VYSKUPAS PANARETAS TARNAVO KLAIPĖDOJE
2026 m. rugpjūčio 16 d., sekmadienį, Jo Ekscelencija Tamiso vyskupas Panaretas, Visuotinio patriarchato egzarchas Lietuvoje, lankėsi Klaipėdoje ir vadovavo Dieviškajai Liturgijai Klaipėdos Šv. Jurgio parapijoje, įsikūrusioje Klaipėdos universiteto koplyčioje.
Kartu su vyskupu tarnavo parapijos klebonas kunigas Georgijus Ananievas. Dieviškojoje Liturgijoje meldėsi Klaipėdos ortodoksų bendruomenės tikintieji.
Tai buvo pirmasis vyskupo Panareto apsilankymas šioje parapijoje po jo paskyrimo Visuotinio patriarchato egzarchu Lietuvoje. Pamaldoms pasibaigus, vyskupas, parapijos klebonas ir tikintieji susėdo prie bendro stalo. Jaukioje aplinkoje parapijiečiai galėjo pabendrauti su savo vyskupu ir artimiau su juo susipažinti.
Šio sekmadienio Evangelijoje buvo skaitomas Kristaus palyginimas apie negailestingą tarną, kuriam valdovas dovanojo milžinišką skolą, tačiau jis pats nepanoro atleisti gerokai mažesnės savo bičiulio skolos. Šiai dienai vyskupas Panaretas taip pat parengė pamokslą apie Dievo gailestingumą, atleidimą ir išsilaisvinimą iš nuoskaudos. Žemiau skelbiame šio pamokslo tekstą lietuvių kalba.
Vyskupo Panareto pamokslas
Pamokslas vienuoliktajam sekmadieniui pagal Matą
(Mt 18, 23–35)
Brangūs broliai ir seserys!
Šiandienos Evangelijoje mūsų Viešpats Jėzus Kristus pasakoja palyginimą apie žmogų, kuris buvo skolingas karaliui milžinišką sumą – skolą, kurios jis niekaip negalėjo grąžinti. Šis žmogus puola savo valdovui po kojų ir maldauja: „Turėk man kantrybės.“ Valdovas ne tik duoda jam daugiau laiko. Jis padaro daug daugiau – dovanoja jam visą skolą.
Tačiau netrukus tas pats žmogus sutinka savo bičiulį, kuris jam skolingas daug mažesnę sumą. Nors ką tik pats patyrė tokį didžiulį gailestingumą, dabar jis tampa žiaurus. Neatleidžia, nenori palaukti, nerodo jokio gailestingumo.
Broliai ir seserys, būtent čia Kristus šiandien kiekvienam iš mūsų kelia labai svarbų klausimą: ką darome su tuo gailestingumu, kurį patys gauname iš Dievo?
Kasdien prašome Dievą mums atleisti. Ir teisingai darome. Nė vienas iš mūsų nėra be nuodėmės. Visi puolame, visi klystame, visi įskaudiname kitus žmones – kartais to net nesuvokdami. Ir vis dėlto Dievas vėl mus priima. Jis mūsų laukia, mums atleidžia ir pakelia mus, kai parpuolame.
Tačiau šiandienos palyginimas turi dar vieną svarbią pusę. Viešpats parodo mums milžinišką skirtumą tarp pirmojo tarno skolos ir jo bičiulio skolos. Ir tai nėra atsitiktinumas. Kristus nori, kad suprastume: Dievo gailestingumas žmogui yra nepalyginamai didesnis už visa, ką mes galime atleisti vieni kitiems.
Jeigu iš tiesų matytume, kiek kartų Dievas mums atleido, kiek kartų kentė mūsų silpnybes, kiek kartų laukė mūsų sugrįžtant, galbūt mums būtų lengviau pakęsti kito žmogaus silpnybes. Mes labai gerai prisimename kitų žmonių klaidas, tačiau stebėtinai greitai pamirštame savąsias. Pastebime žodį, kuriuo kas nors mus įskaudino, tačiau pamirštame žodžius, kuriais patys sužeidėme kitą. Prisimename mums padarytą neteisybę, bet ne visada pastebime savo pačių neteisingumą.
Todėl dvasinis gyvenimas prasideda ne nuo klausimo: „Ką jis man padarė?“ Jis prasideda nuo kito klausimo: „Ką Dievas padarė dėl manęs?“ Kai žmogus žvelgia tik į kitą, jam lengva teisti. Tačiau kai žvelgia į Kristų, pradeda matyti save. Ir tuomet širdis pamažu minkštėja.
Šventieji Tėvai mus moko, kad nuoskaudos laikymas pirmiausia sukausto patį žmogų iš vidaus. Galime daugiau nebesikalbėti su mus įskaudinusiu žmogumi, galime būti toli nuo jo, bet kasdien ir toliau kalbėtis su juo savo širdyje: prisiminti jo žodžius, iš naujo išgyventi tai, kas įvyko, ir vėl jį teisti. Tuomet žmogus, kurio šalia jau nebėra, ir toliau atima iš mūsų ramybę.
Kristus šiandien kviečia mus išeiti iš šios vidinės nelaisvės. Ne todėl, kad skausmas neturi reikšmės. Ne todėl, kad neteisybė neturi reikšmės. Bet todėl, kad mūsų siela yra svarbesnė. Neturime atiduoti savo širdies neapykantai.
Ypač svarbu tai prisiminti, kai ateiname į Dieviškąją Liturgiją. Prieš patį didžiausią Eucharistijos momentą Bažnyčia mums sako: „Mylėkime vieni kitus, kad vieningai išpažintume.“ Kodėl? Todėl, kad neįmanoma iš tiesų artintis prie Kristaus meilės slėpinio ir drauge sąmoningai puoselėti neapykantą savo broliui.
Mes artinamės prie vienos Taurės, priimame vieną Kristų ir tampame vienu Kūnu. Todėl susitaikymas nėra vien moralinis patarimas. Jis yra pačioje mūsų eucharistinio gyvenimo širdyje.
Žinoma, kartais negalime iš karto susitaikyti su kitu žmogumi. Galbūt kitas žmogus to nenori. Galbūt aplinkybės sudėtingos. Galbūt žaizda dar pernelyg šviežia. Tačiau net ir tada galime žengti pirmąjį žingsnį savo širdyje. Galime nustoti linkėti kitam blogo ir pradėti už jį melstis.
Iš pradžių šią maldą galbūt sudarys vos keli žodžiai: „Viešpatie, pasigailėk jo ir pasigailėk manęs.“ Kartais būtent nuo šių žodžių prasideda tikrasis išgijimas.
Jeigu šiandien mūsų širdyje yra žmogus, kuriam sunku atleisti, neišeikime iš šventovės vien pasakę: „Ši Evangelija buvo apie atleidimą.“ Tegul šiandienos Evangelija tampa asmeniška. Prisiminkime tą žmogų Dievo akivaizdoje ne tam, kad vėl jį pasmerktume, bet kad pasakytume: „Viešpatie, Tu žinai mano skausmą. Tu žinai, kas įvyko. Atiduodu šį žmogų ir šį skausmą į Tavo rankas. Išlaisvink mano širdį iš neapykantos.“
Tuomet „Tėve mūsų“ maldos žodžiai mums nebebus vien gerai pažįstami žodžiai: „Ir atleisk mums mūsų kaltes, kaip ir mes atleidžiame savo kaltininkams.“
Prašykime Viešpatį, kad Jis suteiktų mums ne tik mūsų pačių nuodėmių atleidimą, bet ir didžiulės dvasinės drąsos patiems tapti atleidimo ir gailestingumo žmonėmis. Kad šiandien išeidami iš šventovės išsineštume ne seną nuoskaudą, bet Kristaus ramybę. Kad šią ramybę neštume į savo šeimas, namus ir parapijas bei kiekvienam žmogui, kurį Viešpats siunčia mūsų kelyje.
Nes iš Dievo gautas gailestingumas turi tapti gailestingumu, kurį per mus gaus ir mūsų artimas.
Amen.
ENGLISH TRANSLATION [show]
BISHOP PANARETOS CELEBRATED THE DIVINE LITURGY IN KLAIPĖDA
On Sunday, 16 August 2026, His Grace Bishop Panaretos of Tamisos, Patriarchal Exarch of Lithuania, visited Klaipėda and presided over the Divine Liturgy at the Parish of Saint George, which worships in the chapel of Klaipėda University.
Concelebrating with the Bishop was the parish rector, Fr Georgijus Ananievas. Members of Klaipėda’s Orthodox community gathered for prayer at the Divine Liturgy.
This was Bishop Panaretos’s first visit to the parish since his appointment as Patriarchal Exarch of Lithuania. After the service, the Bishop, the parish rector and the faithful sat down together at a common table. In a warm atmosphere, parishioners had an opportunity to speak with their Bishop and to get to know him better.
The Gospel reading for the Sunday was Christ’s parable of the unforgiving servant, whose master cancelled an immense debt, while he himself refused to forgive the much smaller debt of a fellow servant. Bishop Panaretos also prepared a homily for the day on God’s mercy, forgiveness and freedom from resentment. Its English translation is published below.
Homily by Bishop Panaretos
Homily for the Eleventh Sunday of Matthew
(Mt 18:23–35)
Dear brothers and sisters,
In today’s Gospel, our Lord Jesus Christ tells us the parable of a man who owed the king an enormous sum—a debt he had no possibility of repaying. The man falls at his master’s feet and pleads: “Have patience with me.” The master does not merely give him more time. He does something far greater: he forgives the entire debt.
Soon afterwards, however, the same man meets a fellow servant who owes him a much smaller sum. Although he himself has just received such great mercy, he now becomes cruel. He does not forgive, he refuses to wait, and he shows no mercy.
Brothers and sisters, it is precisely here that Christ places a very important question before each of us today: what do we do with the mercy that we ourselves receive from God?
Every day we ask God to forgive us, and rightly so. None of us is without sin. We all fall, we all make mistakes, and we all cause pain to other people—sometimes without even realising it. Yet God receives us again. He waits for us, forgives us and raises us when we fall.
There is another important aspect to today’s parable. The Lord shows us the enormous difference between the first servant’s debt and that of his fellow servant. This is no accident. Christ wants us to understand that God’s mercy towards humanity is incomparably greater than anything we may be called to forgive one another.
If we truly saw how many times God has forgiven us, how many times He has endured our weaknesses, and how many times He has waited for our return, perhaps it would be easier for us to bear another person’s weaknesses. We remember the mistakes of others very well, yet we forget our own with astonishing speed. We notice the word that wounded us but forget the words with which we ourselves wounded another. We remember the injustice done to us, but we do not always notice our own injustice.
Spiritual life therefore begins not with the question, “What did he do to me?” It begins with another question: “What has God done for me?” When a person looks only at another, it is easy to judge. But when he looks at Christ, he begins to see himself, and then the heart gradually becomes softer.
The Holy Fathers teach us that resentment binds a person first of all from within. We may no longer speak to the person who hurt us and may be far away from him, yet continue every day to converse with him in our heart: recalling his words, reliving what happened, and judging him again. Then a person who is no longer present continues to take away our peace.
Today Christ calls us to leave this inner captivity—not because pain does not matter, and not because injustice does not matter, but because our soul matters more. We must not surrender our heart to hatred.
It is especially important to remember this when we come to the Divine Liturgy. Before the greatest moment of the Eucharist, the Church says to us: “Let us love one another, that with one mind we may confess.” Why? Because it is impossible truly to draw near to the mystery of Christ’s love while consciously nourishing hatred towards our brother.
We come to one Chalice, receive one Christ and become one Body. Reconciliation, therefore, is not simply moral advice. It lies at the very heart of our Eucharistic life.
Of course, sometimes we cannot be reconciled with another person immediately. Perhaps the other person does not want it. Perhaps the circumstances are complicated. Perhaps the wound is still too fresh. Yet even then we can take the first step within our own heart. We can stop wishing evil upon the other person and begin to pray for him.
At first, perhaps, this prayer will consist of only a few words: “Lord, have mercy on him and have mercy on me.” Sometimes true healing begins with precisely these words.
If today there is someone in our heart whom we find difficult to forgive, let us not leave the church having merely said, “This Gospel was about forgiveness.” Let today’s Gospel become something personal. Let us remember that person before God—not in order to condemn him again, but to say: “Lord, You know my pain. You know what happened. I place this person and this pain into Your hands. Free my heart from hatred.”
Then the words of the Lord’s Prayer will cease to be merely familiar words to us: “And forgive us our trespasses, as we forgive those who trespass against us.”
Let us ask the Lord to grant us not only the forgiveness of our own sins, but also the great spiritual courage to become people of forgiveness and mercy ourselves. May we leave the church today carrying not an old grievance, but the peace of Christ. May we bring this peace into our families, our homes and our parishes, and to every person whom the Lord sends along our path.
For the mercy we have received from God must become the mercy that our neighbour receives through us.
Amen.
ΕΛΛΗΝΙΚΟ ΠΡΩΤΟΤΥΠΟ [εμφάνιση]
Ο ΕΠΙΣΚΟΠΟΣ ΠΑΝΑΡΕΤΟΣ ΙΕΡΟΥΡΓΗΣΕ ΣΤΗΝ ΚΛΑΪΠΕΝΤΑ
Την Κυριακή 16 Αυγούστου 2026, ο Θεοφιλέστατος Επίσκοπος Ταμισού κ. Πανάρετος, Πατριαρχικός Έξαρχος Λιθουανίας, επισκέφθηκε την Κλαϊπέντα και προεξήρχε της Θείας Λειτουργίας στην Ενορία του Αγίου Γεωργίου, η οποία στεγάζεται στο παρεκκλήσιο του Πανεπιστημίου της Κλαϊπέντα.
Με τον Θεοφιλέστατο συλλειτούργησε ο εφημέριος της ενορίας, π. Γεώργιος Ανανίεφ. Στη Θεία Λειτουργία συμμετείχαν προσευχόμενοι οι πιστοί της ορθόδοξης κοινότητας της Κλαϊπέντα.
Ήταν η πρώτη επίσκεψη του Επισκόπου Παναρέτου στην ενορία μετά τον διορισμό του ως Πατριαρχικού Εξάρχου Λιθουανίας. Μετά το πέρας της Θείας Λειτουργίας, ο Επίσκοπος, ο εφημέριος και οι ενορίτες κάθισαν όλοι μαζί σε κοινή τράπεζα. Μέσα σε εγκάρδια ατμόσφαιρα, οι πιστοί είχαν την ευκαιρία να συνομιλήσουν με τον Επίσκοπό τους και να τον γνωρίσουν καλύτερα.
Το Ευαγγελικό ανάγνωσμα της Κυριακής ήταν η παραβολή του Χριστού για τον άσπλαχνο δούλο, στον οποίο ο κύριός του χάρισε ένα τεράστιο χρέος, ενώ εκείνος αρνήθηκε να συγχωρήσει το πολύ μικρότερο χρέος του συνδούλου του. Ο Επίσκοπος Πανάρετος ετοίμασε επίσης για την ημέρα αυτή κήρυγμα σχετικά με το έλεος του Θεού, τη συγχώρηση και την ελευθερία από τη μνησικακία. Το ελληνικό πρωτότυπο δημοσιεύεται παρακάτω.
Κήρυγμα του Επισκόπου Παναρέτου
Κήρυγμα για την ενδέκατη Κυριακή του Ματθαίου
(Μτ 18, 23–35)
Αγαπητοί μου αδελφοί,
Στο σημερινό Ευαγγέλιο ο Κύριός μας μάς διηγείται την παραβολή ενός ανθρώπου που χρωστούσε στον βασιλιά ένα τεράστιο ποσό, ένα χρέος που ήταν αδύνατον να εξοφλήσει. Ο άνθρωπος αυτός πέφτει στα πόδια του κυρίου του και τον παρακαλεί: «Μακροθύμησον ἐπ’ ἐμοί». Και ο κύριός του δεν του δίνει απλώς περισσότερο χρόνο. Κάνει κάτι πολύ μεγαλύτερο: του χαρίζει ολόκληρο το χρέος.
Λίγο αργότερα, όμως, ο ίδιος άνθρωπος συναντά έναν σύνδουλό του, ο οποίος του χρωστά ένα πολύ μικρότερο ποσό. Και ενώ πριν από λίγο ο ίδιος είχε δεχθεί τόσο μεγάλο έλεος, τώρα γίνεται σκληρός. Δεν συγχωρεί. Δεν περιμένει. Δεν δείχνει την παραμικρή ευσπλαχνία.
Αδελφοί μου, εδώ βρίσκεται το μεγάλο ερώτημα που θέτει σήμερα ο Χριστός στον καθένα μας: Τι κάνουμε εμείς με το έλεος που λαμβάνουμε από τον Θεό;
Καθημερινά ζητούμε από τον Θεό να μας συγχωρήσει. Και πολύ σωστά κάνουμε. Κανείς μας δεν είναι αναμάρτητος. Όλοι πέφτουμε, όλοι κάνουμε λάθη, όλοι πληγώνουμε ανθρώπους — πολλές φορές ακόμη και χωρίς να το καταλαβαίνουμε. Και όμως, ο Θεός μάς δέχεται ξανά. Μας περιμένει. Μας συγχωρεί. Μας σηκώνει όταν πέφτουμε.
Και ύστερα έρχεται ένας άνθρωπος και μας πληγώνει μία φορά, μας λέει έναν άσχημο λόγο, μας αδικεί, μας προσβάλλει — και εμείς λέμε: «Αυτό δεν θα το ξεχάσω ποτέ». Εδώ ακριβώς βρίσκεται η αντίφαση που αποκαλύπτει το σημερινό Ευαγγέλιο. Ζητούμε από τον Θεό άπειρο έλεος, αλλά πολλές φορές δίνουμε στον αδελφό μας ελάχιστο έλεος.
Γι’ αυτό και κάθε φορά που προσευχόμαστε με την Κυριακή Προσευχή λέμε κάτι πολύ σοβαρό: «Καὶ ἄφες ἡμῖν τὰ ὀφειλήματα ἡμῶν, ὡς καὶ ἡμεῖς ἀφίεμεν τοῖς ὀφειλέταις ἡμῶν». Δηλαδή: Κύριε, συγχώρησέ με, όπως και εγώ συγχωρώ εκείνους που με αδικούν.
Η συγχώρηση, βέβαια, δεν σημαίνει ότι αυτό που μας έκανε ο άλλος ήταν σωστό. Δεν σημαίνει ότι η αδικία παύει να είναι αδικία. Ούτε σημαίνει ότι πρέπει να επιτρέπουμε στους ανθρώπους να μας πληγώνουν συνεχώς. Σημαίνει κάτι βαθύτερο: αρνούμαι να αφήσω το κακό που μου έκανε κάποιος να γίνει κακό μέσα στη δική μου καρδιά.
Δεν θέλω να ζήσω με το μίσος. Δεν θέλω να γίνω αιχμάλωτος της πικρίας. Δεν θέλω το πρόσωπο που με πλήγωσε να κατοικεί μέσα μου κάθε ημέρα ως θυμός και εκδίκηση.
Και ίσως κάποιος να πει: «Πάτερ, θέλω να συγχωρήσω, αλλά δεν μπορώ». Τότε ας αρχίσουμε από κάτι μικρότερο. Ας πούμε στον Χριστό: «Κύριε, ακόμη δεν μπορώ να συγχωρήσω. Αλλά θέλω να μπορέσω. Μαλάκωσε Εσύ την καρδιά μου». Ακόμη κι αυτή η μικρή προσευχή είναι μια αρχή.
Γιατί η συγχώρηση δεν είναι πάντοτε ένα συναίσθημα που έρχεται αμέσως. Μπορεί να είναι ένας δρόμος. Μπορεί να χρειαστεί χρόνος, προσευχή και αγώνας. Το σημαντικό είναι να μη συμφιλιωθούμε με την κακία και τη μνησικακία.
Σε λίγο θα πλησιάσουμε το Άγιο Ποτήριο. Θα έρθουμε μπροστά στον Χριστό όχι επειδή είμαστε τέλειοι, αλλά επειδή έχουμε ανάγκη το έλεός Του.
Ας Τον παρακαλέσουμε, λοιπόν, σήμερα: Κύριε, όπως Εσύ είσαι μακρόθυμος απέναντί μου, δίδαξέ με να είμαι κι εγώ μακρόθυμος απέναντι στον αδελφό μου. Όπως Εσύ συγχωρείς τα δικά μου σφάλματα, δώσε μου δύναμη να συγχωρώ κι εγώ. Και μη με αφήσεις να κρατώ μέσα στην καρδιά μου εκείνο που Εσύ θέλεις να θεραπεύσεις.
Γιατί τελικά, αδελφοί μου, ο άνθρωπος που συγχωρεί δεν ελευθερώνει μόνο τον άλλον. Ελευθερώνει και τη δική του καρδιά.
Αμήν.
УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕКЛАД [показати]
ЄПИСКОП ПАНАРЕТ ЗВЕРШИВ БОЖЕСТВЕННУ ЛІТУРГІЮ У КЛАЙПЕДІ
У неділю, 16 серпня 2026 року, Його Преосвященство єпископ Тамісоський Панарет, Патріарший Екзарх Литви, відвідав Клайпеду й очолив Божественну літургію в парафії святого Георгія, яка діє в каплиці Клайпедського університету.
Його Преосвященству співслужив настоятель парафії священник Георгій Ананієв. За Божественною літургією молилися віряни православної громади Клайпеди.
Це був перший візит єпископа Панарета до цієї парафії після його призначення Патріаршим Екзархом Литви. Після богослужіння єпископ, настоятель і віряни зібралися за спільним столом. У теплій атмосфері парафіяни мали нагоду поспілкуватися зі своїм єпископом і ближче з ним познайомитися.
Євангельським читанням цієї неділі була Христова притча про немилосердного слугу, якому господар простив величезний борг, тоді як сам він не захотів простити значно меншого боргу своєму співслузі. Єпископ Панарет також підготував на цей день проповідь про Боже милосердя, прощення та звільнення від образи. Нижче публікуємо її український переклад.
Проповідь єпископа Панарета
Проповідь на одинадцяту неділю за Матфеєм
(Мт 18, 23–35)
Дорогі брати і сестри!
У сьогоднішньому Євангелії Господь наш Ісус Христос розповідає нам притчу про чоловіка, який був винен цареві величезну суму — борг, якого він ніяк не міг сплатити. Цей чоловік падає до ніг свого пана й благає: «Потерпи мені». І пан не просто дає йому більше часу. Він робить щось значно більше: прощає йому весь борг.
Але невдовзі той самий чоловік зустрічає свого співслугу, який винен йому набагато меншу суму. І хоча щойно сам отримав таку велику милість, тепер стає жорстоким. Не прощає, не хоче чекати й не виявляє жодного милосердя.
Брати і сестри, саме тут Христос сьогодні ставить перед кожним із нас дуже важливе запитання: що ми робимо з тією милістю, яку самі отримуємо від Бога?
Щодня ми просимо Бога простити нас. І правильно робимо. Ніхто з нас не безгрішний. Усі ми падаємо, усі помиляємося, усі завдаємо болю іншим людям — іноді навіть не усвідомлюючи цього. І все ж Бог знову приймає нас. Він чекає на нас, прощає нас і піднімає, коли ми падаємо.
Але сьогоднішня притча має ще один важливий бік. Господь показує нам величезну різницю між боргом першого слуги та боргом його співслуги. І це не випадково. Христос хоче, щоб ми зрозуміли: Боже милосердя до людини незрівнянно більше за все те, що ми здатні простити одне одному.
Якби ми справді бачили, скільки разів Бог прощав нас, скільки разів терпів наші слабкості, скільки разів чекав нашого повернення, тоді, можливо, нам було б легше терпіти слабкості іншої людини. Ми дуже добре пам’ятаємо помилки інших, але напрочуд швидко забуваємо власні. Помічаємо слово, яким нас образили, але забуваємо слова, якими самі поранили іншого. Пам’ятаємо несправедливість, учинену проти нас, але не завжди помічаємо власну несправедливість.
Тому духовне життя починається не з питання: «Що він зробив мені?» Воно починається з іншого питання: «Що Бог зробив для мене?» Коли людина дивиться лише на іншого, вона легко засуджує. Коли ж дивиться на Христа, починає бачити саму себе. І тоді серце поступово стає м’якшим.
Святі Отці навчають нас, що злопам’ятність насамперед зв’язує людину зсередини. Ми можемо більше не розмовляти з тим, хто нас образив, можемо бути далеко від нього, але й далі щодня вести з ним розмову у своєму серці: згадувати його слова, знову переживати те, що сталося, і знову його засуджувати. Тоді людина, якої вже немає поруч, і далі забирає у нас мир.
Христос сьогодні закликає нас вийти з цього внутрішнього полону. Не тому, що біль не має значення. Не тому, що несправедливість не має значення. А тому, що наша душа важливіша. Ми не повинні віддавати своє серце ненависті.
Особливо важливо пам’ятати про це, коли ми приходимо на Божественну літургію. Перед найбільшим моментом Євхаристії Церква каже нам: «Полюбімо один одного, щоб однодумно визнавати». Чому? Тому що неможливо по-справжньому наблизитися до таїнства любові Христової й водночас свідомо живити ненависть до свого брата.
Ми приходимо до однієї Чаші, приймаємо одного Христа і стаємо одним Тілом. Тому примирення — не просто моральна порада. Воно перебуває в самому серці нашого євхаристійного життя.
Звичайно, іноді ми не можемо відразу примиритися з іншою людиною. Можливо, інша людина цього не хоче. Можливо, обставини складні. Можливо, рана ще надто свіжа. Але навіть тоді ми можемо зробити перший крок у власному серці. Можемо перестати бажати іншому зла й почати молитися за нього.
Спочатку ця молитва, можливо, складатиметься лише з кількох слів: «Господи, помилуй його і помилуй мене». Іноді саме з цих слів починається справжнє зцілення.
Якщо сьогодні в нашому серці є людина, яку нам важко простити, не виходьмо з храму, лише сказавши: «Це Євангеліє було про прощення». Нехай сьогоднішнє Євангеліє стане для нас особистим. Згадаймо цю людину перед Богом не для того, щоб знову її засудити, а щоб сказати: «Господи, Ти знаєш мій біль. Ти знаєш, що сталося. Я віддаю цю людину і цей біль у Твої руки. Звільни моє серце від ненависті».
І тоді слова молитви «Отче наш» перестануть бути для нас лише знайомими словами: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».
Просімо Господа, щоб Він дав нам не тільки прощення наших власних гріхів, а й велику духовну мужність — самим стати людьми прощення і милосердя. Щоб, виходячи сьогодні з храму, ми винесли із собою не стару образу, а мир Христовий. І щоб цей мир ми принесли в наші сім’ї, домівки й парафії та кожній людині, яку Господь посилає на нашому шляху.
Бо милість, яку ми отримали від Бога, повинна стати милістю, яку через нас отримає і наш ближній.
Амінь.
РУССКИЙ ОРИГИНАЛ [показать]
ЕПИСКОП ПАНАРЕТ СОВЕРШИЛ БОЖЕСТВЕННУЮ ЛИТУРГИЮ В КЛАЙПЕДЕ
В воскресенье, 16 августа 2026 года, Его Преосвященство епископ Тамисский Панарет, Патриарший Экзарх Литвы, посетил Клайпеду и возглавил Божественную литургию в приходе святого Георгия, действующем в часовне Клайпедского университета.
Его Преосвященству сослужил настоятель прихода священник Георгий Ананиев. За Божественной литургией молились верующие православной общины Клайпеды.
Это был первый визит епископа Панарета в данный приход после его назначения Патриаршим Экзархом Литвы. После богослужения епископ, настоятель и прихожане собрались за общим столом. В тёплой атмосфере верующие имели возможность пообщаться со своим епископом и ближе с ним познакомиться.
Евангельским чтением этого воскресенья была притча Христа о немилосердном должнике, которому господин простил огромный долг, тогда как сам он отказался простить гораздо меньший долг своему товарищу. Епископ Панарет также подготовил к этому дню проповедь о милости Божией, прощении и освобождении от обиды. Ниже публикуется её русский оригинал.
Проповедь епископа Панарета
Проповедь в одиннадцатую неделю по Матфею
(Мф 18:23–35)
Дорогие братья и сестры!
В сегодняшнем Евангелии Господь наш Иисус Христос рассказывает нам притчу о человеке, который был должен царю огромную сумму — долг, который он совершенно не мог выплатить. Этот человек падает к ногам своего господина и умоляет его: «Государь! Потерпи на мне». И господин не просто даёт ему больше времени. Он делает нечто гораздо большее: прощает ему весь долг.
Но вскоре этот же человек встречает своего товарища, который должен ему намного меньшую сумму. И хотя только что сам получил столь великую милость, теперь он становится жестоким. Не прощает. Не хочет ждать. Не проявляет никакого милосердия.
Братья и сестры, именно здесь Христос сегодня ставит перед каждым из нас очень важный вопрос: Что мы делаем с той милостью, которую сами получаем от Бога?
Каждый день мы просим Бога простить нас. И правильно делаем. Никто из нас не безгрешен. Все мы падаем, все совершаем ошибки, все причиняем боль другим людям — иногда даже не осознавая этого. И всё же Бог снова принимает нас. Он ждёт нас. Он прощает нас. Он поднимает нас, когда мы падаем.
Но есть ещё одна важная сторона сегодняшней притчи. Господь показывает нам огромную разницу между долгом первого раба и долгом его товарища. И это не случайно. Христос хочет, чтобы мы поняли: милость Божия к человеку несравнимо больше всего того, что мы способны простить друг другу.
Если бы мы действительно видели, сколько раз Бог прощал нас, сколько раз терпел наши слабости, сколько раз ждал нашего возвращения, тогда, возможно, нам было бы легче терпеть слабости другого человека. Мы очень хорошо помним ошибки других, но удивительно быстро забываем собственные. Мы замечаем слово, которым нас обидели, но забываем слова, которыми сами ранили другого. Помним несправедливость, совершённую против нас, но не всегда замечаем собственную несправедливость.
Поэтому духовная жизнь начинается не с вопроса: «Что он сделал мне?» Она начинается с другого вопроса: «Что Бог сделал для меня?» Когда человек смотрит только на другого, он легко осуждает. Когда же он смотрит на Христа, он начинает видеть самого себя. И тогда сердце постепенно становится мягче.
Святые Отцы учат нас, что памятозлобие связывает человека прежде всего изнутри. Мы можем больше не разговаривать с тем, кто нас обидел, можем находиться далеко от него, но продолжать каждый день вести с ним разговор в своём сердце: вспоминать его слова, снова переживать случившееся, снова осуждать его. И тогда человек, которого рядом уже нет, продолжает отнимать у нас мир.
Христос сегодня призывает нас выйти из этого внутреннего плена. Не потому, что боль не имеет значения. Не потому, что несправедливость не имеет значения. Но потому, что наша душа имеет большее значение. Мы не должны отдавать своё сердце ненависти.
Особенно важно помнить об этом, когда мы приходим на Божественную литургию. Перед самым великим моментом Евхаристии Церковь говорит нам: «Возлюбим друг друга, да единомыслием исповемы». Почему? Потому что невозможно по-настоящему приблизиться к Тайне любви Христовой и одновременно сознательно питать ненависть к своему брату.
Мы приходим к одной Чаше. Принимаем одного Христа. Становимся одним Телом. Поэтому примирение — это не просто нравственный совет. Оно находится в самом сердце нашей евхаристической жизни.
Конечно, иногда мы не можем сразу примириться с другим человеком. Возможно, другой человек не хочет этого. Возможно, обстоятельства сложны. Возможно, рана ещё слишком свежая. Но даже тогда мы можем сделать первый шаг внутри своего сердца. Мы можем перестать желать другому зла. Мы можем начать молиться за него.
Вначале, возможно, эта молитва будет состоять всего из нескольких слов: «Господи, помилуй его и помилуй меня». Иногда именно с этих слов начинается настоящее исцеление.
И если сегодня в нашем сердце есть человек, которого нам трудно простить, не будем уходить из храма, просто сказав: «Это Евангелие было о прощении». Пусть сегодняшнее Евангелие станет чем-то личным. Вспомним этого человека перед Богом. Не для того, чтобы снова осудить его, но чтобы сказать: «Господи, Ты знаешь мою боль. Ты знаешь, что произошло. Я отдаю этого человека и эту боль в Твои руки. Освободи моё сердце от ненависти».
И тогда слова молитвы «Отче наш» перестанут быть для нас просто знакомыми словами: «И остави нам долги наша, якоже и мы оставляем должником нашим».
Будем просить Господа, чтобы Он дал нам не только прощение наших собственных грехов, но и великое духовное мужество — самим стать людьми прощения и милосердия. Чтобы, выходя сегодня из храма, мы унесли с собой не старую обиду, а мир Христов. И чтобы этот мир мы принесли в наши семьи, в наши дома, в наши приходы и каждому человеку, которого Господь посылает на нашем пути.
Ибо милость, которую мы получили от Бога, должна стать милостью, которую через нас получит и наш ближний.
Аминь.
БЕЛАРУСКІ ПЕРАКЛАД [паказаць]
ЯПІСКАП ПАНАРЭТ ЗДЗЕЙСНІЎ БОСКУЮ ЛІТУРГІЮ Ў КЛАЙПЕДЗЕ
У нядзелю, 16 жніўня 2026 года, Яго Праасвяшчэнства япіскап Тамісоскі Панарэт, Патрыяршы Экзарх Літвы, наведаў Клайпеду і ўзначаліў Боскую літургію ў парафіі святога Георгія, якая дзейнічае ў капліцы Клайпедскага ўніверсітэта.
Яго Праасвяшчэнству саслужыў настаяцель парафіі святар Георгій Ананіеў. За Боскай літургіяй маліліся вернікі праваслаўнай супольнасці Клайпеды.
Гэта быў першы візіт япіскапа Панарэта ў гэтую парафію пасля яго прызначэння Патрыяршым Экзархам Літвы. Пасля набажэнства япіскап, настаяцель і вернікі сабраліся за агульным сталом. У цёплай атмасферы парафіяне мелі магчымасць паразмаўляць са сваім япіскапам і бліжэй з ім пазнаёміцца.
Евангельскім чытаннем гэтай нядзелі была прыпавесць Хрыста пра неміласэрнага слугу, якому гаспадар дараваў велізарны доўг, у той час як ён сам адмовіўся дараваць значна меншы доўг свайму таварышу. Япіскап Панарэт таксама падрыхтаваў на гэты дзень пропаведзь пра Божую міласэрнасць, прабачэнне і вызваленне ад крыўды. Ніжэй публікуем яе беларускі пераклад.
Пропаведзь япіскапа Панарэта
Пропаведзь у адзінаццатую нядзелю паводле Мацвея
(Мц 18, 23–35)
Дарагія браты і сёстры!
У сённяшнім Евангеллі Госпад наш Ісус Хрыстос распавядае нам прыпавесць пра чалавека, які быў вінен цару велізарную суму — доўг, якога ён зусім не мог выплаціць. Гэты чалавек падае да ног свайго гаспадара і моліць: «Будзь цярплівы да мяне». І гаспадар не проста дае яму больш часу. Ён робіць нешта значна большае: даруе яму ўвесь доўг.
Але неўзабаве той самы чалавек сустракае свайго таварыша, які вінен яму значна меншую суму. І хоць толькі што сам атрымаў такую вялікую міласць, цяпер ён становіцца жорсткім. Не даруе, не хоча чакаць і не выяўляе ніякай міласэрнасці.
Браты і сёстры, менавіта тут Хрыстос сёння ставіць перад кожным з нас вельмі важнае пытанне: што мы робім з той міласцю, якую самі атрымліваем ад Бога?
Штодня мы просім Бога дараваць нам. І правільна робім. Ніхто з нас не бязгрэшны. Усе мы падаем, усе памыляемся, усе прычыняем боль іншым людзям — часам нават не ўсведамляючы гэтага. І ўсё ж Бог зноў прымае нас. Ён чакае нас, даруе нам і падымае нас, калі мы падаем.
Але ёсць яшчэ адзін важны бок сённяшняй прыпавесці. Госпад паказвае нам велізарную розніцу паміж доўгам першага слугі і доўгам яго таварыша. І гэта не выпадкова. Хрыстос хоча, каб мы зразумелі: Божая міласэрнасць да чалавека непараўнальна большая за ўсё тое, што мы здольныя дараваць адно аднаму.
Калі б мы сапраўды бачылі, колькі разоў Бог дараваў нам, колькі разоў цярпеў нашы слабасці, колькі разоў чакаў нашага вяртання, тады, магчыма, нам было б лягчэй цярпець слабасці іншага чалавека. Мы вельмі добра памятаем памылкі іншых, але дзіўна хутка забываем уласныя. Заўважаем слова, якім нас пакрыўдзілі, але забываем словы, якімі самі паранілі іншага. Памятаем несправядлівасць, учыненую супраць нас, але не заўсёды заўважаем уласную несправядлівасць.
Таму духоўнае жыццё пачынаецца не з пытання: «Што ён зрабіў мне?» Яно пачынаецца з іншага пытання: «Што Бог зрабіў для мяне?» Калі чалавек глядзіць толькі на іншага, ён лёгка асуджае. Калі ж глядзіць на Хрыста, пачынае бачыць самога сябе. І тады сэрца паступова становіцца мякчэйшым.
Святыя Айцы вучаць нас, што злапамятнасць найперш звязвае чалавека знутры. Мы можам больш не размаўляць з тым, хто нас пакрыўдзіў, можам быць далёка ад яго, але працягваць кожны дзень весці з ім размову ў сваім сэрцы: успамінаць яго словы, зноў перажываць тое, што адбылося, і зноў яго асуджаць. І тады чалавек, якога побач ужо няма, працягвае пазбаўляць нас супакою.
Хрыстос сёння заклікае нас выйсці з гэтага ўнутранага палону. Не таму, што боль не мае значэння. Не таму, што несправядлівасць не мае значэння. Але таму, што наша душа мае большае значэнне. Мы не павінны аддаваць сваё сэрца нянавісці.
Асабліва важна памятаць пра гэта, калі мы прыходзім на Боскую літургію. Перад самым вялікім момантам Еўхарыстыі Царква кажа нам: «Палюбім адзін аднаго, каб у аднадумстве вызнаваць». Чаму? Таму што немагчыма па-сапраўднаму наблізіцца да Таямніцы любові Хрыстовай і адначасова свядома сілкаваць нянавісць да свайго брата.
Мы прыходзім да адной Чашы, прымаем аднаго Хрыста і становімся адным Целам. Таму прымірэнне — не проста маральная парада. Яно знаходзіцца ў самым сэрцы нашага еўхарыстычнага жыцця.
Вядома, часам мы не можам адразу прымірыцца з іншым чалавекам. Магчыма, іншы чалавек гэтага не хоча. Магчыма, абставіны складаныя. Магчыма, рана яшчэ занадта свежая. Але нават тады мы можам зрабіць першы крок унутры свайго сэрца. Можам перастаць жадаць іншаму зла і пачаць маліцца за яго.
Напачатку гэтая малітва, магчыма, будзе складацца ўсяго з некалькіх слоў: «Госпадзе, памілуй яго і памілуй мяне». Часам менавіта з гэтых слоў пачынаецца сапраўднае ацаленне.
І калі сёння ў нашым сэрцы ёсць чалавек, якога нам цяжка дараваць, не будзем выходзіць з храма, проста сказаўшы: «Гэта Евангелле было пра прабачэнне». Няхай сённяшняе Евангелле стане для нас асабістым. Успомнім гэтага чалавека перад Богам не для таго, каб зноў асудзіць яго, але каб сказаць: «Госпадзе, Ты ведаеш мой боль. Ты ведаеш, што адбылося. Я аддаю гэтага чалавека і гэты боль у Твае рукі. Вызвалі маё сэрца ад нянавісці».
І тады словы малітвы «Ойча наш» перастануць быць для нас проста знаёмымі словамі: «І адпусці нам правіны нашы, як і мы адпускаем вінаватым нашым».
Будзем прасіць Госпада, каб Ён даў нам не толькі дараванне нашых уласных грахоў, але і вялікую духоўную мужнасць — самім стаць людзьмі прабачэння і міласэрнасці. Каб, выходзячы сёння з храма, мы панеслі з сабою не старую крыўду, а мір Хрыстовы. І каб гэты мір мы прынеслі ў нашы сем’і, дамы і парафіі ды кожнаму чалавеку, якога Госпад пасылае на нашым шляху.
Бо міласць, якую мы атрымалі ад Бога, павінна стаць міласцю, якую праз нас атрымае і наш бліжні.
Амін.
TRADUCERE ÎN LIMBA ROMÂNĂ [afișare]
EPISCOPUL PANARETOS A SLUJIT SFÂNTA LITURGHIE LA KLAIPĖDA
Duminică, 16 august 2026, Preasfințitul Părinte Panaretos, Episcop de Tamisos și Exarh Patriarhal al Lituaniei, a vizitat orașul Klaipėda și a prezidat Sfânta Liturghie în Parohia Sfântul Gheorghe, care își desfășoară activitatea în capela Universității din Klaipėda.
Împreună cu Preasfinția Sa a slujit parohul comunității, părintele Georgijus Ananievas. La Sfânta Liturghie s-au rugat credincioșii comunității ortodoxe din Klaipėda.
Aceasta a fost prima vizită a Episcopului Panaretos în această parohie după numirea sa ca Exarh Patriarhal al Lituaniei. După slujbă, Episcopul, parohul și credincioșii s-au așezat împreună la o masă comună. Într-o atmosferă caldă, enoriașii au avut prilejul să vorbească cu Episcopul lor și să îl cunoască mai bine.
Lectura evanghelică a acestei duminici a fost parabola lui Hristos despre slujitorul nemilostiv, căruia stăpânul i-a iertat o datorie uriașă, în timp ce el însuși a refuzat să ierte datoria mult mai mică a unui împreună-slujitor. Episcopul Panaretos a pregătit pentru această zi și o omilie despre mila lui Dumnezeu, iertare și eliberarea de resentiment. Mai jos publicăm traducerea ei în limba română.
Omilia Episcopului Panaretos
Omilie pentru Duminica a unsprezecea după Matei
(Mt 18, 23–35)
Iubiți frați și surori!
În Evanghelia de astăzi, Domnul nostru Iisus Hristos ne spune parabola unui om care îi datora regelui o sumă uriașă — o datorie pe care nu o putea plăti nicidecum. Omul cade la picioarele stăpânului său și îl roagă: „Doamne, mai îngăduie-mă”. Iar stăpânul nu îi dă doar mai mult timp. Face ceva mult mai mare: îi iartă întreaga datorie.
Însă, la scurt timp, același om întâlnește un împreună-slujitor care îi datora o sumă mult mai mică. Deși tocmai primise el însuși o milă atât de mare, acum devine crud. Nu iartă, nu vrea să aștepte și nu arată nicio milă.
Frați și surori, tocmai aici Hristos pune astăzi înaintea fiecăruia dintre noi o întrebare foarte importantă: ce facem noi cu mila pe care o primim de la Dumnezeu?
În fiecare zi Îi cerem lui Dumnezeu să ne ierte. Și bine facem. Niciunul dintre noi nu este fără păcat. Toți cădem, toți greșim, toți îi rănim pe ceilalți — uneori fără să ne dăm seama. Și totuși Dumnezeu ne primește din nou. Ne așteaptă, ne iartă și ne ridică atunci când cădem.
Dar parabola de astăzi mai are o latură importantă. Domnul ne arată diferența uriașă dintre datoria primului slujitor și cea a împreună-slujitorului său. Iar acest lucru nu este întâmplător. Hristos vrea să înțelegem că mila lui Dumnezeu față de om este incomparabil mai mare decât tot ceea ce noi suntem chemați să ne iertăm unii altora.
Dacă am vedea cu adevărat de câte ori ne-a iertat Dumnezeu, de câte ori ne-a răbdat slăbiciunile și de câte ori a așteptat întoarcerea noastră, poate că ne-ar fi mai ușor să răbdăm slăbiciunile celuilalt. Ne amintim foarte bine greșelile altora, dar le uităm uimitor de repede pe ale noastre. Observăm cuvântul prin care am fost răniți, dar uităm cuvintele prin care noi înșine l-am rănit pe altul. Ne amintim nedreptatea făcută împotriva noastră, dar nu observăm întotdeauna propria nedreptate.
De aceea, viața duhovnicească nu începe cu întrebarea: „Ce mi-a făcut el?” Ea începe cu o altă întrebare: „Ce a făcut Dumnezeu pentru mine?” Când omul se uită numai la celălalt, judecă ușor. Dar când privește la Hristos, începe să se vadă pe sine. Atunci inima se înmoaie treptat.
Sfinții Părinți ne învață că ținerea de minte a răului îl leagă pe om mai întâi din interior. Putem să nu mai vorbim cu cel care ne-a rănit și putem fi departe de el, dar să continuăm zilnic conversația cu el în inima noastră: să ne amintim cuvintele lui, să retrăim cele întâmplate și să îl judecăm din nou. Atunci omul care nu mai este lângă noi continuă să ne răpească pacea.
Hristos ne cheamă astăzi să ieșim din această robie lăuntrică. Nu pentru că durerea nu contează. Nu pentru că nedreptatea nu contează. Ci pentru că sufletul nostru contează mai mult. Nu trebuie să ne predăm inima urii.
Este deosebit de important să ne amintim aceasta atunci când venim la Sfânta Liturghie. Chiar înainte de momentul cel mai înalt al Euharistiei, Biserica ne spune: „Să ne iubim unii pe alții, ca într-un gând să mărturisim”. De ce? Pentru că este imposibil să ne apropiem cu adevărat de Taina iubirii lui Hristos și, în același timp, să hrănim în mod conștient ura față de fratele nostru.
Venim la același Potir, Îl primim pe același Hristos și devenim un singur Trup. De aceea, împăcarea nu este doar un sfat moral. Ea se află în însăși inima vieții noastre euharistice.
Desigur, uneori nu ne putem împăca imediat cu celălalt. Poate că el nu dorește aceasta. Poate că împrejurările sunt complicate. Poate că rana este încă prea proaspătă. Dar chiar și atunci putem face primul pas în propria inimă. Putem înceta să îi dorim răul și putem începe să ne rugăm pentru el.
La început, poate că această rugăciune va avea doar câteva cuvinte: „Doamne, miluiește-l pe el și miluiește-mă pe mine”. Uneori tocmai cu aceste cuvinte începe adevărata vindecare.
Dacă astăzi există în inima noastră un om pe care ne este greu să îl iertăm, să nu plecăm din biserică spunând doar: „Evanghelia aceasta a fost despre iertare”. Să lăsăm Evanghelia de astăzi să devină ceva personal. Să ne amintim de acel om înaintea lui Dumnezeu, nu pentru a-l judeca din nou, ci pentru a spune: „Doamne, Tu cunoști durerea mea. Tu știi ce s-a întâmplat. Îți încredințez acest om și această durere. Eliberează-mi inima de ură”.
Atunci cuvintele rugăciunii „Tatăl nostru” nu vor mai fi pentru noi doar niște cuvinte cunoscute: „Și ne iartă nouă greșelile noastre, precum și noi iertăm greșiților noștri”.
Să Îl rugăm pe Domnul să ne dăruiască nu numai iertarea propriilor noastre păcate, ci și marele curaj duhovnicesc de a deveni noi înșine oameni ai iertării și ai milei. Ieșind astăzi din biserică, să nu purtăm cu noi vechea supărare, ci pacea lui Hristos. Și să ducem această pace în familiile, casele și parohiile noastre și fiecărui om pe care Domnul îl trimite în calea noastră.
Pentru că mila pe care am primit-o de la Dumnezeu trebuie să devină mila pe care, prin noi, o va primi și aproapele nostru.
Amin.
