved ones.
God has not forgotten you. The vineyard of your life is still in His hands. And with time, patience, faith, and love, it can once again put forth new branches and bear new fruit.
Let us keep our homeland in our hearts. Let us be grateful to hospitable Lithuania, which for many has become a new place of life. Let us support one another. And above all, let us keep Christ among us.
For a person may find himself in another place, but God never changes His love for the human person. And where Christ is, there is always a way to begin again.
Amen.
ΕΛΛΗΝΙΚΟ ΠΡΩΤΟΤΥΠΟ [εμφάνιση]
ΑΡΧΙΕΡΑΤΙΚΗ ΘΕΙΑ ΛΕΙΤΟΥΡΓΙΑ ΣΤΗ ΛΕΥΚΟΡΩΣΟΦΩΝΗ ΕΝΟΡΙΑ ΤΟΥ ΕΥΑΓΓΕΛΙΣΜΟΥ ΣΤΟ ΒΙΛΝΙΟΥΣ
Την Κυριακή, 30 Αυγούστου 2026, ο Θεοφιλέστατος Επίσκοπος Ταμισού κ. Πανάρετος, Πατριαρχικός Έξαρχος Λιθουανίας, λειτούργησε στην ενορία του Ευαγγελισμού στο Βίλνιους, όπου εκκλησιάζονται κυρίως Λευκορώσοι πιστοί.
Σε κλίμα κατανύξεως, μελωδικά απέδωσε η χορωδία του ναού μαζί με τον πατέρα Γεώργιο Ρόι, υπεύθυνο των Λευκορώσων της περιοχής.
Στο κήρυγμά του υπογράμμισε ότι η κοινή πίστη ενώνει ανθρώπους διαφορετικών γλωσσών και εθνικών καταβολών, επισημαίνοντας πως οι Λευκορώσοι που ζουν στη Λιθουανία καλούνται να διαφυλάσσουν την ορθόδοξη πνευματική τους ταυτότητα, συμμετέχοντας συγχρόνως ενεργά και αρμονικά στη ζωή της τοπικής κοινωνίας.
Παραθέτουμε κατωτέρω το κείμενο του κηρύγματος:
«Ο Θεός δεν εγκαταλείπει ποτέ τον αμπελώνα Του»
Κήρυγμα – ΙΓ΄ Κυριακή του Ματθαίου
Αγαπητοί μου αδελφοί και αδελφές,
στο σημερινό Ευαγγέλιο ο Χριστός μάς μιλά για έναν άνθρωπο που φύτεψε έναν αμπελώνα. Τον περιέφραξε, τον φρόντισε, ετοίμασε όλα όσα ήταν απαραίτητα και στη συνέχεια τον εμπιστεύθηκε σε ανθρώπους για να τον καλλιεργήσουν.
Συνήθως, όταν ακούμε αυτή την παραβολή, στεκόμαστε στους γεωργούς και στη συμπεριφορά τους.
Σήμερα όμως θα ήθελα να σταθούμε περισσότερο στον οικοδεσπότη και στον ίδιο τον αμπελώνα.
Ο άνθρωπος αυτός φύτεψε κάτι με αγάπη. Το φρόντισε. Δεν το εγκατέλειψε. Περίμενε να το δει να μεγαλώνει και να δίνει καρπό.
Και αυτή η εικόνα μπορεί να μας πει σήμερα κάτι πολύ απλό, αλλά πολύ σημαντικό:
Ο Θεός δεν εγκαταλείπει ποτέ εκείνους που αγαπά.
Και ο Θεός αγαπά τον άνθρωπο.
Τον αγαπά όταν όλα στη ζωή του πηγαίνουν καλά, αλλά και όταν όλα ξαφνικά αλλάζουν.
Τον αγαπά όταν βρίσκεται στο σπίτι του, ανάμεσα στους δικούς του ανθρώπους, αλλά και όταν η ζωή τον οδηγεί μακριά και πρέπει να αρχίσει πάλι από την αρχή.
Πολλοί από εσάς γνωρίζετε πολύ καλά τι σημαίνει να αφήνει κανείς την πατρίδα του.
Να αποχωρίζεται αγαπημένους ανθρώπους.
Να αφήνει το σπίτι του.
Τους γνώριμους δρόμους.
Τους τόπους όπου μεγάλωσε.
Εκείνα τα μικρά καθημερινά πράγματα που κάποτε θεωρούσε αυτονόητα.
Και ξαφνικά να βρίσκεται σε έναν καινούργιο τόπο, όπου πολλά πρέπει να αρχίσουν ξανά.
Η ζωή σάς έφερε εδώ, στη φιλόξενη χώρα της Λιθουανίας, η οποία σας δέχθηκε και έγινε για εσάς ένας νέος τόπος ζωής.
Αυτό όμως δεν σημαίνει ότι ο άνθρωπος ξεχνά την πατρίδα του.
Την πατρίδα μας την κουβαλάμε μέσα στην καρδιά μας.
Κουβαλάμε τους δικούς μας ανθρώπους, τις αναμνήσεις μας, τη γλώσσα μας, όλα όσα αγαπήσαμε, ακόμη και εκείνα που μερικές φορές είναι δύσκολο να εξηγήσουμε στους άλλους.
Και ίσως κάποιες φορές, μέσα σε αυτή τη νέα ζωή, γεννιέται στην καρδιά του ανθρώπου ένα ερώτημα:
«Πού είναι τώρα το σπίτι μου; Πού είναι ο τόπος μου;»
Και σήμερα η Εκκλησία θέλει να σας δώσει μία πολύ απλή απάντηση:
Εδώ δεν είστε ξένοι.
Μέσα στην Εκκλησία κανένας άνθρωπος δεν πρέπει να αισθάνεται ξένος.
Γιατί πριν από τη χώρα από την οποία ερχόμαστε, πριν από τη γλώσσα που μιλάμε, πριν από τον τόπο στον οποίο σήμερα ζούμε, υπάρχει κάτι πολύ βαθύτερο που μας ενώνει:
Είμαστε όλοι παιδιά του ίδιου Θεού.
Και γι’ αυτό η Εκκλησία πρέπει να είναι ο τόπος όπου ο άνθρωπος μπορεί να αισθανθεί ξανά ότι έχει ένα σπίτι.
Ένα σπίτι όπου μπορεί να προσευχηθεί.
Ένα σπίτι όπου κάποιος θα τον ακούσει.
Ένα σπίτι όπου μπορεί να φέρει τη χαρά του, αλλά και τον πόνο του.
Ένα σπίτι όπου δεν χρειάζεται συνεχώς να εξηγεί ποιος είναι και από πού έρχεται.
Γιατί μέσα στην Εκκλησία η απάντηση είναι ήδη γνωστή:
Είσαι παιδί του Θεού. Είσαι αδελφός μας. Είσαι αδελφή μας. Εδώ είναι το σπίτι σου.
Και εδώ η εικόνα του αμπελώνα από το σημερινό Ευαγγέλιο γίνεται ακόμη πιο όμορφη.
Όταν ένα φυτό μεταφυτεύεται σε καινούργιο χώμα, χρειάζεται χρόνο.
Δεν ριζώνει μέσα σε μία ημέρα.
Χρειάζεται φροντίδα.
Χρειάζεται υπομονή.
Χρειάζεται νερό και ήλιο.
Στην αρχή μπορεί να φαίνεται αδύναμο.
Σιγά σιγά όμως αρχίζει πάλι να απλώνει τις ρίζες του.
Και κάποια ημέρα αρχίζει ξανά να δίνει καρπό.
Έτσι συμβαίνει πολλές φορές και με τον άνθρωπο.
Μπορεί να χρειαστεί να αφήσει έναν τόπο που αγαπούσε και να βρεθεί σε έναν άλλο.
Να ξαναφτιάξει τη ζωή του.
Να δημιουργήσει νέες φιλίες.
Να μάθει μία καινούργια γλώσσα.
Να συνηθίσει μία διαφορετική κοινωνία.
Να δημιουργήσει ένα καινούργιο σπίτι.
Αυτό όμως δεν σημαίνει ότι η προηγούμενη ζωή του χάθηκε.
Και πολύ περισσότερο δεν σημαίνει ότι ο Θεός τον εγκατέλειψε.
Ο Θεός μπορεί να μας δώσει καινούργιες ρίζες, χωρίς να μας ζητήσει να ξεχάσουμε τις παλιές.
Μπορούμε να αγαπάμε την πατρίδα μας και συγχρόνως να αγαπήσουμε τον τόπο που μας δέχθηκε.
Μπορούμε να κρατάμε μέσα στην καρδιά μας τους ανθρώπους που βρίσκονται μακριά και συγχρόνως να ανοίγουμε την καρδιά μας στους ανθρώπους που ο Θεός φέρνει σήμερα δίπλα μας.
Η ζωή συνεχίζεται.
Και ο Χριστός συνεχίζει να περπατά μαζί μας.
Μπορεί να αλλάξει η χώρα.
Μπορεί να αλλάξει το σπίτι.
Μπορεί να αλλάξει η γλώσσα που ακούμε καθημερινά γύρω μας.
Μπορούν να αλλάξουν πολλά από εκείνα που κάποτε θεωρούσαμε σταθερά.
Ο Χριστός όμως δεν αλλάζει.
Και αυτή είναι ίσως μία από τις μεγαλύτερες παρηγοριές της πίστεώς μας.
Όπου κι αν βρεθούμε, Εκείνος είναι ήδη εκεί.
Δεν χρειάζεται να Τον αναζητήσουμε μόνο στην πατρίδα που αφήσαμε πίσω μας.
Ο Χριστός ήταν εκεί μαζί μας και είναι εδώ μαζί μας.
Και γι’ αυτό σήμερα θέλω να σας πω και λίγα λόγια από την καρδιά μου:
Η Εκκλησία είναι κοντά σας.
Θέλω η κοινότητά σας να μην αισθάνεται ποτέ μόνη.
Θέλω να γνωρίζω τις χαρές σας, τις δυσκολίες σας, τις οικογένειές σας, όσα σας απασχολούν και σας προβληματίζουν.
Δεν μπορούμε πάντοτε να λύσουμε όλα τα προβλήματα ενός ανθρώπου.
Μερικές φορές όμως ο άνθρωπος χρειάζεται κάτι πολύ απλό:
να γνωρίζει ότι κάποιος είναι δίπλα του.
Να γνωρίζει ότι υπάρχει μία πόρτα που μπορεί να ανοίξει.
Ότι υπάρχει ένας ναός όπου μπορεί να έρθει.
Ότι υπάρχει μία κοινότητα που θα τον δεχθεί.
Ότι υπάρχει κάποιος που θα ακούσει αυτό που έχει στην καρδιά του.
Και όταν σε λίγο θα σταθούμε μπροστά στο Άγιο Ποτήριο, θα έχουμε μπροστά μας την ωραιότερη απάντηση στο ερώτημα:
«Πού είναι ο τόπος μου; Σε ποιον ανήκω;»
Ανήκουμε στον Χριστό.
Μπροστά στο Άγιο Ποτήριο δεν υπάρχουν ξένοι.
Δεν υπάρχουν πρόσφυγες και ντόπιοι.
Δεν υπάρχουν άνθρωποι πρώτης και δεύτερης κατηγορίας.
Υπάρχουν παιδιά του ίδιου Θεού, που προσέρχονται στο ίδιο Τραπέζι και λαμβάνουν τον ίδιο Χριστό.
Αυτό είναι η Εκκλησία.
Μία μεγάλη οικογένεια, στην οποία μπορεί να μιλάμε διαφορετικές γλώσσες, να έχουμε διαφορετικές ιστορίες και διαφορετικές πατρίδες, αλλά έχουμε έναν Χριστό, μία πίστη και μία ελπίδα.
Γι’ αυτό, αγαπητοί μου αδελφοί και αδελφές, θα ήθελα σήμερα να κρατήσετε στην καρδιά σας μία απλή σκέψη:
Μην χάνετε την ελπίδα σας.
Ακόμη κι αν χρειάστηκε να αρχίσετε πάλι από την αρχή.
Ακόμη κι αν σήμερα κάποια πράγματα είναι δύσκολα.
Ακόμη κι αν κάποιες φορές η καρδιά σας επιστρέφει στην πατρίδα, στους δικούς σας ανθρώπους, σε εκείνους που αγαπάτε και βρίσκονται μακριά.
Ο Θεός δεν σας ξέχασε.
Ο αμπελώνας της ζωής σας εξακολουθεί να βρίσκεται στα χέρια Του.
Και με τον χρόνο, με υπομονή, πίστη και αγάπη, μπορεί να βγάλει ξανά καινούργια κλαδιά και καινούργιους καρπούς.
Να κρατάμε την πατρίδα μας μέσα στην καρδιά μας.
Να είμαστε ευγνώμονες στη φιλόξενη Λιθουανία, που έγινε για πολλούς ένας νέος τόπος ζωής.
Να στηρίζουμε ο ένας τον άλλον.
Και πάνω απ’ όλα, να κρατάμε τον Χριστό ανάμεσά μας.
Γιατί ο άνθρωπος μπορεί να βρεθεί σε έναν διαφορετικό τόπο, αλλά ο Θεός δεν αλλάζει ποτέ την αγάπη Του για τον άνθρωπο.
Και εκεί όπου βρίσκεται ο Χριστός, υπάρχει πάντοτε ένας δρόμος για να αρχίσουμε ξανά.
Αμήν.
УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕКЛАД [показати]
АРХІЄРЕЙСЬКА БОЖЕСТВЕННА ЛІТУРГІЯ В БІЛОРУСЬКІЙ ПАРАФІЇ У ВІЛЬНЮСІ
У неділю, 30 серпня 2026 року, Його Преосвященство єпископ Тамісоський Панарет, Патріарший екзарх Литви, звершив Божественну літургію в парафії Благовіщення Пресвятої Богородиці у Вільнюсі, де моляться переважно білоруські вірні.
У молитовній атмосфері піснеспіви мелодійно виконав хор храму разом з отцем Георгієм Роєм, відповідальним за пастирське служіння білоруським вірним у цій місцевості.
У своїй проповіді єпископ наголосив, що спільна віра об’єднує людей різних мов і національного походження, зазначивши, що білоруси, які живуть у Литві, покликані зберігати свою православну духовну ідентичність і водночас активно та гармонійно брати участь у житті місцевого суспільства.
Далі подаємо повний текст проповіді:
«Бог ніколи не залишає Свого виноградника»
Проповідь у 13-ту неділю за Матвієм
Дорогі мої брати і сестри!
У сьогоднішньому Євангелії Христос розповідає нам про чоловіка, який насадив виноградник. Він обгородив його, подбав про нього, влаштував усе необхідне, а потім довірив його людям, щоб вони його обробляли.
Зазвичай, коли ми чуємо цю притчу, ми звертаємо увагу на виноградарів та їхні вчинки. Але сьогодні мені хотілося б більше поговорити про господаря і про сам виноградник.
Цей чоловік з любов’ю насадив виноградник. Він піклувався про нього. Він не залишив його. Він хотів бачити, як виноградник росте і приносить плід. І цей образ може сказати нам сьогодні щось дуже просте, але дуже важливе: Бог ніколи не залишає тих, кого Він любить.
А Бог любить людину. Він любить її, коли в житті все йде добре, але й тоді, коли все несподівано змінюється. Він любить людину, коли вона перебуває у своєму домі, серед рідних і близьких, але й тоді, коли життя приводить її далеко від дому і доводиться починати все спочатку.
Багато хто з вас дуже добре знає, що означає залишити свою Батьківщину: розлучитися з дорогими людьми, залишити свій дім, знайомі вулиці, місця, де ви виросли, ті прості повсякденні речі, які колись здавалися цілком природними. І раптом опинитися в новому місці, де багато чого доводиться починати спочатку.
Життя привело вас сюди, до гостинної Литви, яка прийняла вас і стала для вас новим місцем життя. Але це не означає, що людина забуває свою Батьківщину. Батьківщину ми носимо у своєму серці. Ми зберігаємо в серці рідних людей, спогади, свою мову, усе, що нам дороге, і навіть те, що іноді важко пояснити іншим.
І, можливо, іноді в цьому новому житті в серці людини виникає запитання: «Де тепер мій дім? Де моє місце?» І сьогодні Церква хоче дати вам дуже просту відповідь: тут ви не чужі.
У Церкві ніхто не повинен почуватися чужим. Бо перед країною, з якої ми прийшли, перед мовою, якою ми говоримо, перед місцем, де ми сьогодні живемо, є щось глибше, що нас об’єднує: ми всі — діти одного Бога.
Тому Церква має бути тим місцем, де людина може знову відчути, що в неї є дім. Дім, де вона може молитися. Дім, де її вислухають. Дім, куди вона може принести свою радість і свій біль. Дім, де їй не потрібно постійно пояснювати, хто вона і звідки прийшла. Бо в Церкві відповідь уже відома: ти — дитя Боже. Ти — наш брат, наша сестра. Тут твій дім.
І тут образ виноградника з сьогоднішнього Євангелія стає ще прекраснішим. Коли рослину пересаджують у нову землю, їй потрібен час. Вона не пускає коріння за один день. Їй потрібні турбота, терпіння, вода і сонце. Спочатку вона може здаватися слабкою. Але поступово вона знову пускає коріння. І одного дня знову починає приносити плід.
Так буває і з людиною. Іноді їй доводиться залишити місце, яке вона любила, і опинитися в іншому. Доводиться заново будувати своє життя, знаходити нових друзів, вчити нову мову, звикати до іншого суспільства, створювати новий дім.
Але це не означає, що все попереднє життя втрачено. І тим більше це не означає, що Бог залишив людину. Бог може дати нам нове коріння, не вимагаючи від нас забути старе.
Ми можемо любити свою Батьківщину і водночас полюбити місце, яке нас прийняло. Ми можемо зберігати в серці людей, які залишилися далеко, і водночас відкривати своє серце людям, яких Бог сьогодні посилає нам тут.
Життя триває. І Христос продовжує йти поруч із нами. Може змінитися країна. Може змінитися дім. Може змінитися мова, яку ми щодня чуємо навколо себе. Багато з того, що колись здавалося нам постійним, може змінитися. Але Христос не змінюється.
І в цьому, мабуть, одна з найбільших утіх нашої віри. Де б ми не опинилися, Він уже там. Нам не потрібно шукати Його лише на Батьківщині, яку ми залишили. Христос був там разом із нами, і Він тут разом із нами.
І тому сьогодні мені хочеться сказати вам ще кілька слів від серця: Церква поруч із вами. Мені хотілося б, щоб ваша громада ніколи не почувалася самотньою. Мені хотілося б знати ваші радощі, ваші труднощі, ваші родини, те, що вас турбує і хвилює.
Ми не завжди можемо вирішити всі проблеми людини. Але іноді людині потрібно щось дуже просте: знати, що поруч хтось є. Знати, що є двері, які можна відчинити. Що є храм, куди можна прийти. Що є громада, яка тебе прийме. Що є людина, яка вислухає те, що лежить у тебе на серці.
І коли ми стоятимемо перед Святою Чашею, ми побачимо найпрекраснішу відповідь на запитання: «Де моє місце? Кому я належу?» Ми належимо Христу.
Перед Святою Чашею немає чужих. Немає біженців і місцевих. Немає людей першого і другого сорту. Є діти одного Бога, які приходять до одного Столу і приймають одного й того самого Христа.
Ось що таке Церква. Це одна велика родина, в якій можуть говорити різними мовами, мати різні історії й різні Батьківщини, але яка має одного Христа, одну віру і одну надію.
Тому, дорогі мої брати і сестри, я хотів би, щоб сьогодні ви понесли у своїх серцях одну просту думку: не втрачайте надії. Навіть якщо вам довелося починати все спочатку. Навіть якщо зараз щось дається важко. Навіть якщо іноді ваше серце повертається на Батьківщину, до рідних і близьких людей.
Бог вас не забув. Виноградник вашого життя як і раніше в Його руках. І з часом, з терпінням, вірою і любов’ю він може знову дати нові гілки і нові плоди.
Зберігаймо свою Батьківщину в серці. Будьмо вдячні гостинній Литві, яка для багатьох стала новим місцем життя. Підтримуймо одне одного. І найголовніше — зберігаймо Христа серед нас.
Бо людина може опинитися в іншому місці, але Бог ніколи не змінює Своєї любові до людини. І там, де Христос, завжди є шлях, щоб почати знову.
Амінь.
РУССКИЙ ПЕРЕВОД [показать]
АРХИЕРЕЙСКАЯ БОЖЕСТВЕННАЯ ЛИТУРГИЯ В БЕЛОРУССКОМ ПРИХОДЕ В ВИЛЬНЮСЕ
В воскресенье, 30 августа 2026 года, Его Преосвященство епископ Тамисский Панарет, Патриарший экзарх Литвы, совершил Божественную литургию в приходе Благовещения Пресвятой Богородицы в Вильнюсе, где молятся преимущественно белорусские верующие.
В молитвенной атмосфере песнопения мелодично исполнил хор храма вместе с отцом Георгием Роем, ответственным за пастырское служение белорусским верующим этого региона.
В своей проповеди епископ подчеркнул, что общая вера объединяет людей разных языков и национального происхождения, отметив, что живущие в Литве белорусы призваны хранить свою православную духовную идентичность, одновременно активно и гармонично участвуя в жизни местного общества.
Далее приводим полный текст проповеди:
«Бог никогда не оставляет Свой виноградник»
Проповедь в 13-ю Неделю по Матфею
Дороги́е мои́ бра́тья и сёстры!
В сего́дняшнем Ева́нгелии Христо́с расска́зывает нам о челове́ке, кото́рый насади́л виногра́дник. Он огради́л его́, позабо́тился о нём, устро́ил всё необходи́мое, а зате́м дове́рил его́ лю́дям, что́бы они́ его́ возде́лывали.
Обы́чно, когда́ мы слы́шим э́ту при́тчу, мы обраща́ем внима́ние на виногра́дарей и на их поступки́. Но сего́дня мне хоте́лось бы бо́льше поговори́ть о хозя́ине и о самом виногра́днике.
Э́тот челове́к с любо́вью насади́л виногра́дник. Он забо́тился о нём. Он не оста́вил его́. Он хоте́л ви́деть, как виногра́дник растёт и прино́сит плод. И э́тот о́браз мо́жет сказа́ть нам сего́дня не́что о́чень просто́е, но о́чень ва́жное: Бог никогда́ не оставля́ет тех, кого́ Он лю́бит.
А Бог лю́бит челове́ка. Он лю́бит его́, когда́ в жи́зни всё идёт хорошо́, но и тогда́, когда́ всё неожи́данно меня́ется. Он лю́бит челове́ка, когда́ тот нахо́дится в своём до́ме, среди́ родны́х и бли́зких люде́й, но и тогда́, когда́ жизнь приво́дит его́ далеко́ от до́ма и прихо́дится начина́ть всё снача́ла.
Мно́гие из вас о́чень хорошо́ зна́ют, что зна́чит оста́вить свою́ Ро́дину. Расста́ться с дороги́ми людьми́. Оста́вить свой дом, знако́мые у́лицы, места́, где вы вы́росли, те просты́е повседне́вные ве́щи, кото́рые когда́-то каза́лись нам соверше́нно есте́ственными. И вдруг оказа́ться в но́вом ме́сте, где мно́гое прихо́дится начина́ть снача́ла.
Жизнь привела́ вас сюда́, в гостеприи́мную Литву́, кото́рая приняла́ вас и ста́ла для вас но́вым ме́стом жи́зни. Но э́то не означа́ет, что челове́к забыва́ет свою́ Ро́дину. Ро́дину мы носи́м в своём се́рдце. Мы храни́м в се́рдце родны́х люде́й, воспомина́ния, свой язы́к, всё, что нам дорого́, и да́же то, что иногда́ тру́дно объясни́ть други́м.
И, мо́жет быть, иногда́ в э́той но́вой жи́зни в се́рдце челове́ка появля́ется вопро́с: «Где тепе́рь мой дом? Где моё ме́сто?» И сего́дня Це́рковь хо́чет дать вам о́чень просто́й отве́т: здесь вы не чужи́е.
В Це́ркви никто́ не до́лжен чу́вствовать себя́ чужи́м. Потому́ что пре́жде стра́ны, из кото́рой мы пришли́, пре́жде языка́, на кото́ром мы говори́м, пре́жде ме́ста, где мы сего́дня живём, есть не́что бо́лее глубо́кое, что нас объединя́ет: мы все — де́ти одного́ Бо́га.
И поэ́тому Це́рковь должна́ быть тем ме́стом, где челове́к мо́жет сно́ва почу́вствовать, что у него́ есть дом. Дом, где он мо́жет моли́ться. Дом, где его́ вы́слушают. Дом, куда́ он мо́жет принести́ свою́ ра́дость, но и свою́ боль. Дом, где ему́ не ну́жно постоя́нно объясня́ть, кто он и отку́да пришёл. Потому́ что в Це́ркви отве́т уже́ изве́стен: ты — дитя́ Бо́жие. Ты — наш брат, на́ша сестра́. Здесь твой дом.
И здесь о́браз виногра́дника из сего́дняшнего Ева́нгелия стано́вится ещё краси́вее. Когда́ расте́ние переса́живают в но́вую зе́млю, ему́ ну́жно вре́мя. Оно́ не пуска́ет ко́рни за оди́н день. Ему́ нужна́ забо́та. Нужно́ терпе́ние. Нужны́ вода́ и со́лнце. Снача́ла оно́ мо́жет каза́ться сла́бым. Но постепе́нно оно́ сно́ва пуска́ет ко́рни. И одна́жды начина́ет сно́ва приноси́ть плод.
Так быва́ет и с челове́ком. Иногда́ ему́ прихо́дится оста́вить ме́сто, кото́рое он люби́л, и оказа́ться в друго́м. Прихо́дится заново́ стро́ить свою́ жизнь. Находи́ть но́вых друзе́й. Учи́ть но́вый язы́к. Привыка́ть к друго́му о́бществу. Создава́ть но́вый дом.
Но э́то не означа́ет, что вся пре́жняя жизнь поте́ряна. И тем бо́лее э́то не означа́ет, что Бог оста́вил челове́ка. Бог мо́жет дать нам но́вые ко́рни, не тре́буя от нас забы́ть ста́рые.
Мы мо́жем люби́ть свою́ Ро́дину и одновре́менно полюби́ть ме́сто, кото́рое нас приняло́. Мы мо́жем храни́ть в се́рдце люде́й, кото́рые оста́лись далеко́, и одновре́менно открыва́ть своё се́рдце лю́дям, кото́рых Бог сего́дня посыла́ет нам здесь.
Жизнь продолжа́ется. И Христо́с продолжа́ет идти́ ря́дом с на́ми. Мо́жет измени́ться страна́. Мо́жет измени́ться дом. Мо́жет измени́ться язы́к, кото́рый мы ка́ждый день слы́шим вокру́г себя́. Мно́гое из того́, что когда́-то каза́лось нам постоя́нным, мо́жет измени́ться. Но Христо́с не меня́ется.
И в э́том, наве́рное, одно́ из са́мых больши́х утеше́ний на́шей ве́ры. Где бы мы ни оказа́лись, Он уже́ там. Нам не ну́жно иска́ть Его́ то́лько на Ро́дине, кото́рую мы оста́вили. Христо́с был там вме́сте с на́ми, и Он здесь вме́сте с на́ми.
И поэ́тому сего́дня мне хо́чется сказа́ть вам ещё не́сколько слов от се́рдца: Це́рковь ря́дом с ва́ми. Мне бы хоте́лось, что́бы ва́ша общи́на никогда́ не чу́вствовала себя́ одино́кой. Мне бы хоте́лось зна́ть ва́ши ра́дости, ва́ши тру́дности, ва́ши се́мьи, то, что вас беспоко́ит и волну́ет.
Мы не всегда́ мо́жем реши́ть все пробле́мы челове́ка. Но иногда́ челове́ку ну́жно не́что о́чень просто́е: знать, что ря́дом кто́-то есть. Знать, что есть дверь, кото́рую мо́жно откры́ть. Что есть храм, куда́ мо́жно прийти́. Что есть общи́на, кото́рая тебя́ при́мет. Что есть челове́к, кото́рый вы́слушает то, что лежи́т у тебя́ на се́рдце.
И когда́ мы бу́дем стоя́ть пе́ред Свято́й Ча́шей, мы уви́дим са́мый краси́вый отве́т на вопро́с: «Где моё ме́сто? Кому́ я принадле́жу?» Мы принадлежи́м Христу́.
Пе́ред Свято́й Ча́шей нет чужи́х. Нет бе́женцев и ме́стных. Нет люде́й пе́рвого и второ́го со́рта. Есть де́ти одного́ Бо́га, кото́рые прихо́дят к одному́ Столу́ и принима́ют одного́ и того́ же Христа́.
Вот что тако́е Це́рковь. Э́то одна́ больша́я семья́, в кото́рой мо́гут говори́ть на ра́зных языка́х, иметь ра́зные исто́рии и ра́зные Ро́дины, но у кото́рой оди́н Христо́с, одна́ ве́ра и одна́ наде́жда.
Поэ́тому, дороги́е мои́ бра́тья и сёстры, я хоте́л бы, что́бы сего́дня вы унесли́ в свои́х сердца́х одну́ просту́ю мысль: не теря́йте наде́жды. Да́же е́сли вам пришлось начина́ть всё снача́ла. Да́же е́сли сейча́с что́-то даётся тру́дно. Да́же е́сли иногда́ ва́ше се́рдце возвраща́ется на Ро́дину, к родны́м и бли́зким лю́дям.
Бог вас не забы́л. Виногра́дник ва́шей жи́зни по-пре́жнему в Его́ рука́х. И со вре́менем, с терпе́нием, ве́рой и любо́вью он мо́жет сно́ва дать но́вые ве́тви и но́вые плоды́.
Бу́дем храни́ть свою́ Ро́дину в се́рдце. Бу́дем благода́рны гостеприи́мной Литве́, кото́рая ста́ла для мно́гих но́вым ме́стом жи́зни. Бу́дем подде́рживать друг дру́га. И са́мое гла́вное — бу́дем храни́ть Христа́ среди́ нас.
Потому́ что челове́к мо́жет оказа́ться в друго́м ме́сте, но Бог никогда́ не меня́ет Свое́й любви́ к челове́ку. И там, где Христо́с, всегда́ есть путь, что́бы начина́ть сно́ва.
Ами́нь.
БЕЛАРУСКІ ПЕРАКЛАД [паказаць]
АРХІЕРЭЙСКАЯ БОСКАЯ ЛІТУРГІЯ Ў БЕЛАРУСКАЙ ПАРАФІІ Ў ВІЛЬНЮСЕ
У нядзелю, 30 жніўня 2026 года, Яго Праасвяшчэнства епіскап Таміскі Панарэт, Патрыяршы экзарх Літвы, здзейсніў Боскую літургію ў парафіі Дабравешчання Прасвятой Багародзіцы ў Вільнюсе, дзе моляцца пераважна беларускія вернікі.
У малітоўнай атмасферы спевы меладычна выканаў хор храма разам з айцом Георгіем Роем, адказным за пастырскае служэнне беларускім вернікам гэтай мясцовасці.
У сваёй казані епіскап падкрэсліў, што супольная вера аб’ядноўвае людзей розных моў і нацыянальнага паходжання, адзначыўшы, што беларусы, якія жывуць у Літве, пакліканы захоўваць сваю праваслаўную духоўную тоеснасць і адначасова актыўна ды гарманічна ўдзельнічаць у жыцці мясцовага грамадства.
Далей падаём поўны тэкст казані:
«Бог ніколі не пакідае Свайго вінаградніка»
Казанне епіскапа Тамісскага Панарэта, Патрыяршага Экзарха у Літве, прамоўленае ў віленскай беларускай парафіі Дабравешчання у Нядзелю 13-ю пасля Пяцідзесятніцы
Дарагія мае браты і сёстры!
У сённяшнім Евангеллі Хрыстос расказвае нам пра чалавека, які насадзіў вінаграднік. Ён абнёс яго агароджай, паклапаціўся пра яго, уладкаваў усё неабходнае, а затым даверыў яго людзям, каб яны яго даглядалі.
Звычайна, калі мы чуем гэтую прытчу, мы звяртаем увагу на вінаградараў і на іх учынкі. Але сёння мне хацелася б больш пагаварыць пра гаспадара і пра сам вінаграднік.
Гэты чалавек з любоўю насадзіў вінаграднік. Ён клапаціўся пра яго. Ён не пакінуў яго. Ён хацеў бачыць, як вінаграднік расце і прыносіць плод.
І гэты вобраз можа сказаць нам сёння нешта вельмі простае, але вельмі важнае:
Бог ніколі не пакідае тых, каго Ён любіць.
А Бог любіць чалавека.
Ён любіць яго не толькі тады, калі ў жыцці ўсё ідзе добра, але і тады, калі ўсё нечакана змяняецца. Ён любіць чалавека не толькі тады, калі той знаходзіцца ў сваім доме, сярод родных і блізкіх людзей, але і тады, калі жыццё прыводзіць яго далёка ад дома і даводзіцца пачынаць усё спачатку.
Многія з вас вельмі добра ведаюць, што значыць пакінуць сваю Радзіму. Развітацца з дарагімі людзьмі. Пакінуць свой дом. Знаёмыя вуліцы. Месцы, дзе вы выраслі. Тыя простыя штодзённыя рэчы, якія калісьці здаваліся нам зусім натуральнымі. І раптам апынуцца ў новым месцы, дзе многае даводзіцца пачынаць спачатку.
Жыццё прывяло вас сюды, у гасцінную Літву, якая прыняла вас і стала для вас новым месцам жыцця. Але гэта не азначае, што чалавек забывае сваю Радзіму. Радзіму мы носім у сваім сэрцы. Мы захоўваем у сэрцы родных людзей, успаміны, сваю мову, усё, што нам дорага, і нават тое, што часам цяжка растлумачыць іншым.
І, можа быць, часам у гэтым новым жыцці ў сэрцы чалавека ўзнікае пытанне:
«Дзе цяпер мой дом? Дзе маё месца?»
І сёння Царква хоча даць вам вельмі просты адказ:
Тут вы не чужыя. У Царкве ніхто не павінен адчуваць сябе чужым. Бо раней за краіну, з якой мы прыйшлі, раней за мову, на якой мы гаворым, раней за месца, дзе мы сёння жывём, ёсць нешта значна глыбейшае, што нас яднае: Мы ўсе дзеці аднаго Бога.
І таму Царква павінна быць тым месцам, дзе чалавек можа зноў адчуць, што ў яго ёсць дом. Дом, дзе ён можа маліцца. Дом, дзе яго выслухаюць. Дом, куды ён можа прынесці сваю радасць, але і свой боль. Дом, дзе яму не трэба пастаянна тлумачыць, хто ён і адкуль прыйшоў. Бо ў Царкве адказ ужо вядомы: Ты — дзіця Божае. Ты — наш брат, наша сястра. Тут твой дом.
І тут вобраз вінаградніка з сённяшняга Евангелля становіцца яшчэ прыгажэйшым. Калі расліну перасаджваюць у новую зямлю, ёй патрэбны час. Яна не пускае карані за адзін дзень. Ёй патрэбны клопат. Патрэбна цярпенне. Патрэбны вада і сонца. Спачатку яна можа здавацца слабой. Але паступова яна зноў пускае карані. І аднойчы зноў пачынае прыносіць плод. Так бывае і з чалавекам. Часам яму даводзіцца пакінуць месца, якое ён любіў, і апынуцца ў іншым. Даводзіцца нанова будаваць сваё жыццё. Знаходзіць новых сяброў. Вывучаць новую мову. Прывыкаць да іншага грамадства. Ствараць новы дом. Але гэта не азначае, што ўсё ранейшае жыццё страчана. І тым больш гэта не азначае, што Бог пакінуў чалавека.
Бог можа даць нам новыя карані, не патрабуючы ад нас забыць старыя. Мы можам любіць сваю Радзіму і адначасова палюбіць месца, якое нас прыняло. Мы можам захоўваць у сэрцы людзей, якія засталіся далёка, і адначасова адкрываць сваё сэрца людзям, якіх Бог сёння пасылае нам тут.
Жыццё працягваецца! І Хрыстос працягвае ісці побач з намі!
Можа змяніцца краіна. Можа змяніцца дом. Можа змяніцца мова, якую мы штодня чуем вакол сябе. Многае з таго, што калісьці здавалася нам нязменным, можа змяніцца. Але Хрыстос не змяняецца. І ў гэтым, напэўна, адна з найвялікшых уцех нашай веры. Дзе б мы ні апынуліся, Ён ужо там. Нам не трэба шукаць Яго толькі на Радзіме, якую мы пакінулі. Хрыстос быў там разам з намі, і Ён тут разам з намі.
І таму сёння мне хочацца сказаць вам яшчэ некалькі слоў ад сэрца: Царква побач з вамі.
Мне хацелася б, каб ваша грамада ніколі не адчувала сябе адзінокай. Мне хацелася б ведаць вашыя радасці, вашыя цяжкасці, вашыя сем’і, тое, што вас непакоіць і хвалюе. Мы не заўсёды можам вырашыць усе праблемы чалавека. Але часам чалавеку патрэбна нешта вельмі простае: ведаць, што побач нехта ёсць. Ведаць, што ёсць дзверы, якія можна адчыніць. Што ёсць храм, куды можна прыйсці. Што ёсць грамада, якая цябе прыме. Што ёсць чалавек, які выслухае тое, што ляжыць у цябе на сэрцы.
І калі мы будзем стаяць перад Святой Чашай, мы ўбачым самы прыгожы адказ на пытанне: «Дзе маё месца? Каму я належу?» - Мы належым Хрысту!
Перад Святой Чашай няма чужых. Няма бежанцаў і мясцовых. Няма людзей першага і другога гатунку. Ёсць дзеці аднаго Бога, якія прыходзяць да аднаго Стала і прымаюць аднаго і Таго ж Хрыста. Вось што такое Царква! Гэта адна вялікая сям’я, у якой могуць гаварыць на розных мовах, мець розныя гісторыі і розныя Радзімы, але ў якой адзін Хрыстос, адна вера і адна надзея.
Таму, дарагія мае браты і сёстры, я хацеў бы, каб сёння вы панеслі ў сваіх сэрцах адну простую думку: Не губляйце надзеі.
Нават калі вам давялося пачынаць усё спачатку. Нават калі цяпер нешта даецца цяжка. Нават калі часам ваша сэрца вяртаецца на Радзіму, да родных і блізкіх людзей. Бог вас не забыў. Вінаграднік вашага жыцця па-ранейшаму ў Яго руках. І з часам, з цярпеннем, верай і любоўю ён можа зноў даць новыя галіны і новыя плады.
Будзем захоўваць сваю Радзіму ў сэрцы! Будзем удзячныя гасціннай Літве, якая стала для многіх новым месцам жыцця! Будзем падтрымліваць адзін аднаго! І самае галоўнае, будзем захоўваць Хрыста сярод нас!
Бо чалавек можа апынуцца ў іншым месцы, але Бог ніколі не змяняе Сваёй любові да чалавека. І там, дзе Хрыстос, заўсёды ёсць шлях, каб пачаць зноў.
Амінь.
TRADUCERE ÎN LIMBA ROMÂNĂ [afișează]
SFÂNTA LITURGHIE ARHIEREASCĂ ÎN PAROHIA BELARUSĂ DIN VILNIUS
Duminică, 30 august 2026, Preasfințitul Părinte Panaretos, Episcop de Tamisos și Exarh Patriarhal al Lituaniei, a săvârșit Sfânta Liturghie în Parohia Buna Vestire a Preasfintei Născătoare de Dumnezeu din Vilnius, unde se roagă în principal credincioși belaruși.
Într-o atmosferă de rugăciune și evlavie, cântările au fost interpretate melodios de corul bisericii împreună cu părintele Gheorghe Roi, responsabil de slujirea pastorală a credincioșilor belaruși din zonă.
În predica sa, episcopul a subliniat că credința comună unește oameni de limbi și origini naționale diferite, arătând că belarușii care trăiesc în Lituania sunt chemați să-și păstreze identitatea spirituală ortodoxă, participând totodată activ și armonios la viața societății locale.
În continuare prezentăm textul integral al predicii:
„Dumnezeu nu-Și părăsește niciodată via”
Predică pentru Duminica a 13-a după Matei
Dragii mei frați și surori!
În Evanghelia de astăzi, Hristos ne vorbește despre un om care a sădit o vie. A împrejmuit-o, a îngrijit-o, a pregătit tot ceea ce era necesar, iar apoi a încredințat-o unor oameni ca să o lucreze.
De obicei, când auzim această parabolă, ne îndreptăm atenția spre lucrătorii viei și spre faptele lor. Astăzi însă aș dori să vorbesc mai mult despre stăpân și despre via însăși.
Acest om a sădit via cu dragoste. A îngrijit-o. Nu a părăsit-o. Voia să vadă cum crește și aduce rod. Iar această imagine ne poate spune astăzi ceva foarte simplu, dar foarte important: Dumnezeu nu-i părăsește niciodată pe cei pe care îi iubește.
Iar Dumnezeu îl iubește pe om. Îl iubește când toate merg bine în viață, dar și atunci când totul se schimbă pe neașteptate. Îl iubește când se află acasă, între rude și oameni dragi, dar și atunci când viața îl duce departe de casă și trebuie să înceapă totul din nou.
Mulți dintre voi știți foarte bine ce înseamnă să-ți părăsești patria: să te desparți de oameni dragi, să-ți lași casa, străzile cunoscute, locurile în care ai crescut, acele lucruri simple de zi cu zi care cândva păreau cu totul firești. Și dintr-odată să te afli într-un loc nou, unde multe trebuie începute de la capăt.
Viața v-a adus aici, în ospitaliera Lituanie, care v-a primit și a devenit pentru voi un nou loc de viață. Dar aceasta nu înseamnă că omul își uită patria. Patria o purtăm în inimă. Păstrăm în inimă oamenii dragi, amintirile, limba noastră, tot ceea ce ne este scump și chiar lucrurile pe care uneori este greu să le explicăm altora.
Și poate că uneori, în această viață nouă, în inima omului apare întrebarea: „Unde este acum casa mea? Unde este locul meu?” Iar astăzi Biserica vrea să vă dea un răspuns foarte simplu: aici nu sunteți străini.
În Biserică nimeni nu trebuie să se simtă străin. Pentru că, înainte de țara din care am venit, înainte de limba pe care o vorbim, înainte de locul în care trăim astăzi, există ceva mai profund care ne unește: toți suntem copiii aceluiași Dumnezeu.
De aceea Biserica trebuie să fie locul în care omul poate simți din nou că are o casă. O casă în care se poate ruga. O casă în care este ascultat. O casă în care își poate aduce bucuria, dar și durerea. O casă în care nu trebuie să explice neîncetat cine este și de unde a venit. Pentru că în Biserică răspunsul este deja cunoscut: ești copilul lui Dumnezeu. Ești fratele nostru, sora noastră. Aici este casa ta.
Și aici imaginea viei din Evanghelia de astăzi devine și mai frumoasă. Când o plantă este mutată într-un pământ nou, are nevoie de timp. Nu prinde rădăcini într-o singură zi. Are nevoie de grijă, răbdare, apă și soare. La început poate părea slabă. Dar treptat prinde din nou rădăcini. Și într-o zi începe iarăși să aducă rod.
Așa se întâmplă și cu omul. Uneori trebuie să lase un loc pe care l-a iubit și să ajungă în altul. Trebuie să-și reclădească viața, să găsească prieteni noi, să învețe o limbă nouă, să se obișnuiască cu o altă societate și să-și creeze o casă nouă.
Dar aceasta nu înseamnă că întreaga viață de dinainte s-a pierdut. Și cu atât mai puțin înseamnă că Dumnezeu l-a părăsit pe om. Dumnezeu ne poate da rădăcini noi fără să ne ceară să le uităm pe cele vechi.
Putem să ne iubim patria și, în același timp, să iubim locul care ne-a primit. Putem să-i păstrăm în inimă pe oamenii rămași departe și, în același timp, să ne deschidem inima oamenilor pe care Dumnezeu ni-i trimite aici astăzi.
Viața continuă. Și Hristos continuă să meargă alături de noi. Țara se poate schimba. Casa se poate schimba. Limba pe care o auzim zilnic în jurul nostru se poate schimba. Multe dintre lucrurile care cândva ni se păreau permanente se pot schimba. Dar Hristos nu Se schimbă.
Și aceasta este, probabil, una dintre cele mai mari mângâieri ale credinței noastre. Oriunde am ajunge, El este deja acolo. Nu trebuie să-L căutăm numai în patria pe care am lăsat-o. Hristos a fost acolo împreună cu noi și este aici împreună cu noi.
De aceea astăzi vreau să vă spun încă câteva cuvinte din inimă: Biserica este alături de voi. Aș dori ca comunitatea voastră să nu se simtă niciodată singură. Aș dori să cunosc bucuriile voastre, greutățile voastre, familiile voastre, ceea ce vă preocupă și vă neliniștește.
Nu putem întotdeauna să rezolvăm toate problemele omului. Dar uneori omul are nevoie de ceva foarte simplu: să știe că cineva este aproape. Să știe că există o ușă pe care o poate deschide. Că există o biserică în care poate veni. Că există o comunitate care îl va primi. Că există un om care va asculta ceea ce poartă în inimă.
Iar când vom sta înaintea Sfântului Potir, vom vedea cel mai frumos răspuns la întrebarea: „Unde este locul meu? Cui aparțin?” Îi aparținem lui Hristos.
Înaintea Sfântului Potir nu există străini. Nu există refugiați și localnici. Nu există oameni de categoria întâi și a doua. Sunt copiii aceluiași Dumnezeu, care vin la aceeași Masă și Îl primesc pe același Hristos.
Aceasta este Biserica. Este o singură familie mare, în care se pot vorbi limbi diferite, pot exista istorii diferite și patrii diferite, dar care are un singur Hristos, o singură credință și o singură nădejde.
De aceea, dragii mei frați și surori, aș dori ca astăzi să purtați în inimile voastre un gând simplu: nu vă pierdeți speranța. Chiar dacă a trebuit să începeți totul din nou. Chiar dacă acum ceva este greu. Chiar dacă uneori inima voastră se întoarce în patrie, la rude și la cei dragi.
Dumnezeu nu v-a uitat. Via vieții voastre se află în continuare în mâinile Lui. Și, cu timpul, cu răbdare, credință și iubire, ea poate din nou să dea mlădițe noi și roade noi.
Să ne păstrăm patria în inimă. Să fim recunoscători ospitalierei Lituanii, care pentru mulți a devenit un nou loc de viață. Să ne sprijinim unii pe alții. Și, mai presus de toate, să-L păstrăm pe Hristos în mijlocul nostru.
Pentru că omul se poate afla într-un alt loc, dar Dumnezeu nu-Și schimbă niciodată iubirea față de om. Iar acolo unde este Hristos există întotdeauna o cale de a începe din nou.
Amin.
