2026 m. rugpjūčio 9 d., sekmadienį, Jo Ekscelencija Tamiso vyskupas Panaretas, Visuotinio patriarchato egzarchas Lietuvoje, vadovavo Dieviškajai Liturgijai Vilniaus ukrainietiškoje Šv. apaštalo Andriejaus parapijoje, to paties vardo koplyčioje. Kartu su vyskupu tarnavo kunigas vienuolis Jeremijas Jurčenko.
Tą dieną skaitomas Evangelijos skaitinys pasakoja apie sunkiai kenčiančio berniuko išgydymą. Kristaus mokiniams nepavykus jo išgydyti, berniuko tėvas kreipėsi į Viešpatį, o Jis išvarė demoną ir grąžino vaikui sveikatą. Pamoksle vyskupas Panaretas kalbėjo apie gyvą tikėjimą, maldą ir pasninką, taip pat apie vidinius kalnus, kuriuos žmogaus širdyje gali pajudinti tik Kristus.
Toliau pateikiamas visas vyskupo pamokslas.
„Tikiu, Viešpatie! Padėk mano netikėjimui!“
Pamokslas dešimtąjį sekmadienį po Sekminių
(Mt 17, 14–23)
Mylimieji broliai ir seserys,
Šiandienos Evangelija mus nuveda į Taboro kalno papėdę. Netrukus po savo Atsimainymo Viešpats sutinka skausmo prislėgtą tėvą. Jis neprašo nei turtų, nei šlovės. Jis prašo išgydyti savo vienintelį sūnų, kurį žiauriai kankina demoniška jėga.
Jis jau buvo kreipęsis į Kristaus mokinius. Tačiau šie nepajėgė berniuko išgydyti.
Vėliau, mokiniams paklausus Viešpaties, kodėl jiems nepavyko, Jis atsakė viena vienintele fraze:
„Dėl jūsų netikėjimo.“
Šis atsakymas skirtas ne tik mokiniams.
Jis skirtas ir mums visiems.
Juk dažnai klausiame savęs, kodėl mūsų širdyje nėra ramybės, kodėl nesikeičia mūsų gyvenimas, kodėl mūsų malda atrodo bevaisė.
Ir galbūt atsakymas yra tas pats.
Mūsų tikėjimas yra, tačiau jis nėra gyvas.
Tai tikėjimas, kuris dažnai lieka tik žodžiuose ir netampa visišku pasitikėjimu Dievu.
Šventasis Jonas Auksaburnis pastebi, kad Kristus nepasakė, jog mokiniams nepavyko todėl, kad jie neturėjo galios arba nežinojo, ką turėtų daryti. Jis atskleidė jiems, kad tikroji priežastis buvo jų tikėjimo silpnumas.
Juk stebuklai nėra žmogaus galios padarinys.
Jie yra Dievo malonės vaisius, o ši malonė veikia tyroje, nuolankioje ir tikėjimo kupinoje širdyje.
Todėl Viešpats tęsia:
„Jei turėtumėte tikėjimą kaip garstyčios grūdelį, jūs tartumėte šitam kalnui: ‘Persikelk iš čia į tenai’, ir jis persikeltų.“
Garstyčios grūdelis yra mažas.
Jis niekam nekelia įspūdžio.
Tačiau savyje jis turi gyvybę.
Jis turi galią išaugti į didelį medį.
Toks yra ir tikėjimas.
Dievas neprašo mūsų milžiniško tikėjimo.
Jis prašo tikro tikėjimo.
Tikėjimo, gyvenančio maldoje, nuolankume, meilėje ir klusnume Jo valiai.
Tačiau kokius kalnus pašauktas pajudinti krikščionis?
Tai ne vien išorinės problemos.
Tai kalnai, esantys mūsų širdyje.
Puikybės kalnas.
Savimeilės kalnas.
Netikėjimo kalnas.
Nevilties kalnas.
Negebėjimo atleisti kalnas.
Tai sunkiausiai pajudinami kalnai.
Ir tik Kristus gali juos pajudinti.
Evangelijos pabaigoje Viešpats atskleidžia dar vieną didžią tiesą:
„O šita veislė kitaip neišvaroma, kaip tik malda ir pasninku.“
Nėra dvasinės pergalės be kovos.
Nėra tikėjimo be maldos.
Nėra dvasinės laisvės be askezės.
Malda sujungia žmogų su Dievu.
Pasninkas išlaisvina širdį iš aistrų tironijos.
O kai visa tai susijungia su tikėjimu, tuomet veikia Šventosios Dvasios malonė.
Broliai ir seserys,
Gyvename laikais, kai žmogus pasitiki beveik viskuo, išskyrus Dievą.
Jis pasitiki mokslu, technologijomis, turtais, galia, savo paties gebėjimais.
Visa tai yra vertinga, kai naudojama tinkamai.
Tačiau tai negali išgydyti žmogaus širdies.
Tai gali tik Kristus.
Todėl šiandien Bažnyčia kviečia mus atnaujinti savo tikėjimą.
Ne tik tikėti, kad Dievas yra.
Bet patikėti Jam visą savo gyvenimą.
Kaip šiandienos Evangelijos tėvas.
Evangelistas Morkus išsaugojo vieną frazę, kurios niekada neturėtume pamiršti.
Tas žmogus parpuolė ant kelių prieš Kristų ir tarė:
„Tikiu, Viešpatie! Padėk mano netikėjimui!“
Kokia didi malda!
Jis nesigiria savo tikėjimu.
Jis neapsimeta esąs stiprus.
Jis išpažįsta savo silpnumą ir atiduoda jį Dievui.
Tai ir yra tikrasis tikėjimas.
Nuolankus tikėjimas.
Tikėjimas, žinantis, kad be Kristaus negali nieko nuveikti.
Broliai ir seserys,
Šiandien ir mes melskimės šia malda.
Už savo šeimą.
Už savo vaikus.
Už Bažnyčią.
Už pasaulį, kenčiantį nuo karų, neapykantos ir susiskaldymų.
Prašykime Viešpatį sustiprinti mūsų tikėjimą, apšviesti mūsų protą, suteikti ramybę mūsų širdžiai ir padaryti mus vertus gyventi pagal Jo šventąją valią.
Tuomet atrasime, kad didžiausias stebuklas nėra žemės kalnų pajudinimas.
Didžiausias stebuklas – Dievo malonės perkeista žmogaus širdis.
„Tikiu, Viešpatie! Padėk mano netikėjimui!“
Amen.
ENGLISH TRANSLATION [show]
Bishop Panaretos of Tamisos: “The greatest miracle is the human heart transformed by the grace of God”
On Sunday, 9 August 2026, His Grace Bishop Panaretos of Tamisos, Patriarchal Exarch of Lithuania, presided over the Divine Liturgy at the Ukrainian-speaking Parish of the Holy Apostle Andrew, in the chapel of the same name in Vilnius. Concelebrating with His Grace was Hieromonk Fr Jeremiah Yurchenko.
The Gospel reading appointed for the day recounts the healing of a boy who was suffering grievously. After Christ’s disciples had been unable to heal him, the boy’s father turned to the Lord, who cast out the demon and restored the child to health. In his homily, Bishop Panaretos spoke about living faith, prayer and fasting, as well as the inner mountains which only Christ can move within the human heart.
The full text of the Bishop’s homily follows.
“Lord, I believe; help my unbelief”
Homily for the Tenth Sunday of Matthew
(Matthew 17:14–23)
My beloved brothers and sisters,
Today’s Gospel takes us to the foot of Mount Tabor. Shortly after His Transfiguration, the Lord encounters a father crushed by grief. He asks neither for riches nor for glory. He asks for the healing of his only son, who is being cruelly tormented by demonic power.
He had already appealed to Christ’s disciples. Yet they were unable to heal him.
When they later asked the Lord why they had failed, He answered with a single phrase:
“Because of your unbelief.”
This answer does not concern the disciples alone.
It concerns all of us as well.
For many times we wonder why there is no peace in our hearts, why our lives do not change, why our prayer seems fruitless.
And perhaps the answer is the same.
Our faith exists, but it is not alive.
It is a faith which often remains in words and does not become complete trust in God.
Saint John Chrysostom observes that Christ did not say that the disciples failed because they lacked authority or did not know what they ought to do. He revealed to them that the true cause was the weakness of their faith.
For miracles are not the result of human power.
They are the fruit of the grace of God, which works within a heart that is pure, humble and filled with faith.
Therefore the Lord continues, saying:
“If you have faith as a grain of mustard seed, you will say to this mountain, ‘Move from here to there,’ and it will move.”
The mustard seed is small.
It impresses no one.
Yet it has life within it.
It has the power to become a great tree.
So it is with faith.
God does not ask us for an enormous faith.
He asks for a true faith.
A faith that lives in prayer, humility, love and obedience to His will.
But what are the mountains which the Christian is called to move?
They are not merely external problems.
They are the mountains that exist within our hearts.
The mountain of pride.
The mountain of self-love.
The mountain of unbelief.
The mountain of despair.
The mountain of the forgiveness we are unable to offer.
These are the most difficult mountains.
And only Christ can move them.
At the end of the Gospel, the Lord reveals yet another great truth:
“This kind does not go out except by prayer and fasting.”
There is no spiritual victory without struggle.
There is no faith without prayer.
There is no spiritual freedom without ascetic effort.
Prayer unites the human person with God.
Fasting frees the heart from the tyranny of the passions.
And when these are united with faith, then the grace of the Holy Spirit is at work.
My brothers and sisters,
We live in an age in which people place their trust in almost everything except God.
They trust in science, technology, wealth, power and their own abilities.
All these things are valuable when used correctly.
But they cannot heal the human heart.
Only Christ can do that.
Therefore, today the Church calls us to renew our faith.
Not merely to believe that God exists.
But to entrust our entire lives to Him.
Like the father in today’s Gospel.
The Evangelist Mark preserves a phrase which we must never forget.
That man knelt before Christ and said:
“Lord, I believe; help my unbelief.”
What a great prayer!
He does not boast of his faith.
He does not pretend to be strong.
He confesses his weakness and lays it before God.
This is true faith.
Humble faith.
The faith which knows that without Christ it can do nothing.
My brothers and sisters,
Let us also make this prayer today.
For our family.
For our children.
For the Church.
For the world which suffers from wars, hatred and divisions.
Let us ask the Lord to strengthen our faith, enlighten our minds, bring peace to our hearts and make us worthy to live according to His holy will.
Then we shall discover that the greatest miracle is not for the mountains of the earth to be moved.
The greatest miracle is for the human heart to be transformed by the grace of God.
“Lord, I believe; help my unbelief.”
Amen.
ΕΛΛΗΝΙΚΟ ΠΡΩΤΟΤΥΠΟ [εμφάνιση]
Ο Ταμισού Πανάρετος: «Το μεγαλύτερο θαύμα είναι να μεταμορφωθεί η καρδιά του ανθρώπου»
Την Κυριακή, 9 Αυγούστου 2026, ο Θεοφιλέστατος Επίσκοπος Ταμισού κ. Πανάρετος, Πατριαρχικός Έξαρχος Λιθουανίας, προεξήρχε της Θείας Λειτουργίας στην ουκρανόφωνη Ενορία του Αγίου Αποστόλου Ανδρέου, στο ομώνυμο παρεκκλήσιο του Βίλνιους. Με τον Θεοφιλέστατο συλλειτούργησε ο Ιερομόναχος π. Ιερεμίας Γιούρτσενκο.
Η ευαγγελική περικοπή της ημέρας αναφέρεται στη θεραπεία ενός παιδιού που βασανιζόταν σκληρά. Αφού οι μαθητές του Χριστού δεν μπόρεσαν να το θεραπεύσουν, ο πατέρας του παιδιού προσέφυγε στον Κύριο, ο Οποίος εξέβαλε το δαιμόνιο και αποκατέστησε την υγεία του. Στο κήρυγμά του, ο Θεοφιλέστατος μίλησε για τη ζωντανή πίστη, την προσευχή και τη νηστεία, καθώς και για τα εσωτερικά βουνά που μόνο ο Χριστός μπορεί να μετακινήσει μέσα στην ανθρώπινη καρδιά.
Ακολουθεί ολόκληρο το κήρυγμα του Θεοφιλεστάτου.
«Πιστεύω, Κύριε· βοήθει μου τῇ ἀπιστίᾳ»
Κήρυγμα στην Ι΄ Κυριακή του Ματθαίου
(Ματθαίου 17, 14–23)
Αγαπητοί μου αδελφοί,
Το σημερινό Ευαγγέλιο μας οδηγεί στους πρόποδες του όρους Θαβώρ. Λίγο μετά τη Μεταμόρφωσή Του, ο Κύριος συναντά έναν πατέρα συντετριμμένο από τον πόνο. Δεν ζητά πλούτη ούτε δόξα. Ζητά τη θεραπεία του μοναχογιού του, το οποίο βασανίζεται σκληρά από δαιμονική ενέργεια.
Είχε ήδη απευθυνθεί στους μαθητές του Χριστού. Εκείνοι όμως δεν μπόρεσαν να τον θεραπεύσουν.
Όταν αργότερα ρώτησαν τον Κύριο γιατί απέτυχαν, Εκείνος απάντησε με μία μόνο φράση:
«Διὰ τὴν ἀπιστίαν ὑμῶν.»
Η απάντηση αυτή δεν αφορά μόνο τους μαθητές.
Αφορά και όλους εμάς.
Γιατί πολλές φορές αναρωτιόμαστε γιατί δεν υπάρχει ειρήνη στην καρδιά μας, γιατί δεν αλλάζει η ζωή μας, γιατί η προσευχή μας μοιάζει άκαρπη.
Και ίσως η απάντηση να είναι η ίδια.
Η πίστη μας υπάρχει, αλλά δεν είναι ζωντανή.
Είναι μια πίστη που μένει πολλές φορές στα λόγια και δεν γίνεται ολοκληρωτική εμπιστοσύνη στον Θεό.
Ο Άγιος Ιωάννης ο Χρυσόστομος παρατηρεί ότι ο Χριστός δεν είπε πως οι μαθητές απέτυχαν επειδή δεν είχαν εξουσία ή επειδή δεν γνώριζαν τι έπρεπε να κάνουν. Τους φανερώνει ότι η πραγματική αιτία ήταν η αδυναμία της πίστεώς τους.
Διότι τα θαύματα δεν είναι αποτέλεσμα ανθρώπινης δύναμης.
Είναι καρπός της χάριτος του Θεού, η οποία ενεργεί μέσα σε μια καρδιά καθαρή, ταπεινή και γεμάτη πίστη.
Γι' αυτό ο Κύριος συνεχίζει και λέγει:
«Ἐὰν ἔχητε πίστιν ὡς κόκκον σινάπεως, ἐρεῖτε τῷ ὄρει τούτῳ· μετάβηθι ἔνθεν ἐκεῖ, καὶ μεταβήσεται.»
Ο κόκκος του σιναπιού είναι μικρός.
Δεν εντυπωσιάζει κανέναν.
Έχει όμως μέσα του ζωή.
Έχει τη δύναμη να γίνει μεγάλο δέντρο.
Έτσι είναι και η πίστη.
Ο Θεός δεν ζητά από εμάς μια τεράστια πίστη.
Ζητά μια αληθινή πίστη.
Μια πίστη που να ζει μέσα στην προσευχή, στην ταπείνωση, στην αγάπη και στην υπακοή στο θέλημά Του.
Ποια είναι όμως τα βουνά που καλείται να μετακινήσει ο χριστιανός;
Δεν είναι μόνο τα εξωτερικά προβλήματα.
Είναι τα βουνά που υπάρχουν μέσα στην καρδιά μας.
Το βουνό της υπερηφάνειας.
Το βουνό της φιλαυτίας.
Το βουνό της απιστίας.
Το βουνό της απελπισίας.
Το βουνό της συγχώρησης που δεν μπορούμε να προσφέρουμε.
Αυτά είναι τα δυσκολότερα βουνά.
Και αυτά μόνο ο Χριστός μπορεί να τα μετακινήσει.
Στο τέλος του Ευαγγελίου ο Κύριος αποκαλύπτει ακόμη μία μεγάλη αλήθεια:
«Τοῦτο δὲ τὸ γένος οὐκ ἐκπορεύεται εἰ μὴ ἐν προσευχῇ καὶ νηστείᾳ.»
Δεν υπάρχει πνευματική νίκη χωρίς αγώνα.
Δεν υπάρχει πίστη χωρίς προσευχή.
Δεν υπάρχει πνευματική ελευθερία χωρίς άσκηση.
Η προσευχή ενώνει τον άνθρωπο με τον Θεό.
Η νηστεία ελευθερώνει την καρδιά από την τυραννία των παθών.
Και όταν αυτά ενώνονται με την πίστη, τότε ενεργεί η χάρη του Αγίου Πνεύματος.
Αδελφοί μου,
Ζούμε σε μια εποχή όπου ο άνθρωπος έχει εμπιστοσύνη σχεδόν σε όλα, εκτός από τον Θεό.
Εμπιστεύεται την επιστήμη, την τεχνολογία, τον πλούτο, τη δύναμη, τις δικές του ικανότητες.
Και όλα αυτά είναι πολύτιμα όταν χρησιμοποιούνται σωστά.
Δεν μπορούν όμως να θεραπεύσουν την ανθρώπινη καρδιά.
Μόνο ο Χριστός μπορεί.
Γι' αυτό και σήμερα η Εκκλησία μάς καλεί να ανανεώσουμε την πίστη μας.
Όχι μόνο να πιστεύουμε ότι υπάρχει ο Θεός.
Αλλά να Του εμπιστευθούμε ολόκληρη τη ζωή μας.
Όπως ο πατέρας του σημερινού Ευαγγελίου.
Ο ευαγγελιστής Μάρκος διασώζει μία φράση που δεν πρέπει ποτέ να λησμονούμε.
Ο άνθρωπος εκείνος γονάτισε μπροστά στον Χριστό και είπε:
«Πιστεύω, Κύριε· βοήθει μου τῇ ἀπιστίᾳ.»
Τι μεγάλη προσευχή!
Δεν καυχάται για την πίστη του.
Δεν προσποιείται ότι είναι δυνατός.
Ομολογεί την αδυναμία του και την καταθέτει μπροστά στον Θεό.
Αυτή είναι η αληθινή πίστη.
Η ταπεινή πίστη.
Η πίστη που γνωρίζει ότι χωρίς τον Χριστό δεν μπορεί να κάνει τίποτε.
Αδελφοί μου,
Ας κάνουμε σήμερα και εμείς αυτή την προσευχή.
Για την οικογένειά μας.
Για τα παιδιά μας.
Για την Εκκλησία.
Για τον κόσμο που υποφέρει από πολέμους, μίσος και διχασμούς.
Ας παρακαλέσουμε τον Κύριο να δυναμώσει την πίστη μας, να φωτίσει τον νου μας, να ειρηνεύσει την καρδιά μας και να μας αξιώσει να ζούμε σύμφωνα με το άγιο θέλημά Του.
Και τότε θα ανακαλύψουμε ότι το μεγαλύτερο θαύμα δεν είναι να μετακινηθούν τα βουνά της γης.
Το μεγαλύτερο θαύμα είναι να μεταμορφωθεί η καρδιά του ανθρώπου από τη χάρη του Θεού.
«Πιστεύω, Κύριε· βοήθει μου τῇ ἀπιστίᾳ.»
Αμήν.
УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕКЛАД [показати]
Єпископ Тамісоський Панарет: «Найбільше чудо — це преображення людського серця благодаттю Божою»
У неділю, 9 серпня 2026 року, Його Преосвященство єпископ Тамісоський Панарет, Патріарший Екзарх Литви, очолив Божественну літургію в україномовній парафії святого апостола Андрія, в однойменній каплиці у Вільнюсі. Його Преосвященству співслужив ієромонах о. Ієремія Юрченко.
Євангельське читання цього дня розповідає про зцілення хлопця, який тяжко страждав. Після того як учні Христові не змогли його зцілити, батько дитини звернувся до Господа, Який вигнав демона і повернув хлопцеві здоров’я. У своїй проповіді єпископ Панарет говорив про живу віру, молитву й піст, а також про внутрішні гори, які в людському серці може зрушити лише Христос.
Нижче подаємо повний текст проповіді єпископа.
«Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству!»
Проповідь у десяту неділю за Матвієм
(Мт 17, 14–23)
Дорогі мої брати і сестри,
Сьогоднішнє Євангеліє приводить нас до підніжжя гори Фавор. Невдовзі після Свого Преображення Господь зустрічає батька, зломленого болем. Він не просить ні багатства, ні слави. Він просить зцілення свого єдиного сина, якого жорстоко мучить демонська сила.
Він уже звертався до учнів Христових. Але вони не змогли його зцілити.
Коли пізніше вони запитали Господа, чому їм це не вдалося, Він відповів лише однією фразою:
«Через невірство ваше».
Ця відповідь стосується не тільки учнів.
Вона стосується і всіх нас.
Адже ми часто запитуємо себе, чому немає миру в нашому серці, чому не змінюється наше життя, чому наша молитва здається безплідною.
І, можливо, відповідь та сама.
Наша віра існує, але вона не жива.
Це віра, яка часто залишається лише у словах і не стає цілковитою довірою до Бога.
Святий Іоан Золотоустий зауважує, що Христос не сказав, ніби учні зазнали невдачі через те, що не мали влади або не знали, що треба робити. Він відкриває їм, що справжньою причиною була слабкість їхньої віри.
Бо чудеса не є наслідком людської сили.
Вони є плодом благодаті Божої, яка діє в чистому, смиренному й сповненому віри серці.
Тому Господь продовжує і каже:
«Коли матимете віру, як зерно гірчичне, то скажете горі цій: “Перейди звідси туди”, — і вона перейде».
Гірчичне зерно мале.
Воно нікого не вражає.
Проте воно має в собі життя.
Воно має силу вирости у велике дерево.
Такою є і віра.
Бог не вимагає від нас величезної віри.
Він просить справжньої віри.
Віри, яка живе в молитві, смиренні, любові та послуху Його волі.
Але які гори покликаний зрушити християнин?
Це не лише зовнішні проблеми.
Це гори, що існують у нашому серці.
Гора гордості.
Гора самолюбства.
Гора невірства.
Гора відчаю.
Гора прощення, якого ми не можемо дарувати.
Це найважчі гори.
І лише Христос може їх зрушити.
Наприкінці Євангелія Господь відкриває ще одну велику істину:
«Цей же рід не виходить інакше, як тільки молитвою й постом».
Не буває духовної перемоги без боротьби.
Не буває віри без молитви.
Не буває духовної свободи без подвигу.
Молитва єднає людину з Богом.
Піст звільняє серце від тиранії пристрастей.
І коли все це поєднується з вірою, тоді діє благодать Святого Духа.
Брати і сестри,
Ми живемо в епоху, коли людина довіряє майже всьому, крім Бога.
Вона довіряє науці, технологіям, багатству, силі, власним здібностям.
Усе це цінне, коли ним користуються належно.
Проте воно не може зцілити людське серце.
Це може зробити лише Христос.
Тому сьогодні Церква закликає нас оновити свою віру.
Не лише вірити, що Бог існує.
Але довірити Йому все своє життя.
Як батько із сьогоднішнього Євангелія.
Євангеліст Марко зберіг одну фразу, якої ми ніколи не повинні забувати.
Той чоловік став навколішки перед Христом і сказав:
«Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству!»
Яка велика молитва!
Він не хвалиться своєю вірою.
Він не вдає, що є сильним.
Він визнає свою слабкість і складає її перед Богом.
Це і є справжня віра.
Смиренна віра.
Віра, яка знає, що без Христа не може нічого робити.
Брати і сестри,
Промовмо сьогодні й ми цю молитву.
За нашу родину.
За наших дітей.
За Церкву.
За світ, який страждає від воєн, ненависті та розділень.
Просімо Господа зміцнити нашу віру, просвітити наш розум, умиротворити наше серце і сподобити нас жити згідно з Його святою волею.
І тоді ми відкриємо, що найбільше чудо — не в тому, щоб зрушилися гори землі.
Найбільше чудо — це преображення людського серця благодаттю Божою.
«Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству!»
Амінь.
РУССКИЙ ПЕРЕВОД [показать]
Епископ Тамисский Панарет: «Величайшее чудо — преображение человеческого сердца благодатью Божией»
В воскресенье, 9 августа 2026 года, Его Преосвященство епископ Тамисский Панарет, Патриарший экзарх Литвы, возглавил Божественную литургию в украиноязычном приходе святого апостола Андрея, в одноимённой часовне в Вильнюсе. Его Преосвященству сослужил иеромонах о. Иеремия Юрченко.
Евангельское чтение этого дня повествует об исцелении тяжко страдавшего отрока. После того как ученики Христовы не смогли его исцелить, отец ребёнка обратился к Господу, Который изгнал беса и вернул мальчику здоровье. В своей проповеди епископ Панарет говорил о живой вере, молитве и посте, а также о внутренних горах, которые в человеческом сердце может передвинуть лишь Христос.
Ниже приводится полный текст проповеди епископа.
«Верую, Господи! Помоги моему неверию!»
Проповедь в десятую неделю по Матфею
(Мф 17:14–23)
Возлюбленные мои братья и сестры,
Сегодняшнее Евангелие приводит нас к подножию горы Фавор. Вскоре после Своего Преображения Господь встречает отца, сокрушённого болью. Он не просит ни богатства, ни славы. Он просит об исцелении своего единственного сына, которого жестоко мучает бесовская сила.
Он уже обращался к ученикам Христовым. Но они не смогли его исцелить.
Когда позднее они спросили Господа, почему им это не удалось, Он ответил одной лишь фразой:
«По неверию вашему».
Этот ответ относится не только к ученикам.
Он относится и ко всем нам.
Ведь мы часто спрашиваем себя, почему в нашем сердце нет мира, почему не меняется наша жизнь, почему наша молитва кажется бесплодной.
И, возможно, ответ тот же.
Наша вера есть, но она не живая.
Это вера, которая часто остаётся лишь на словах и не становится всецелым доверием Богу.
Святитель Иоанн Златоуст замечает, что Христос не сказал, будто ученики потерпели неудачу потому, что не имели власти или не знали, что им надлежало делать. Он открыл им, что истинной причиной была слабость их веры.
Ибо чудеса не являются следствием человеческой силы.
Они — плод благодати Божией, действующей в чистом, смиренном и исполненном веры сердце.
Поэтому Господь продолжает:
«Если вы будете иметь веру с горчичное зерно и скажете горе сей: “Перейди отсюда туда”, — и она перейдёт».
Горчичное зерно мало.
Оно никого не впечатляет.
Но внутри него есть жизнь.
В нём есть сила стать большим деревом.
Такова и вера.
Бог не требует от нас огромной веры.
Он просит истинной веры.
Веры, которая живёт в молитве, смирении, любви и послушании Его воле.
Но какие горы призван передвинуть христианин?
Это не только внешние проблемы.
Это горы, существующие в нашем сердце.
Гора гордости.
Гора самолюбия.
Гора неверия.
Гора отчаяния.
Гора прощения, которое мы не можем даровать.
Это самые трудные горы.
И только Христос может их передвинуть.
В конце Евангелия Господь открывает ещё одну великую истину:
«Сей же род изгоняется только молитвою и постом».
Нет духовной победы без борьбы.
Нет веры без молитвы.
Нет духовной свободы без подвига.
Молитва соединяет человека с Богом.
Пост освобождает сердце от тирании страстей.
И когда всё это соединяется с верой, тогда действует благодать Святого Духа.
Братья и сестры,
Мы живём в эпоху, когда человек доверяет почти всему, кроме Бога.
Он доверяет науке, технологиям, богатству, силе, собственным способностям.
Всё это ценно, когда используется правильно.
Но оно не может исцелить человеческое сердце.
Это может сделать только Христос.
Поэтому сегодня Церковь призывает нас обновить нашу веру.
Не только верить в то, что Бог существует.
Но доверить Ему всю нашу жизнь.
Как отец из сегодняшнего Евангелия.
Евангелист Марк сохранил одну фразу, которую мы никогда не должны забывать.
Тот человек преклонил колени перед Христом и сказал:
«Верую, Господи! Помоги моему неверию!»
Какая великая молитва!
Он не хвалится своей верой.
Он не притворяется сильным.
Он исповедует свою слабость и полагает её перед Богом.
Это и есть истинная вера.
Смиренная вера.
Вера, которая знает, что без Христа не может делать ничего.
Братья и сестры,
Произнесём сегодня и мы эту молитву.
За нашу семью.
За наших детей.
За Церковь.
За мир, страдающий от войн, ненависти и разделений.
Попросим Господа укрепить нашу веру, просветить наш ум, умиротворить наше сердце и сподобить нас жить по Его святой воле.
И тогда мы узнаем, что величайшее чудо — не в том, чтобы передвинулись горы земли.
Величайшее чудо — преображение человеческого сердца благодатью Божией.
«Верую, Господи! Помоги моему неверию!»
Аминь.
БЕЛАРУСКІ ПЕРАКЛАД [паказаць]
Япіскап Тамісоскі Панарэт: «Найвялікшы цуд — перамяненне чалавечага сэрца Божай ласкай»
У нядзелю, 9 жніўня 2026 года, Яго Праасвяшчэнства япіскап Тамісоскі Панарэт, Патрыяршы Экзарх Літвы, узначаліў Боскую літургію ва ўкраінскамоўнай парафіі святога апостала Андрэя, у аднайменнай капліцы ў Вільнюсе. Яго Праасвяшчэнству саслужыў іераманах а. Іерамія Юрчанка.
Евангельскае чытанне гэтага дня апавядае пра ацаленне хлопчыка, які цяжка пакутаваў. Пасля таго як вучні Хрыстовы не змаглі яго ацаліць, бацька дзіцяці звярнуўся да Госпада, Які выгнаў дэмана і вярнуў хлопчыку здароўе. У сваёй пропаведзі япіскап Панарэт гаварыў пра жывую веру, малітву і пост, а таксама пра ўнутраныя горы, якія ў чалавечым сэрцы можа зрушыць толькі Хрыстос.
Ніжэй падаецца поўны тэкст пропаведзі япіскапа.
«Веру, Госпадзе! Дапамажы майму нявер’ю!»
Пропаведзь у дзясятую нядзелю паводле Мацвея
(Мц 17, 14–23)
Улюбёныя мае браты і сёстры,
Сённяшняе Евангелле вядзе нас да падножжа гары Фавор. Неўзабаве пасля Свайго Перамянення Госпад сустракае бацьку, зламанага болем. Ён не просіць ні багацця, ні славы. Ён просіць ацаліць свайго адзінага сына, якога жорстка мучыць дэманская сіла.
Ён ужо звяртаўся да вучняў Хрыстовых. Але яны не змаглі яго ацаліць.
Калі пазней яны спыталіся ў Госпада, чаму ім гэта не ўдалося, Ён адказаў адной толькі фразай:
«З прычыны нявер’я вашага».
Гэты адказ датычыць не толькі вучняў.
Ён датычыць і ўсіх нас.
Бо мы часта пытаемся ў сябе, чаму ў нашым сэрцы няма супакою, чаму не змяняецца наша жыццё, чаму наша малітва здаецца бясплоднай.
І, магчыма, адказ той самы.
Наша вера існуе, але яна не жывая.
Гэта вера, якая часта застаецца толькі ў словах і не становіцца поўным даверам да Бога.
Святы Ян Залатавусны заўважае, што Хрыстос не сказаў, быццам вучні пацярпелі няўдачу таму, што не мелі ўлады або не ведалі, што ім трэба рабіць. Ён адкрыў ім, што сапраўднай прычынай была слабасць іх веры.
Бо цуды не з’яўляюцца вынікам чалавечай сілы.
Яны — плод Божай ласкі, якая дзейнічае ў чыстым, пакорным і поўным веры сэрцы.
Таму Госпад працягвае і кажа:
«Калі будзеце мець веру з гарчычнае зерне і скажаце гары гэтай: “Перайдзі адсюль туды”, — і яна пяройдзе».
Гарчычнае зерне малое.
Яно нікога не ўражвае.
Але ў ім ёсць жыццё.
Яно мае сілу вырасці ў вялікае дрэва.
Такою ёсць і вера.
Бог не патрабуе ад нас велізарнай веры.
Ён просіць сапраўднай веры.
Веры, якая жыве ў малітве, пакоры, любові і паслухмянасці Яго волі.
Але якія горы пакліканы зрушыць хрысціянін?
Гэта не толькі знешнія праблемы.
Гэта горы, што існуюць у нашым сэрцы.
Гара пыхі.
Гара самалюбства.
Гара нявер’я.
Гара роспачы.
Гара прабачэння, якога мы не можам даць.
Гэта найцяжэйшыя горы.
І толькі Хрыстос можа іх зрушыць.
Напрыканцы Евангелля Госпад адкрывае яшчэ адну вялікую праўду:
«Гэты ж род не выходзіць інакш, як толькі малітвай і постам».
Няма духоўнай перамогі без змагання.
Няма веры без малітвы.
Няма духоўнай свабоды без подзвігу.
Малітва яднае чалавека з Богам.
Пост вызваляе сэрца ад тыраніі жарсцяў.
І калі ўсё гэта яднаецца з верай, тады дзейнічае ласка Святога Духа.
Браты і сёстры,
Мы жывём у эпоху, калі чалавек давярае амаль усяму, акрамя Бога.
Ён давярае навуцы, тэхналогіям, багаццю, сіле, уласным здольнасцям.
Усё гэта каштоўнае, калі выкарыстоўваецца належным чынам.
Але яно не можа ацаліць чалавечае сэрца.
Гэта можа зрабіць толькі Хрыстос.
Таму сёння Царква заклікае нас аднавіць нашу веру.
Не толькі верыць, што Бог існуе.
Але даверыць Яму ўсё наша жыццё.
Як бацька з сённяшняга Евангелля.
Евангеліст Марк захаваў адну фразу, якую мы ніколі не павінны забываць.
Той чалавек стаў на калені перад Хрыстом і сказаў:
«Веру, Госпадзе! Дапамажы майму нявер’ю!»
Якая вялікая малітва!
Ён не хваліцца сваёй верай.
Ён не прыкідваецца моцным.
Ён вызнае сваю слабасць і складае яе перад Богам.
Гэта і ёсць сапраўдная вера.
Пакорная вера.
Вера, якая ведае, што без Хрыста не можа рабіць нічога.
Браты і сёстры,
Прамовім сёння і мы гэтую малітву.
За нашу сям’ю.
За нашых дзяцей.
За Царкву.
За свет, які пакутуе ад войнаў, нянавісці і падзелаў.
Папросім Госпада ўмацаваць нашу веру, прасвятліць наш розум, супакоіць наша сэрца і спадобіць нас жыць паводле Яго святой волі.
І тады мы адкрыем, што найвялікшы цуд — не ў тым, каб зрушыліся горы зямлі.
Найвялікшы цуд — перамяненне чалавечага сэрца Божай ласкай.
«Веру, Госпадзе! Дапамажы майму нявер’ю!»
Амін.
TRADUCERE ÎN LIMBA ROMÂNĂ [afișează]
Episcopul Panaretos de Tamisos: „Cea mai mare minune este transformarea inimii omului prin harul lui Dumnezeu”
Duminică, 9 august 2026, Preasfințitul Părinte Panaretos, Episcop de Tamisos și Exarh Patriarhal al Lituaniei, a săvârșit Sfânta Liturghie în parohia de limbă ucraineană a Sfântului Apostol Andrei, în paraclisul cu același hram din Vilnius. Împreună cu Preasfinția Sa a slujit ieromonahul Ieremia Iurcenko.
Pericopa evanghelică a zilei istorisește vindecarea unui băiat care suferea cumplit. După ce ucenicii lui Hristos nu au putut să-l vindece, tatăl copilului s-a îndreptat către Domnul, Care a alungat demonul și i-a redat băiatului sănătatea. În predica sa, Episcopul Panaretos a vorbit despre credința vie, rugăciune și post, precum și despre munții lăuntrici pe care numai Hristos îi poate muta din inima omului.
Redăm mai jos textul integral al predicii Preasfinției Sale.
„Cred, Doamne! Ajută necredinței mele!”
Predică la Duminica a zecea după Matei
(Matei 17, 14–23)
Iubiții mei frați și surori,
Evanghelia de astăzi ne conduce la poalele Muntelui Tabor. La puțin timp după Schimbarea Sa la Față, Domnul întâlnește un tată zdrobit de durere. El nu cere bogăție, nici slavă. Cere vindecarea singurului său fiu, chinuit cumplit de puterea demonică.
Se adresase deja ucenicilor lui Hristos. Însă aceștia nu au putut să-l vindece.
Când, mai târziu, L-au întrebat pe Domnul de ce nu au reușit, El le-a răspuns printr-o singură frază:
„Din pricina necredinței voastre.”
Acest răspuns nu îi privește numai pe ucenici.
Ne privește și pe noi toți.
Fiindcă de multe ori ne întrebăm de ce nu este pace în inima noastră, de ce viața noastră nu se schimbă, de ce rugăciunea noastră pare neroditoare.
Și poate că răspunsul este același.
Credința noastră există, dar nu este vie.
Este o credință care adesea rămâne doar în cuvinte și nu devine încredere deplină în Dumnezeu.
Sfântul Ioan Gură de Aur observă că Hristos nu a spus că ucenicii au eșuat fiindcă nu aveau putere sau fiindcă nu știau ce trebuiau să facă. El le descoperă că adevărata cauză a fost slăbiciunea credinței lor.
Căci minunile nu sunt rezultatul puterii omenești.
Ele sunt rodul harului lui Dumnezeu, care lucrează într-o inimă curată, smerită și plină de credință.
De aceea Domnul continuă și spune:
„Dacă veți avea credință cât un grăunte de muștar, veți zice muntelui acestuia: «Mută-te de aici dincolo», și se va muta.”
Grăuntele de muștar este mic.
Nu impresionează pe nimeni.
Dar are viață înlăuntrul său.
Are puterea de a deveni un copac mare.
Așa este și credința.
Dumnezeu nu ne cere o credință uriașă.
Ne cere o credință adevărată.
O credință care trăiește în rugăciune, smerenie, iubire și ascultare de voia Lui.
Dar care sunt munții pe care creștinul este chemat să-i mute?
Nu sunt numai problemele din afară.
Sunt munții care se află în inima noastră.
Muntele mândriei.
Muntele iubirii de sine.
Muntele necredinței.
Muntele deznădejdii.
Muntele iertării pe care nu o putem oferi.
Aceștia sunt munții cel mai greu de mutat.
Și numai Hristos îi poate muta.
La sfârșitul Evangheliei, Domnul ne descoperă încă un mare adevăr:
„Acest neam de demoni nu iese decât numai cu rugăciune și cu post.”
Nu există biruință duhovnicească fără luptă.
Nu există credință fără rugăciune.
Nu există libertate duhovnicească fără nevoință.
Rugăciunea îl unește pe om cu Dumnezeu.
Postul eliberează inima de tirania patimilor.
Iar când acestea se unesc cu credința, atunci lucrează harul Duhului Sfânt.
Frații și surorile mele,
Trăim într-o epocă în care omul se încrede în aproape orice, în afară de Dumnezeu.
Se încrede în știință, tehnologie, bogăție, putere și propriile sale capacități.
Toate acestea sunt valoroase atunci când sunt folosite corect.
Dar ele nu pot vindeca inima omului.
Numai Hristos poate.
De aceea, astăzi, Biserica ne cheamă să ne înnoim credința.
Nu doar să credem că Dumnezeu există.
Ci să-I încredințăm întreaga noastră viață.
Asemenea tatălui din Evanghelia de astăzi.
Evanghelistul Marcu păstrează o frază pe care nu trebuie să o uităm niciodată.
Omul acela a îngenuncheat înaintea lui Hristos și a spus:
„Cred, Doamne! Ajută necredinței mele!”
Ce rugăciune mare!
El nu se laudă cu credința sa.
Nu se preface că este puternic.
Își mărturisește slăbiciunea și o așază înaintea lui Dumnezeu.
Aceasta este credința adevărată.
Credința smerită.
Credința care știe că fără Hristos nu poate face nimic.
Frații și surorile mele,
Să rostim și noi astăzi această rugăciune.
Pentru familia noastră.
Pentru copiii noștri.
Pentru Biserică.
Pentru lumea care suferă din cauza războaielor, a urii și a dezbinărilor.
Să-L rugăm pe Domnul să ne întărească credința, să ne lumineze mintea, să ne împace inima și să ne învrednicească să trăim potrivit voii Sale sfinte.
Și atunci vom descoperi că cea mai mare minune nu este mutarea munților pământului.
Cea mai mare minune este transformarea inimii omului prin harul lui Dumnezeu.
„Cred, Doamne! Ajută necredinței mele!”
Amin.