2026 m. rugpjūčio 23 d., sekmadienį, Jo Ekscelencija Tamiso vyskupas Panaretas, Visuotinio patriarcho egzarchas Lietuvoje, lankėsi Kaune ir tarnavo Dieviškąją Liturgiją Mažojoje Kristaus Prisikėlimo bažnyčioje, kur renkasi ukrainietiškai ir lietuviškai besimeldžiančios ortodoksų bendruomenės.

Rugpjūčio 23-iąją minint Juodojo kaspino dieną ir Baltijos kelio metines, pamaldų metu melstasi už tautų laisvę, totalitarinių režimų aukas, taip pat už taiką Ukrainoje. Ukrainos Nepriklausomybės dienos išvakarėse prisiminti karo išbandymus patiriantys Ukrainos žmonės – žuvusieji, sužeistieji, savo namų netekusios šeimos, pabėgėliai, vaikai ir savo artimųjų laukiančios motinos.

Pamoksle „Ko man dar trūksta?“ vyskupas apmąstė turtingo jaunuolio klausimą Kristui ir pabrėžė, kad žmogus sukurtas ne vien tam, kad būtų „geras“, bet kad gyventų bendrystėje su Dievu. Turtingo jaunuolio liūdesiui jis priešpriešino Švenčiausiosios Dievo Gimdytojos pasitikėjimą, išreikštą žodžiais: „Štai aš Viešpaties tarnaitė.“

Vyskupas kvietė neleisti turtui, ambicijoms, puikybei, nuoskaudoms ar baimei užvaldyti mūsų širdies, melstis už karo išbandymus patiriančius žmones ir neprarasti vilties, prisimenant Kristaus žodžius: „Žmonėms tai neįmanoma, bet Dievui viskas įmanoma.“

Pateikiame visą pamokslo tekstą:

„Ko man dar trūksta?“

Mylimi broliai ir seserys,

šiandienos Evangelijoje vienas jaunas žmogus prieina prie Kristaus ir užduoda Jam turbūt svarbiausią klausimą, kokį žmogus gali užduoti savo gyvenime: „Gerasis Mokytojau, ką gera turiu daryti, kad įgyčiau amžinąjį gyvenimą?“

Tai nėra Dievui abejingas žmogus. Tai nėra nuo tikėjimo nutolęs žmogus. Priešingai – jis stengiasi: laikosi įsakymų, gerbia Dievo Įstatymą, stengiasi gyventi teisingai. Ir vis dėlto kažkas jo viduje nerimsta. Todėl, kai Kristus jam primena įsakymus, jis atsako: „Viso to laikiausi… Ko man dar trūksta?“

Ko man dar stinga? Broliai ir seserys, galbūt tai yra ir mūsų gyvenimo klausimas. Galime daug ką turėti: darbą, šeimą, mus mylinčių žmonių. Galime lankyti bažnyčią, uždegti žvakę, melstis, stengtis niekam nepakenkti. Ir vis dėlto būna akimirkų, kai širdis tyliai kužda: „Man kažko trūksta.“

Kodėl? Todėl, kad žmogus buvo sukurtas ne vien tam, kad būtų „geras žmogus“. Jis buvo sukurtas gyventi bendrystėje su Dievu. Todėl Kristus pažvelgia į jaunuolį ir atskleidžia jam tai, ko šiam iš tikrųjų trūksta: „Ateik ir sek paskui mane.“ Šiuose žodžiuose glūdi visa Evangelija.

Kristus prašo ne vien jo pinigų. Jis prašo jo širdies. Šiam žmogui gausūs turtai buvo tapę pančiais. Kitam žmogui tokiais pančiais gali tapti visai kas kita: ambicijos, egoizmas, poreikis visada būti teisiam, sena nuoskauda, kurios nenorime paleisti, valdžia, visuomeninė padėtis ar net baimė. Kiekvienas turime savo „turtą“, kurio mums sunku atsisakyti.

Kristus mums nesako: „Nenoriu, kad ką nors turėtum.“ Jis mums sako: „Neleisk niekam tavęs turėti.“ Neleisk niekam tavo širdyje taip išaugti, kad joje nebeliktų vietos Dievui ir žmogui.

Tačiau šiandien prieš mus stovi ir kitas nuostabus asmuo – Švenčiausioji Dievo Gimdytoja. Šiandien Bažnyčia užbaigia didžiosios Jos Užmigimo šventės laikotarpį. Galėtume sakyti, kad Dievo Motina yra atsakymas į Evangelijoje nuskambėjusį klausimą: „Ko man dar trūksta?“

Turtingas jaunuolis išgirdo Dievo kvietimą ir nuliūdo, nes negalėjo palikti to, prie ko buvo prisirišęs. O Švenčiausioji Mergelė, išgirdusi Dievo kvietimą, atsakė: „Štai aš Viešpaties tarnaitė.“ Ji nežinojo, kas Jos laukia. Nežinojo, koks sunkus bus Jos kelias. Nežinojo, kad vieną dieną turės stovėti po Kryžiumi ir matyti kenčiantį savo Kūdikį. Ir vis dėlto Ji pasitikėjo.

Tai ir yra didžioji Dievo Motinos stiprybė: ne žmogiška galia, bet visiškas pasitikėjimas Dievu. Todėl ir mes prie Jos glaudžiamės. Prie Jos glaudžiasi dėl savo vaiko nerimaujanti motina, ligonis, kuris bijo, gedintis žmogus, svetimas žmogus, esantis toli nuo tėvynės, tas, kuris prarado savo namus, ir tas, kuris nežino, ką atneš rytojaus diena. Bažnyčia mus moko stoti prieš Jos atvaizdą ir tarti: „Švenčiausioji Dievo Gimdytoja, neapleisk mūsų.“

Šiandien ši malda mums įgyja ir ypatingą prasmę. Šiomis dienomis Ukrainos žmonės mini savo tėvynės nepriklausomybę. Ir šiemet ši sukaktis dar kartą pasitinka daugybę karo sužeistų žmonių. Ukrainos Bažnyčios ir religinės bendruomenės kreipėsi į tarptautinę bendruomenę, kviesdamos rugpjūčio 24-ąją skirti maldai už taiką Ukrainoje.

Šiandien nenorime Bažnyčioje užsiimti politika. Norime daryti tai, ką Bažnyčia moka daryti jau du tūkstančius metų: melstis.

Melskimės už vaikus, augančius tarp karo garsų; už laukiančias motinas; už tuos, kurie neteko savo mylimųjų; už sužeistuosius; už pabėgėlius ir iš gimtųjų vietų išvarytus žmones; už visus, kurie gyvena baimėje. Melskimės už mirusiuosius. Melskimės, kad Dievas apšviestų tuos, kurių rankose yra sprendimai, galintys nuvesti nuo karo į taiką, nuo neapykantos į susitaikymą.

Krikščioniui neturi būti priimtina, kad kuris nors vaikas priprastų prie karo ar kuri nors motina imtų laikyti savaime suprantamu dalyku savo vaiko laukimą iš fronto.

Čia vėl sugrįžtame prie paskutinių šiandienos Evangelijos žodžių. Išgirdę Kristų, mokiniai išsigando ir paklausė: „Tai kas galės būti išgelbėtas?“ Jis atsakė: „Žmonėms tai neįmanoma, bet Dievui viskas įmanoma.“ Tai turbūt labiausiai paguodžianti šio sekmadienio žinia.

Mūsų gyvenime yra dalykų, kurie atrodo neįmanomi: iširę santykiai, liga, klystkelį pasirinkęs vaikas, negyjanti žaizda, karas, kuris, regis, niekada nesibaigs, kenčianti tėvynė. Dažnai žmogus sako: „Jau nieko nebeįmanoma padaryti.“ Tačiau Kristus šiandien mums atsako: „Dievui viskas įmanoma.“

Tai nereiškia, kad viskas įvyks taip, kaip norime mes. Tai reiškia, kad nėra jokios padėties, kuri būtų anapus Dievo galios, meilės ir išganingojo artumo.

Todėl, broliai ir seserys, išeikime šiandien iš bažnyčios ne kaip turtingas jaunuolis – nuliūdę, nes Kristus paprašė pernelyg daug. Išeikime kaip Dievo Motina: pasitikėdami, atvira širdimi, su tais paprastais žodžiais: „Tebūna man, kaip tu pasakei.“

Šiandien ypatingai prašykime Švenčiausiosios Dievo Gimdytojos:

O kai mums atrodys, kad nebeturime jėgų, visuomet prisiminkime Kristaus žodžius: „Žmonėms tai neįmanoma, bet Dievui viskas įmanoma.“

Amen.

On Sunday, 23 August 2026, His Grace Bishop Panaretos of Tamisos, Patriarchal Exarch of Lithuania, visited Kaunas and celebrated the Divine Liturgy at the Small Church of the Resurrection of Christ, where the Ukrainian-speaking and Lithuanian-speaking Orthodox communities gather for prayer.

As 23 August marked Black Ribbon Day and the anniversary of the Baltic Way, prayers were offered for the freedom of nations, for the victims of totalitarian regimes, and for peace in Ukraine. On the eve of Ukraine’s Independence Day, remembrance was also made of the Ukrainian people suffering through the trials of war—the fallen, the wounded, families who have lost their homes, refugees, children, and mothers waiting for their loved ones.

In his homily, “What Do I Still Lack?”, the Bishop reflected on the rich young man’s question to Christ and stressed that the human person was created not merely to be “good,” but to live in communion with God. He contrasted the rich young man’s sorrow with the trust of the Most Holy Theotokos, expressed in the words: “Behold, I am the handmaid of the Lord.”

The Bishop urged the faithful not to allow wealth, ambition, pride, resentment, or fear to take possession of their hearts, to pray for those enduring the trials of war, and not to lose hope, remembering Christ’s words: “With men this is impossible, but with God all things are possible.”

We present the full text of the homily:

“What Do I Still Lack?”

My beloved brothers and sisters,

In today’s Gospel, a young man approaches Christ and asks Him perhaps the most important question a person can ask in life: “Good Teacher, what good thing shall I do that I may have eternal life?”

He is not someone indifferent to God. He is not someone who has turned away from faith. On the contrary, he is a person who strives. He keeps the commandments, respects the Law of God, and struggles to live rightly. Yet something within him still finds no rest. Therefore, when Christ reminds him of the commandments, he answers: “All these things I have kept… What do I still lack?”

What is still missing? Brothers and sisters, perhaps this is also the question of our own lives. We may have many things: work, family, and people who love us. We may come to church, light a candle, pray, and try not to harm anyone. Yet there are moments when our heart quietly whispers: “Something is missing.”

Why? Because the human person was not created simply to be a “good person.” We were created to live in communion with God. Christ therefore looks at the young man and reveals what he truly lacks: “Come, follow Me.” Here lies the whole Gospel.

Christ does not simply ask for his money. He asks for his heart. For this man, his many possessions had become bonds. For someone else, the bond may be something entirely different: ambition, selfishness, the need always to be right, an old bitterness we refuse to release, power, social standing, or even fear. Each of us has our own “possession” that we find difficult to relinquish.

Christ does not tell us: “I do not want you to have anything.” He tells us: “Do not allow anything to have you.” Do not let anything become so great within your heart that there is no longer room for God and for another human being.

Today, however, another wonderful person stands before us: the Most Holy Theotokos. Today the Church takes leave of the great feast of Her Dormition. We might say that the Theotokos is the answer to the Gospel’s question, “What do I still lack?”

The rich young man heard God’s call and went away sorrowful because he could not leave behind that to which he was bound. But when the Most Holy Virgin heard God’s call, She replied: “Behold, I am the handmaid of the Lord.” She did not know what would follow. She did not know how difficult the road would be. She did not know that one day She would stand beneath the Cross and see Her Child suffer. Yet She trusted.

This is the great strength of the Theotokos: not human might, but complete trust in God. That is why we turn to Her. The mother anxious for her child turns to Her; the sick person who is afraid; the one who mourns; the stranger far from his homeland; the one who has lost his home; the one who does not know what tomorrow will bring. The Church teaches us to stand before Her icon and say: “Most Holy Theotokos, do not forsake us.”

Today this prayer takes on a special meaning for us. In these days the people of Ukraine commemorate the independence of their homeland. Once again this year, countless people wounded by war encounter this anniversary. The Churches and religious communities of Ukraine have made an international appeal for 24 August to become a day of prayer for peace in Ukraine.

Today we do not wish to engage in politics within the Church. We wish to do what the Church has known how to do for two thousand years: to pray.

Let us pray for the children growing up amid the sounds of war; for the mothers who wait; for those who have lost their loved ones; for the wounded; for refugees and the uprooted; for all who live in fear. Let us pray for the departed. And let us pray that God may enlighten those in whose hands lie decisions capable of leading from war to peace and from hatred to reconciliation.

For a Christian, no child should have to grow accustomed to war, and no mother should consider it natural to wait for her child to return from the front.

Here we return to the final words of today’s Gospel. Hearing Christ, the disciples were astonished and asked Him: “Who then can be saved?” He replied: “With men this is impossible, but with God all things are possible.” This is perhaps the most consoling message of this Sunday.

There are things in our lives that seem impossible: a relationship that has fallen apart; an illness; a child who has taken the wrong path; a wound that will not heal; a war that seems never to end; a homeland that suffers. Many times a person says: “Nothing more can be done.” Yet Christ answers us today: “With God all things are possible.”

This does not mean that everything will happen as we wish. It means that no situation lies beyond the power, love, and saving presence of God.

Therefore, brothers and sisters, let us leave the church today not like the rich young man, sorrowful because Christ asked too much of us. Let us leave like the Theotokos—with trust, with an open heart, and with those simple words: “Let it be to me according to your word.”

Today, let us especially implore the Most Holy Theotokos:

And whenever we feel that we can go no further, let us always remember the words of Christ: “With men this is impossible, but with God all things are possible.”

Amen.

Την Κυριακή, 23 Αυγούστου 2026, ο Θεοφιλέστατος Επίσκοπος Ταμισού κ. Πανάρετος, Πατριαρχικός Έξαρχος Λιθουανίας, επισκέφθηκε το Κάουνας και τέλεσε τη Θεία Λειτουργία στον Μικρό Ναό της Αναστάσεως του Χριστού, όπου εκκλησιάζονται οι ουκρανόφωνες και λιθουανόφωνες ορθόδοξες κοινότητες.

Με την ευκαιρία της Ημέρας της Μαύρης Κορδέλας και της επετείου της Βαλτικής Οδού, κατά τη Θεία Λειτουργία αναπέμφθηκαν δεήσεις υπέρ της ελευθερίας των λαών, υπέρ αναπαύσεως των θυμάτων των ολοκληρωτικών καθεστώτων, καθώς και υπέρ ειρήνης εν Ουκρανία. Ενόψει της επετείου της Ανεξαρτησίας της Ουκρανίας, μνημονεύθηκαν επίσης οι δοκιμαζόμενοι από τον πόλεμο άνθρωποι της χώρας: οι πεσόντες, οι τραυματίες, οι οικογένειες που έχασαν τις εστίες τους, οι πρόσφυγες, τα παιδιά και οι μητέρες που αναμένουν τους οικείους τους.

Στο κήρυγμά του, με τίτλο «Τί ἔτι ὑστερῶ;», ο Θεοφιλέστατος αναφέρθηκε στο ερώτημα του πλούσιου νέου προς τον Χριστό, υπογραμμίζοντας ότι ο άνθρωπος δεν δημιουργήθηκε απλώς για να είναι «καλός», αλλά για να ζει σε κοινωνία με τον Θεό. Στη λύπη του πλούσιου νέου αντιπαρέβαλε την ολοκληρωτική εμπιστοσύνη της Υπεραγίας Θεοτόκου, η οποία εκφράζεται με τα λόγια: «Ἰδοὺ ἡ δούλη Κυρίου».

Ο Θεοφιλέστατος κάλεσε τους πιστούς να μην επιτρέψουν στον πλούτο, στη φιλοδοξία, στην υπερηφάνεια, στην πικρία ή στον φόβο να κυριεύσουν την καρδιά τους, να προσεύχονται για όσους δοκιμάζονται από τον πόλεμο και να μη χάνουν την ελπίδα τους, ενθυμούμενοι τον λόγο του Χριστού: «Παρὰ ἀνθρώποις τοῦτο ἀδύνατόν ἐστι, παρὰ δὲ Θεῷ πάντα δυνατά ἐστι».

Παραθέτουμε κατωτέρω το πλήρες κείμενο του κηρύγματος:

«Τί ἔτι ὑστερῶ;»

Ἀγαπητοί μου ἀδελφοί,

Στο σημερινό Ευαγγέλιο ένας νέος άνθρωπος πλησιάζει τον Χριστό και Του θέτει ίσως το σημαντικότερο ερώτημα που μπορεί να θέσει ο άνθρωπος στη ζωή του:

«Διδάσκαλε ἀγαθέ, τί ἀγαθὸν ποιήσω ἵνα ἔχω ζωὴν αἰώνιον;»

Δεν είναι ένας άνθρωπος αδιάφορος για τον Θεό. Δεν είναι κάποιος που έχει απομακρυνθεί από την πίστη. Αντιθέτως, είναι ένας άνθρωπος που προσπαθεί. Τηρεί τις εντολές, σέβεται τον νόμο του Θεού, αγωνίζεται να ζήσει σωστά.

Κι όμως, κάτι μέσα του δεν αναπαύεται.

Γι’ αυτό και όταν ο Χριστός του υπενθυμίζει τις εντολές, εκείνος απαντά:

«Πάντα ταῦτα ἐφυλαξάμην… τί ἔτι ὑστερῶ;»

Τι μου λείπει ακόμη;

Αδελφοί μου, ίσως αυτή να είναι και η ερώτηση της δικής μας ζωής.

Μπορεί να έχουμε πολλά. Να έχουμε εργασία, οικογένεια, ανθρώπους που μας αγαπούν. Μπορεί να ερχόμαστε στην Εκκλησία, να ανάβουμε το κερί μας, να προσευχόμαστε, να προσπαθούμε να μη βλάπτουμε κανέναν.

Κι όμως, υπάρχουν στιγμές που η καρδιά μας ψιθυρίζει:

«Κάτι μου λείπει».

Γιατί;

Διότι ο άνθρωπος δεν δημιουργήθηκε απλώς για να είναι ένας «καλός άνθρωπος». Δημιουργήθηκε για να βρίσκεται σε κοινωνία με τον Θεό.

Ο Χριστός λοιπόν κοιτάζει τον νέο και του αποκαλύπτει αυτό που πραγματικά του λείπει:

«Δεῦρο, ἀκολούθει μοι».

Έλα και ακολούθησέ Με.

Εδώ βρίσκεται όλο το Ευαγγέλιο.

Ο Χριστός δεν του ζητά απλώς τα χρήματά του. Του ζητά την καρδιά του.

Για τον συγκεκριμένο άνθρωπο, τα πολλά υπάρχοντα είχαν γίνει δεσμός. Για κάποιον άλλον μπορεί να είναι κάτι εντελώς διαφορετικό: η φιλοδοξία, ο εγωισμός, η ανάγκη να έχει πάντοτε δίκιο, μία παλιά πικρία που δεν θέλει να αφήσει, η εξουσία, η κοινωνική θέση, ακόμη και ο φόβος.

Ο καθένας μας έχει το δικό του «κτήμα» που δυσκολεύεται να εγκαταλείψει.

Και ο Χριστός δεν μας λέει: «Δεν θέλω τίποτε να έχεις».

Μας λέει:

«Μη δεχθείς τίποτε να σε έχει».

Μην αφήσεις τίποτε να γίνει τόσο μεγάλο μέσα στην καρδιά σου, ώστε να μην υπάρχει πλέον χώρος για τον Θεό και για τον άνθρωπο.

Και σήμερα υπάρχει μπροστά μας ένα δεύτερο, υπέροχο πρόσωπο.

Η Παναγία.

Η Εκκλησία αποδίδει σήμερα την μεγάλη εορτή της Κοιμήσεώς Της. Και θα μπορούσαμε να πούμε ότι η Παναγία είναι η απάντηση στο «τί ἔτι ὑστερῶ;» του Ευαγγελίου.

Ο πλούσιος νέος άκουσε το κάλεσμα του Θεού και λυπήθηκε, γιατί δεν μπορούσε να αφήσει εκείνο στο οποίο ήταν δεμένος.

Η Παναγία, όταν άκουσε το κάλεσμα του Θεού, απάντησε:

«Ἰδοὺ ἡ δούλη Κυρίου».

Δεν γνώριζε τι θα ακολουθούσε.

Δεν γνώριζε πόσο δύσκολος θα ήταν ο δρόμος.

Δεν γνώριζε ότι θα ερχόταν κάποτε η ώρα να σταθεί κάτω από τον Σταυρό και να βλέπει το Παιδί της να υποφέρει.

Κι όμως, εμπιστεύθηκε.

Αυτή είναι η μεγάλη δύναμη της Παναγίας: όχι η ανθρώπινη ισχύς, αλλά η ολοκληρωτική εμπιστοσύνη στον Θεό.

Γι’ αυτό και εμείς καταφεύγουμε σε Εκείνη.

Καταφεύγει η μητέρα που αγωνιά για το παιδί της.

Ο άρρωστος που φοβάται.

Ο άνθρωπος που πενθεί.

Ο ξένος που βρίσκεται μακριά από την πατρίδα του.

Εκείνος που έχασε το σπίτι του.

Εκείνος που δεν γνωρίζει τι θα φέρει η αυριανή ημέρα.

Και η Εκκλησία μάς διδάσκει να στεκόμαστε μπροστά στην εικόνα Της και να λέμε:

«Ὑπεραγία Θεοτόκε, μὴ μᾶς ἐγκαταλείψεις».

Σήμερα αυτή η προσευχή αποκτά για εμάς και μία ιδιαίτερη διάσταση.

Αυτές τις ημέρες ο λαός της Ουκρανίας θυμάται την ανεξαρτησία της πατρίδας του. Και φέτος η επέτειος αυτή βρίσκει για ακόμη μία φορά αμέτρητους ανθρώπους πληγωμένους από τον πόλεμο. Μάλιστα, οι Εκκλησίες και οι θρησκευτικές κοινότητες της Ουκρανίας έχουν απευθύνει διεθνή έκκληση ώστε η 24η Αυγούστου να γίνει ημέρα προσευχής για την ειρήνη στην Ουκρανία.

Εμείς σήμερα δεν θέλουμε να κάνουμε πολιτική μέσα στην Εκκλησία.

Θέλουμε να κάνουμε αυτό που γνωρίζει να κάνει η Εκκλησία εδώ και δύο χιλιάδες χρόνια:

να προσευχηθούμε.

Να προσευχηθούμε για τα παιδιά που μεγαλώνουν ακούγοντας τον ήχο του πολέμου.

Για τις μητέρες που περιμένουν.

Για εκείνους που έχασαν τους αγαπημένους τους.

Για τους τραυματισμένους.

Για τους πρόσφυγες και τους ξεριζωμένους.

Για όλους όσοι ζουν με φόβο.

Να προσευχηθούμε για τους κεκοιμημένους.

Και να προσευχηθούμε να φωτίσει ο Θεός εκείνους στα χέρια των οποίων βρίσκονται αποφάσεις που μπορούν να οδηγήσουν από τον πόλεμο στην ειρήνη και από το μίσος στην καταλλαγή.

Γιατί για τον χριστιανό κανένα παιδί δεν πρέπει να συνηθίζει τον πόλεμο και καμία μάνα δεν πρέπει να θεωρεί φυσικό να περιμένει το παιδί της από το μέτωπο.

Και εδώ επιστρέφουμε στα τελευταία λόγια του σημερινού Ευαγγελίου.

Οι μαθητές, ακούγοντας τον Χριστό, τρομάζουν και Τον ρωτούν:

«Τίς ἄρα δύναται σωθῆναι;»

Και Εκείνος απαντά:

«Παρὰ ἀνθρώποις τοῦτο ἀδύνατόν ἐστι, παρὰ δὲ Θεῷ πάντα δυνατά ἐστι».

Αυτό είναι ίσως το πιο παρηγορητικό μήνυμα της σημερινής Κυριακής.

Υπάρχουν πράγματα στη ζωή μας που μοιάζουν αδύνατα.

Μία σχέση που διαλύθηκε.

Μία ασθένεια.

Ένα παιδί που πήρε λάθος δρόμο.

Μία πληγή που δεν κλείνει.

Ένας πόλεμος που φαίνεται να μην τελειώνει.

Μία πατρίδα που υποφέρει.

Και πολλές φορές ο άνθρωπος λέει:

«Δεν γίνεται τίποτε πλέον».

Ο Χριστός όμως σήμερα μάς απαντά:

«Παρὰ Θεῷ πάντα δυνατά».

Δεν σημαίνει ότι όλα θα γίνουν όπως εμείς θέλουμε.

Σημαίνει ότι καμία κατάσταση δεν βρίσκεται έξω από τη δύναμη, την αγάπη και τη σωστική παρουσία του Θεού.

Γι’ αυτό, αδελφοί μου, ας φύγουμε σήμερα από τον ναό όχι σαν τον πλούσιο νέο, λυπημένοι επειδή ο Χριστός μάς ζήτησε πολλά.

Ας φύγουμε σαν την Παναγία.

Με εμπιστοσύνη.

Με την καρδιά ανοιχτή.

Με εκείνο το απλό:

«Γενηθήτω μοι κατὰ τὸ ῥῆμά σου».

Και ας παρακαλέσουμε σήμερα ιδιαίτερα την Υπεραγία Θεοτόκο:

Και όταν εμείς αισθανόμαστε ότι δεν μπορούμε άλλο, ας θυμόμαστε πάντοτε τον λόγο του Χριστού:

«Παρὰ ἀνθρώποις ἀδύνατον· παρὰ δὲ Θεῷ πάντα δυνατά».

Αμήν.

У неділю, 23 серпня 2026 року, Його Преосвященство єпископ Таміський Панарет, Патріарший екзарх Литви, відвідав Каунас і звершив Божественну літургію в Малій церкві Воскресіння Христового, де збираються на молитву україномовна й литовськомовна православні громади.

З нагоди Дня чорної стрічки та річниці Балтійського шляху під час богослужіння молилися за свободу народів, за упокій жертв тоталітарних режимів, а також за мир в Україні. Напередодні Дня Незалежності України згадували український народ, який зазнає випробувань війни: полеглих, поранених, родини, що втратили свої домівки, біженців, дітей і матерів, які чекають на своїх рідних.

У проповіді «Чого ще мені бракує?» владика розмірковував над питанням багатого юнака до Христа й наголосив, що людина створена не лише для того, щоб бути «доброю», а щоб жити у спілкуванні з Богом. Смутку багатого юнака він протиставив довіру Пресвятої Богородиці, висловлену словами: «Ось я, Господня слугиня».

Владика закликав не дозволяти багатству, честолюбству, гордості, образам чи страху заволодіти нашим серцем, молитися за людей, які зазнають випробувань війни, і не втрачати надії, пам’ятаючи слова Христа: «Людям це неможливо, Богові ж усе можливо».

Подаємо повний текст проповіді:

«Чого ще мені бракує?»

Улюблені брати і сестри!

У сьогоднішньому Євангелії один молодий чоловік підходить до Христа і ставить Йому, можливо, найважливіше запитання, яке людина може поставити у своєму житті: «Учителю добрий, що доброго маю зробити, щоб мати життя вічне?»

Це не людина, байдужа до Бога. Це не той, хто відійшов від віри. Навпаки, він старається: дотримується заповідей, шанує Божий Закон, прагне жити правильно. І все ж щось у ньому не знаходить спокою. Тому, коли Христос нагадує йому заповіді, він відповідає: «Усе це я зберіг… Чого ще мені бракує?»

Чого мені ще не вистачає? Брати і сестри, можливо, це питання і нашого власного життя. Ми можемо мати багато: працю, родину, людей, які нас люблять. Можемо приходити до храму, запалювати свічку, молитися, намагатися нікому не чинити зла. І все ж бувають хвилини, коли серце тихо промовляє: «Мені чогось бракує».

Чому? Тому що людина створена не лише для того, щоб бути «доброю людиною». Вона створена, щоб жити у спілкуванні з Богом. Тому Христос дивиться на юнака і відкриває йому те, чого насправді бракує: «Прийди і йди за Мною». У цих словах – усе Євангеліє.

Христос просить у нього не просто грошей. Христос просить його серце. Для цього чоловіка численні статки стали путами. Для когось іншого такими путами може бути щось зовсім інше: честолюбство, егоїзм, потреба завжди мати рацію, давня гіркота, яку не хочемо відпустити, влада, суспільне становище або навіть страх. Кожен із нас має свій «маєток», який йому важко залишити.

Христос не каже нам: «Я не хочу, щоб ти щось мав». Він каже: «Не дозволяй нічому володіти тобою». Не дозволяй нічому стати настільки великим у твоєму серці, щоб у ньому вже не залишилося місця для Бога і для людини.

Але сьогодні перед нами постає й інший дивовижний образ – Пресвята Богородиця. Сьогодні Церква звершує віддання великого свята Її Успіння. Можна сказати, що Богородиця є відповіддю на євангельське запитання: «Чого ще мені бракує?»

Багатий юнак почув Божий заклик і відійшов засмучений, бо не зміг залишити того, до чого було прив’язане його серце. А Пресвята Діва, почувши Божий заклик, відповіла: «Ось я, Господня слугиня». Вона не знала, що чекатиме попереду, наскільки важким буде Її шлях і що одного дня стоятиме під Хрестом та бачитиме страждання Свого Дитяти. І все ж Вона довірилася.

У цьому велика сила Богородиці: не в людській могутності, а в цілковитій довірі Богові. Тому й ми прибігаємо до Неї: мати, яка тривожиться за свою дитину; хворий, який боїться; людина, що сумує; чужинець далеко від батьківщини; той, хто втратив свій дім; той, хто не знає, що принесе завтрашній день. Церква вчить нас ставати перед Її іконою і промовляти: «Пресвята Богородице, не покидай нас».

Сьогодні ця молитва набуває для нас особливого значення. Цими днями народ України згадує незалежність своєї батьківщини. І цього року ця річниця знову застає незліченну кількість людей, поранених війною. Церкви й релігійні спільноти України звернулися з міжнародним закликом, щоб 24 серпня стало днем молитви за мир в Україні.

Сьогодні ми не хочемо займатися політикою в Церкві. Ми хочемо робити те, що Церква вміє робити вже дві тисячі років: молитися.

Помолімося за дітей, які зростають, чуючи звуки війни; за матерів, які чекають; за тих, хто втратив своїх рідних; за поранених; за біженців і вигнанців; за всіх, хто живе у страху. Помолімося за спочилих. І помолімося, щоб Бог просвітив тих, у чиїх руках перебувають рішення, здатні привести від війни до миру і від ненависті до примирення.

Бо для християнина жодна дитина не повинна звикати до війни, і жодна мати не повинна вважати природним очікування своєї дитини з фронту.

Тут ми повертаємося до останніх слів сьогоднішнього Євангелія. Учні, почувши Христа, жахнулися і запитали: «Хто ж тоді може спастися?» А Він відповів: «Людям це неможливо, Богові ж усе можливо». Можливо, це найутішніша звістка цієї неділі.

У нашому житті є речі, які здаються неможливими: зруйновані стосунки, хвороба, дитина, що пішла хибним шляхом, рана, яка не гоїться, війна, якій, здається, немає кінця, батьківщина, яка страждає. Іноді людина каже: «Уже нічого не можна зробити». Але Христос сьогодні відповідає нам: «Богові все можливо».

Це не означає, що все станеться так, як хочемо ми. Це означає, що немає жодної ситуації поза Божою силою, любов’ю і спасительною присутністю.

Тому, брати і сестри, вийдімо сьогодні з храму не як багатий юнак – засмученими, бо Христос попросив від нас надто багато. Вийдімо, наслідуючи Богородицю: з довірою, з відкритим серцем, із простими словами: «Нехай буде мені за словом твоїм».

Сьогодні особливо попросімо Пресвяту Богородицю:

А коли нам здаватиметься, що сил більше немає, завжди пам’ятаймо слова Христа: «Людям це неможливо, Богові ж усе можливо».

Амінь.

В воскресенье, 23 августа 2026 года, Его Преосвященство епископ Тамисский Панарет, Патриарший экзарх Литвы, посетил Каунас и совершил Божественную литургию в Малой церкви Воскресения Христова, где собираются на молитву украиноязычная и литовскоязычная православные общины.

В День чёрной ленты и годовщину Балтийского пути за богослужением молились о свободе народов, об упокоении жертв тоталитарных режимов, а также о мире в Украине. В канун Дня независимости Украины помянули народ страны, переживающий испытания войны: погибших, раненых, семьи, лишившиеся своих домов, беженцев, детей и матерей, ожидающих своих близких.

В проповеди «Чего ещё недостаёт мне?» епископ размышлял над вопросом богатого юноши ко Христу и подчеркнул, что человек создан не только для того, чтобы быть «хорошим», но чтобы жить в общении с Богом. Печали богатого юноши он противопоставил доверие Пресвятой Богородицы, выраженное словами: «Се, Раба Господня».

Епископ призвал не позволять богатству, честолюбию, гордости, обидам или страху овладевать нашими сердцами, молиться о людях, переживающих испытания войны, и не терять надежды, помня слова Христа: «Человекам это невозможно, Богу же всё возможно».

Предлагаем полный текст проповеди:

«Чего ещё недостаёт мне?»

Возлюбленные братья и сёстры!

В сегодняшнем Евангелии один молодой человек подходит ко Христу и задаёт Ему, пожалуй, самый важный вопрос, который человек может задать в своей жизни: «Учитель благий! что сделать мне доброго, чтобы иметь жизнь вечную?»

Перед нами не человек, равнодушный к Богу. Не тот, кто отвернулся от веры. Напротив, он старается жить правильно. Он соблюдает заповеди, почитает Закон Божий, стремится быть добрым и честным человеком. И всё же сердце его не находит покоя. Поэтому, когда Христос напоминает ему заповеди, он отвечает: «Всё это сохранил я от юности моей; чего ещё недостаёт мне?»

Чего мне ещё не хватает? Братья и сёстры, может быть, это вопрос и нашей собственной жизни. У нас может быть многое: работа, семья, люди, которые нас любят. Мы можем приходить в храм, ставить свечи, молиться, стараться никому не причинять зла. И всё же бывают минуты, когда сердце тихо говорит: «Мне чего-то не хватает…»

Почему? Потому что человек создан не только для того, чтобы быть просто «хорошим человеком». Человек создан для того, чтобы жить в общении с Богом. И Христос открывает юноше то, чего ему действительно недостаёт: «Приходи и следуй за Мною». В этих словах — всё Евангелие.

Христос просит у него не просто его богатства. Христос просит его сердце. Для этого человека богатство стало узами. Для другого такими узами может стать совсем иное: честолюбие, гордость, желание всегда быть правым, старая обида, которую мы не хотим простить, власть, общественное положение или даже наш собственный страх. У каждого из нас есть своё «имение», с которым нам трудно расстаться.

И Христос не говорит нам: «Я хочу, чтобы у тебя ничего не было». Он словно говорит: «Не позволяй ничему обладать тобой». Не позволяй ничему стать настолько большим в твоём сердце, чтобы в нём уже не осталось места для Бога и для ближнего.

Но сегодня перед нами стоит и другой дивный образ. Пресвятая Богородица. Сегодня Церковь совершает отдание великого праздника Её Успения. И можно сказать, что Богородица является живым ответом на евангельский вопрос: «Чего ещё недостаёт мне?»

Богатый юноша услышал призыв Божий и отошёл с печалью, потому что не смог оставить то, к чему было привязано его сердце. А Пресвятая Дева, услышав призыв Божий, ответила: «Се, Раба Господня». Она не знала всего, что ожидало Её впереди. Она не знала, насколько трудным будет Её путь. Она не знала, что однажды будет стоять у Креста и видеть страдания Своего Сына. И всё же Она доверилась Богу.

В этом и заключается великая сила Богородицы: не в человеческом могуществе, но в совершенном доверии Богу. Поэтому и мы прибегаем к Ней. К Ней приходит мать, тревожащаяся о своём ребёнке. Больной, который боится. Человек, потерявший близкого. Тот, кто находится далеко от родины. Тот, кто потерял свой дом. Тот, кто не знает, что принесёт ему завтрашний день. И Церковь учит нас становиться перед Её образом и говорить: «Пресвятая Богородице, не остави нас».

Сегодня эта молитва приобретает для нас особое значение. В эти дни народ Украины отмечает День независимости своей страны. И вновь этот день встречают многие люди, несущие тяжёлые раны войны.

Мы не хотим превращать церковную молитву в политическое заявление. Мы хотим сделать то, что Церковь делает уже две тысячи лет: молиться.

Помолимся о детях, которые растут, слыша звуки войны. О матерях, которые ждут. О тех, кто потерял своих родных и близких. О раненых. О беженцах и лишившихся своего дома. О тех, кто каждый день живёт в страхе. Помолимся об усопших. И будем молиться о том, чтобы Господь просветил тех, в чьих руках находятся решения, способные привести от войны к миру, от ненависти к примирению.

Потому что для христианина ни один ребёнок не должен привыкать к войне, и ни одна мать не должна считать естественным ожидание своего ребёнка с поля боя.

И здесь мы возвращаемся к последним словам сегодняшнего Евангелия. Ученики, услышав слова Христа, изумились и спросили: «Так кто же может спастись?» И Господь отвечает: «Человекам это невозможно, Богу же всё возможно». Может быть, это самые утешительные слова сегодняшнего дня.

В нашей жизни бывают обстоятельства, которые кажутся невозможными. Разрушенные отношения. Тяжёлая болезнь. Ребёнок, ушедший по неверному пути. Рана, которая никак не заживает. Война, которой, кажется, не будет конца. Страдающая страна. И иногда человек говорит: «Уже ничего нельзя сделать». Но Христос сегодня отвечает нам: «Богу всё возможно».

Это не означает, что всё обязательно произойдёт именно так, как хотим мы. Это означает, что нет такой ситуации, которая находилась бы вне силы, любви и спасительного присутствия Божия.

Поэтому, братья и сёстры, выйдем сегодня из храма не так, как богатый юноша — опечаленными потому, что Христос попросил от нас слишком многого. Выйдем, подражая Богородице. С доверием. С открытым сердцем. С простыми словами: «Да будет Мне по слову твоему».

И сегодня особенно попросим Пресвятую Богородицу:

А когда нам самим покажется, что сил больше нет, будем помнить слова Господа: «Человекам это невозможно, Богу же всё возможно».

Аминь.

У нядзелю, 23 жніўня 2026 года, Яго Праасвяшчэнства епіскап Тамісскі Панарэт, Патрыяршы экзарх Літвы, наведаў Каўнас і здзейсніў Бажэственную Літургію ў Малой царкве Уваскрасення Хрыстовага, дзе збіраюцца на малітву ўкраінамоўная і літоўскамоўная праваслаўныя супольнасці.

У Дзень чорнай стужкі і гадавіну Балтыйскага шляху падчас набажэнства маліліся за свабоду народаў, за супакой ахвяр таталітарных рэжымаў, а таксама за мір ва Украіне. Напярэдадні Дня Незалежнасці Украіны згадвалі ўкраінскі народ, які перажывае выпрабаванні вайны: загінулых, параненых, сем’і, што страцілі свае дамы, уцекачоў, дзяцей і маці, якія чакаюць сваіх блізкіх.

У казанні «Чаго яшчэ мне нестае?» епіскап разважаў над пытаннем багатага юнака да Хрыста і падкрэсліў, што чалавек створаны не толькі для таго, каб быць «добрым», але каб жыць у еднасці з Богам. Смутку багатага юнака ён супрацьпаставіў давер Найсвяцейшай Багародзіцы, выказаны словамі: «Вось я, слуга Гасподняя».

Епіскап заклікаў не дазваляць багаццю, славалюбству, пыхе, крыўдзе ці страху завалодаць нашым сэрцам, маліцца за людзей, якія церпяць выпрабаванні вайны, і не губляць надзеі, памятаючы словы Хрыста: «Людзям гэта немагчыма, а Богу ўсё магчыма».

Прапануем поўны тэкст казання:

«Чаго яшчэ мне нестае?»

Узлюбленыя браты і сёстры!

У сённяшнім Евангеллі адзін малады чалавек падыходзіць да Хрыста і задае Яму, магчыма, самае важнае пытанне, якое чалавек можа задаць у сваім жыцці: «Настаўнік добры, што добрага мне зрабіць, каб мець жыццё вечнае?»

Гэта не чалавек, абыякавы да Бога. Гэта не той, хто адышоў ад веры. Наадварот, ён стараецца: захоўвае запаведзі, шануе Закон Божы, імкнецца жыць праведна. І ўсё ж нешта ў ім не знаходзіць спакою. Таму, калі Хрыстос нагадвае яму запаведзі, ён адказвае: «Усё гэта я захаваў… Чаго яшчэ мне нестае?»

Чаго мне яшчэ не хапае? Браты і сёстры, магчыма, гэта пытанне і нашага ўласнага жыцця. Мы можам мець многае: працу, сям’ю, людзей, якія нас любяць. Можам прыходзіць у храм, запальваць свечку, маліцца, старацца нікому не рабіць зла. І ўсё ж бываюць хвіліны, калі сэрца ціха шэпча: «Мне чагосьці не хапае».

Чаму? Таму што чалавек створаны не проста для таго, каб быць «добрым чалавекам». Ён створаны, каб жыць у еднасці з Богам. Таму Хрыстос глядзіць на юнака і адкрывае яму тое, чаго таму сапраўды нестае: «Прыйдзі і ідзі за Мною». У гэтых словах – усё Евангелле.

Хрыстос просіць у яго не толькі грошай. Хрыстос просіць яго сэрца. Для гэтага чалавека вялікая маёмасць стала путамі. Для іншага такімі путамі можа стаць нешта зусім іншае: славалюбства, эгаізм, патрэба заўсёды мець рацыю, старая горыч, якую не хочам адпусціць, улада, грамадскае становішча ці нават страх. Кожны з нас мае свой «маёнтак», які яму цяжка пакінуць.

Хрыстос не кажа нам: «Я не хачу, каб ты штосьці меў». Ён кажа: «Не дазваляй нічому валодаць табою». Не дазваляй нічому стаць настолькі вялікім у тваім сэрцы, каб у ім ужо не засталося месца для Бога і для бліжняга.

Але сёння перад намі паўстае і іншы дзівосны вобраз – Найсвяцейшая Багародзіца. Сёння Царква здзяйсняе адданне вялікага свята Яе Успення. Можна сказаць, што Багародзіца з’яўляецца адказам на евангельскае пытанне: «Чаго яшчэ мне нестае?»

Багаты юнак пачуў Божы заклік і адышоў засмучаны, бо не змог пакінуць тое, да чаго было прывязана яго сэрца. А Найсвяцейшая Дзева, пачуўшы Божы заклік, адказала: «Вось я, слуга Гасподняя». Яна не ведала, што будзе далей, наколькі цяжкім будзе Яе шлях і што аднойчы будзе стаяць пад Крыжам і бачыць пакуты Свайго Дзіцяці. І ўсё ж Яна даверылася.

У гэтым вялікая сіла Багародзіцы: не ў чалавечай магутнасці, але ў поўным даверы Богу. Таму і мы прыбягаем да Яе: маці, якая трывожыцца за сваё дзіця; хворы, які баіцца; чалавек, што смуткуе; чужынец далёка ад радзімы; той, хто страціў свой дом; той, хто не ведае, што прынясе заўтрашні дзень. Царква вучыць нас стаць перад Яе іконай і сказаць: «Найсвяцейшая Багародзіца, не пакідай нас».

Сёння гэтая малітва набывае для нас асаблівае значэнне. У гэтыя дні народ Украіны адзначае незалежнасць сваёй радзімы. І сёлета гэтая гадавіна зноў застае незлічоную колькасць людзей, параненых вайной. Цэрквы і рэлігійныя супольнасці Украіны звярнуліся з міжнародным заклікам, каб 24 жніўня стала днём малітвы за мір ва Украіне.

Сёння мы не хочам займацца палітыкай у Царкве. Мы хочам рабіць тое, што Царква ўмее рабіць ужо дзве тысячы гадоў: маліцца.

Памолімся за дзяцей, якія растуць, чуючы гукі вайны; за маці, якія чакаюць; за тых, хто страціў сваіх блізкіх; за параненых; за ўцекачоў і выгнаннікаў; за ўсіх, хто жыве ў страху. Памолімся за спачылых. І будзем маліцца, каб Бог прасвятліў тых, у чыіх руках знаходзяцца рашэнні, здольныя прывесці ад вайны да міру і ад нянавісці да прымірэння.

Бо для хрысціяніна ніводнае дзіця не павінна прывыкаць да вайны, і ніводная маці не павінна лічыць натуральным чаканне свайго дзіцяці з фронту.

Тут мы вяртаемся да апошніх слоў сённяшняга Евангелля. Вучні, пачуўшы Хрыста, спалохаліся і спыталі: «Дык хто ж можа збавіцца?» А Ён адказаў: «Людзям гэта немагчыма, а Богу ўсё магчыма». Магчыма, гэта найбольш суцяшальная вестка гэтай нядзелі.

У нашым жыцці ёсць рэчы, якія здаюцца немагчымымі: разбураныя адносіны, хвароба, дзіця, што выбрала няправільны шлях, рана, якая не загойваецца, вайна, якой, здаецца, няма канца, радзіма, якая пакутуе. Часта чалавек кажа: «Ужо нічога нельга зрабіць». Але Хрыстос сёння адказвае нам: «Богу ўсё магчыма».

Гэта не азначае, што ўсё адбудзецца так, як хочам мы. Гэта азначае, што няма сітуацыі, якая была б па-за Божай сілай, любоўю і збаўчай прысутнасцю.

Таму, браты і сёстры, выйдзем сёння з храма не як багаты юнак – засмучаныя, бо Хрыстос папрасіў ад нас занадта многа. Выйдзем, наследуючы Багародзіцу: з даверам, з адкрытым сэрцам, з простымі словамі: «Няхай будзе мне паводле слова твайго».

Сёння асабліва папросім Найсвяцейшую Багародзіцу:

А калі нам здасца, што сіл больш няма, будзем заўсёды памятаць словы Хрыста: «Людзям гэта немагчыма, а Богу ўсё магчыма».

Амін.

Duminică, 23 august 2026, Preasfințitul Părinte Panaretos, Episcop de Tamisos și Exarh Patriarhal al Lituaniei, a vizitat orașul Kaunas și a săvârșit Dumnezeiasca Liturghie în Biserica Mică a Învierii lui Hristos, unde se adună la rugăciune comunitățile ortodoxe de limbă ucraineană și lituaniană.

Cu prilejul Zilei Panglicii Negre și al aniversării Drumului Baltic, în timpul slujbei s-au înălțat rugăciuni pentru libertatea popoarelor, pentru odihna victimelor regimurilor totalitare și pentru pace în Ucraina. În ajunul Zilei Independenței Ucrainei au fost pomeniți oamenii care trec prin încercările războiului: cei căzuți, cei răniți, familiile care și-au pierdut casele, refugiații, copiii și mamele care îi așteaptă pe cei dragi.

În predica sa, intitulată „Ce-mi mai lipsește?”, ierarhul a meditat asupra întrebării tânărului bogat către Hristos și a subliniat că omul nu a fost creat doar pentru a fi „bun”, ci pentru a trăi în comuniune cu Dumnezeu. Tristeții tânărului bogat i-a opus încrederea Preasfintei Născătoare de Dumnezeu, exprimată prin cuvintele: „Iată roaba Domnului”.

Preasfințitul i-a îndemnat pe credincioși să nu îngăduie bogăției, ambiției, mândriei, amărăciunii sau fricii să le stăpânească inimile, să se roage pentru cei încercați de război și să nu-și piardă nădejdea, amintindu-și cuvintele lui Hristos: „La oameni aceasta este cu neputință, la Dumnezeu însă toate sunt cu putință”.

Prezentăm mai jos textul integral al predicii:

„Ce-mi mai lipsește?”

Iubiții mei frați și surori,

În Evanghelia de astăzi, un tânăr se apropie de Hristos și Îi adresează poate cea mai importantă întrebare pe care omul o poate pune în viața sa: „Învățătorule bun, ce bine să fac ca să am viața veșnică?”

Nu este un om nepăsător față de Dumnezeu. Nu este cineva care s-a îndepărtat de credință. Dimpotrivă, este un om care se străduiește: păzește poruncile, respectă Legea lui Dumnezeu și se luptă să trăiască drept. Și totuși, ceva dinlăuntrul său nu-și găsește odihna. De aceea, când Hristos îi amintește poruncile, el răspunde: „Toate acestea le-am păzit… Ce-mi mai lipsește?”

Ce-mi mai lipsește? Frații și surorile mele, poate că aceasta este și întrebarea vieții noastre. Putem avea multe: un loc de muncă, o familie, oameni care ne iubesc. Putem veni la biserică, aprinde o lumânare, ne putem ruga și strădui să nu facem rău nimănui. Și totuși există clipe în care inima noastră șoptește: „Îmi lipsește ceva”.

De ce? Pentru că omul nu a fost creat doar pentru a fi un „om bun”. A fost creat pentru a trăi în comuniune cu Dumnezeu. Hristos îl privește, așadar, pe tânăr și îi descoperă ceea ce îi lipsește cu adevărat: „Vino și urmează-Mi”. Aici se află întreaga Evanghelie.

Hristos nu îi cere doar banii. Îi cere inima. Pentru acest om, multele averi deveniseră legături. Pentru altcineva, o astfel de legătură poate fi cu totul altceva: ambiția, egoismul, nevoia de a avea întotdeauna dreptate, o veche amărăciune pe care nu vrea să o lase, puterea, poziția socială sau chiar frica. Fiecare dintre noi are propria „avere” de care îi este greu să se despartă.

Hristos nu ne spune: „Nu vreau să ai nimic”. El ne spune: „Nu îngădui ca ceva să te aibă pe tine”. Nu lăsa nimic să devină atât de mare în inima ta, încât să nu mai rămână loc pentru Dumnezeu și pentru aproapele.

Astăzi însă stă înaintea noastră și un alt chip minunat: Preasfânta Născătoare de Dumnezeu. Astăzi Biserica săvârșește odovania marelui praznic al Adormirii Ei. Am putea spune că Maica Domnului este răspunsul la întrebarea Evangheliei: „Ce-mi mai lipsește?”

Tânărul bogat a auzit chemarea lui Dumnezeu și a plecat întristat, pentru că nu a putut lăsa ceea de ce era legat. Preasfânta Fecioară însă, când a auzit chemarea lui Dumnezeu, a răspuns: „Iată roaba Domnului”. Nu știa ce avea să urmeze. Nu știa cât de greu avea să fie drumul. Nu știa că într-o zi va sta sub Cruce și Își va vedea Fiul suferind. Și totuși, s-a încrezut.

Aceasta este marea putere a Maicii Domnului: nu puterea omenească, ci încrederea deplină în Dumnezeu. De aceea și noi alergăm la Ea: mama care se neliniștește pentru copilul ei; bolnavul care se teme; omul care plânge; străinul aflat departe de patrie; cel care și-a pierdut casa; cel care nu știe ce va aduce ziua de mâine. Biserica ne învață să stăm înaintea icoanei Ei și să spunem: „Preasfântă Născătoare de Dumnezeu, nu ne părăsi”.

Astăzi această rugăciune dobândește pentru noi o însemnătate deosebită. În aceste zile, poporul Ucrainei își amintește independența patriei sale. Și anul acesta aniversarea îi găsește din nou pe nenumărați oameni răniți de război. Bisericile și comunitățile religioase din Ucraina au adresat un apel internațional ca ziua de 24 august să devină o zi de rugăciune pentru pace în Ucraina.

Astăzi nu dorim să facem politică în Biserică. Dorim să facem ceea ce Biserica știe să facă de două mii de ani: să ne rugăm.

Să ne rugăm pentru copiii care cresc auzind sunetul războiului; pentru mamele care așteaptă; pentru cei care și-au pierdut oamenii dragi; pentru răniți; pentru refugiați și cei dezrădăcinați; pentru toți cei care trăiesc în frică. Să ne rugăm pentru cei adormiți. Și să ne rugăm ca Dumnezeu să-i lumineze pe cei în mâinile cărora se află hotărârile ce pot duce de la război la pace și de la ură la împăcare.

Pentru un creștin, niciun copil nu ar trebui să se obișnuiască cu războiul și nicio mamă nu ar trebui să socotească firesc să-și aștepte copilul de pe front.

Aici revenim la ultimele cuvinte ale Evangheliei de astăzi. Ucenicii, auzindu-L pe Hristos, s-au înspăimântat și L-au întrebat: „Cine poate atunci să se mântuiască?” Iar El le răspunde: „La oameni aceasta este cu neputință, la Dumnezeu însă toate sunt cu putință”. Acesta este poate cel mai mângâietor mesaj al acestei duminici.

Există lucruri în viața noastră care par imposibile: o relație destrămată, o boală, un copil care a apucat pe un drum greșit, o rană care nu se închide, un război care pare să nu se mai termine, o patrie care suferă. De multe ori omul spune: „Nu se mai poate face nimic”. Hristos însă ne răspunde astăzi: „La Dumnezeu toate sunt cu putință”.

Aceasta nu înseamnă că toate se vor petrece așa cum dorim noi. Înseamnă că nicio situație nu se află în afara puterii, iubirii și prezenței mântuitoare a lui Dumnezeu.

De aceea, frații și surorile mele, să plecăm astăzi din biserică nu asemenea tânărului bogat, întristați pentru că Hristos ne-a cerut prea mult. Să plecăm asemenea Maicii Domnului: cu încredere, cu inima deschisă și cu acele cuvinte simple: „Fie mie după cuvântul tău”.

Astăzi să o rugăm în chip deosebit pe Preasfânta Născătoare de Dumnezeu:

Iar atunci când simțim că nu mai putem, să ne amintim întotdeauna cuvintele lui Hristos: „La oameni este cu neputință, la Dumnezeu însă toate sunt cu putință”.

Amin.