LT
Tamiso vyskupo Panareto ir visuotinio patriarcho Baltramiejaus kreipimaisi Vilniuje
Jo Ekscelencijos Tamiso vyskupo Panareto kreipimasis į Jo Šventenybę patriarchą Baltramiejų I paskyrimo Lietuvos egzarchu proga
Jūsų Šventenybe,
„Viską Šventoji Dvasia teikia … Ji Bažnyčios sanklodą palaiko“ (Šventųjų Sekminių Didžiosios vakarinės stichira).
Šiais Dievo įkvėptais giesmininko žodžiais, kurie atskleidžia Bažnyčios slėpinį kaip Švenčiausiosios Dvasios veikimą, šiandien su giliu jauduliu Lietuvos žemėje priimame Jūsų Šventenybę – pirmąjį tarp lygių, mūsų vadovą ir ganytoją, mūsų visuotinį patriarchą.
Jūsų buvimas tarp mūsų nėra vien tik oficialus vizitas ir nėra vien administracinis veiksmas. Tai yra dvasinis ir bažnytinis įvykis – įvykis, kuris susieja praeitį su dabartimi ir ateitimi, vietinę Bažnyčią su Motina Bažnyčia, šios šalies tikinčiuosius su Visuotiniu Ortodoksijos centru. Tai įvykis, kuris liudija budrią ir nepailstančią Motinos Bažnyčios – Visuotinio patriarchato – globą bei rūpestį dėl netrikdomo Bažnyčios gyvenimo ir jos sanklodos išsaugojimo.
Šventosios Sekminės nepanaikino tautų, neišnaikino kalbų, nesulygino tradicijų. Priešingai, jos viską apšvietė ir pašventino, kviesdamos visus į Kristaus Kūno vienybę. Šiai vienybei per amžius tarnauja Visuotinis patriarchatas savo misijiniu uolumu ir budriu dvasiniu nusiteikimu skleisti tiesą. Kaip prieš daugybę amžių Patriarchatas darbavosi skleisdamas Evangeliją šiaurės tautoms, taip ir dabar rūpinasi šio tikėjimo išsaugojimu – ne pasaulietinės valdžios prievartinėmis priemonėmis, bet per meilės tarnystę. Ne viešpataudamas, bet nešdamas atsakomybės kryžių. Ne kaip privilegiją, bet kaip aukos ir tėvystės liudijimą.
Nuo senų laikų Motina Bažnyčia su meile lydi šio regiono tautų dvasinį kelią. Vilniaus šventųjų kankinių atminimas, Visuotinių patriarchų rūpestis išsaugoti ortodoksų tikėjimą ir didžiųjų Visuotinių patriarchų istorinės kelionės į Šiaurės Europos bei Rusios žemes liudija gilius mūsų šalies dvasinius ryšius su Visuotiniu patriarchatu.
Ankstesniais amžiais Visuotiniai patriarchai keliavo per šiuos kraštus, stiprindami tikinčiuosius ir palaikydami ortodoksiją. Šiandien, praėjus tiek daugeliui kartų, Visuotinis patriarchas vėl yra čia – ne tam, kad ką nors gautų, bet tam, kad suteiktų Motinos Bažnyčios palaiminimą, meilę ir pastoracinį rūpestį.
Jūsų Šventenybe,
Jūsų buvimas Lietuvos ortodoksams yra stiprus liudijimas, kad Motina Bažnyčia nepamiršta savo vaikų. Šios šalies tikintieji – lietuviai, graikai, rusai, ukrainiečiai, baltarusiai ir kiti – šiandien jaučia, kad jie nėra vieni. Jie jaučia, kad turi dvasinius namus. Turi Motiną Bažnyčią. Turi Tėvą ir Patriarchą.
Ir taip yra todėl, kad Visuotinis patriarchatas ateina ne skaldyti, bet vienyti. Jis ateina ne panaikinti asmenų ir tautų, bet vesti juos į Šventosios Dvasios bendrystę. Jis ateina gydyti tarnyste ir pastoraciniu rūpesčiu.
Jūsų asmenyje, Jūsų Šventenybe, Lietuvos ortodoksų tikintieji šiandien mato meilingą Motinos Bažnyčios buvimą – Bažnyčios, kuri nepamiršta nė vieno savo vaiko, kad ir kaip toli jis būtų.
Ypač naujai įsteigtam Egzarchatui Jūsų buvimas yra džiaugsmo, Guodėjo palaiminimo, vilties ir sustiprinimo šaltinis. Jūs teikiate drąsos dvasininkams, paguodos tikintiesiems, atveriate perspektyvą jaunimui ir teikiate visiems tikrumą, kad einame Motinos Bažnyčios globos saugomi.
Leiskite man išreikšti gilią mūsų visų padėką už Jūsų tėvišką rūpestį, už Jūsų neslūgstantį dėmesį ir už Jūsų pasiaukojančią tarnystę Šventajai Didžiajai Kristaus Bažnyčiai.
Meldžiamės, kad Švenčiausioji Dvasia, kuri „Bažnyčios sanklodą palaiko“, teiktų Jūsų Šventenybei sveikatą, stiprybę, dvasinį apšvietimą ir daug palaimintų metų – Dievo garbei ir Jo Kūno, Vienos, Šventos, Visuotinės ir Apaštalinės Bažnyčios, ugdymui.
Jūsų Šventenybe,
Tebūna Jūsų metai kuo ilgiausi, sveiki ir išganingi! Amen.
Sveiki atvykę, Jūsų Šventenybe!
Jo Šventenybės visuotinio patriarcho Baltramiejaus kreipimasis po Dieviškosios Liturgijos Lietuvos egzarchato parapijoje Vilniuje
Visų Šventųjų sekmadienis, 2026 m. birželio 7 d.
Jūsų Eminencija Chalkedono metropolite Emanueli,
Jūsų Ekscelencija Tamiso vyskupe Panaretai, Patriarcho egzarche Lietuvoje,
didžiai gerbiami pasaulietinės valdžios atstovai,
gerbiamieji dvasininkai,
mylimieji vaikai Viešpatyje,
Iš garbingojo Ortodoksijos centro – mūsų Šventojo Fanaro – siunčiame jums visiems meilę ir nuolatinį rūpestį. Juos skiriame šiai svetingai žemei, giliai paženklintai pamaldžios joje gyvenančios tautos prigimtinio kilnumo ir atviros širdies. Ši tauta, nepaisydama negailestingos ir dažnai viską sulyginančios laiko tėkmės, liudija didelę vidinę ištvermę, kurios nepalaužė istorijos išbandymai. Ir ši ištvermė, gal ir netikėtai pašaliečiui, jungia ją su viso pasaulio krikščionių ortodoksų širdimis. Motina Konstantinopolio Bažnyčia nenutrūkstamai eina siauru kryžiaus keliu, nepažeistą Pirmojo pašauktojo apaštalo Andriejaus paveldą skleisdama iki pat pasaulio pakraščių, pro sudaužomas uolas. Šios dienos Evangelijos skaitinys tikroviškai, kartais net nepakeliamai griežtai primena mums šį audringą istorinį kelią, išsklaidydamas kiekvieną paslėptą religinio pasitenkinimo savimi polinkį ir kiekvieną žmogišką troškimą rasti lengvą dvasinę paguodą: „Kas išpažins mane žmonių akivaizdoje, ir aš jį išpažinsiu savo dangiškojo Tėvo akivaizdoje“ (Mt 10, 32).
Viešpaties vardo išpažinimas pranoksta lengvas proto prielaidas ir tampa esminiu pamatu, iškiliu bažnytiniu veiksmu. Ant savo pečių nešdami sunkią Didžiosios Kristaus Bažnyčios tradiciją, mes galbūt geriau negu kas nors kitas pažįstame kančią, išgyvenamą liudijant valdovų ir pasaulio dvasios akivaizdoje. Visuotinis patriarchatas jau daugelį amžių liudija tiesą, kantriai pakeldamas laikų patyčias. Tačiau jis atkakliai atsisako nuleisti tikėjimo vėliavą vien tam, kad pelnytų kelias laikinas žemiškas paguodas. Tokiam liudijimui reikalinga sielos tvirtybė, peržengianti siauras žmogiškojo gyvenimo ribas. Tai visiška savosios valios tyla slėpinio akivaizdoje; šuolis į tuštumą be apsauginio tinklo. Todėl šventojo evangelisto kalba ir lieka sąmoningai griežta tikinčiajam, kuris kasdien ieško saugumo.
Viešpats reikalauja peržengti šeimos meilės duotybę naujoje, galutinėje tikrovėje: „Kas myli tėvą ar motiną labiau negu mane – nevertas manęs. Kas myli sūnų ar dukterį labiau negu mane – nevertas manęs“ (Mt 10, 37). Kristus reikalauja absoliučios, jokių derybų nepripažįstančios ištikimybės Jam. Ir taip žmogus lieka nuogas, atviras, netekęs kiekvienos žemiškos apsaugos dieviškosios įsūnystės didybės akivaizdoje. Pripažinkime: būtent taip nutinka išbandymų valandą, kai sugriūva mūsų tikrumo atramos ir privalome kalbėti tiesą.
Svorio centras dabar neišvengiamai yra šiuose žodžiuose: „Kas neima savo kryžiaus ir neseka paskui mane, nevertas manęs“ (Mt 10, 38). Staiga, be jokio pereinamojo laiko, iš teorinio pritarimo srities pereiname į praktinį, kūnišką ir kasdienį dalyvavimą Dievažmogio kančioje. Čia galime prisiminti, kaip senovės asketai žvelgė į tokius Evangelijos reikalavimus. Rytų mąstymas, visada linkęs į simbolį, dažnai pasitelkia kraštutinę kalbą tam, kad parodytų absoliučią Nesukurtojo viršenybę ir visa pranokstančią Kūrėjo meilę žmogaus galimybių akivaizdoje.
Šiame vertikaliame egzistencinio nuogumo svaigulyje pasigirsta Petro balsas. Persmelktas nerimo dėl visko, kas palikta, jis išreiškia ir mumyse pačiuose giliai įsišaknijusį kasdienį dvejojimą: „Štai mes viską palikome ir sekėme paskui tave. Kas mums bus už tai?“ (Mt 19, 27). Atlygis, kurį pažada Kristus, akimirksniu panaikina siaurą žmogiškų mainų logiką – davimo ir gavimo logiką, kuri taip dažnai valdo mūsų santykius. Jis pažada šimteriopą atlygį jau šiame gyvenime ir amžinojo gyvenimo paveldą ten, kur žmogiški vertinimai griūva su trenksmu ir „daugelis pirmųjų bus paskutiniai, o paskutiniai – pirmi“ (Mt 19, 30).
Dievo Karalystė apčiuopiamai apsireiškia kaip visiškai nauja buvimo vieta, galutinai panaikinanti pasaulietinės galios ir prigimtinės viršenybės matmenis. Atsiskyrimo nuo mylimų žmonių skausmas, kurį tikintysis patiria dėl Evangelijos, organiškai, beveik alchemiškai, perkeičiamas į nesukurtąją malonę, įskiepijančią jį į platesnę Bažnyčios šeimą – į brolybę, kuri apglėbia tautas ir nepaliaujamai patvirtina sukrečiantį apaštalo žodį: „Nebėra nei žydo, nei graiko; nebėra nei vergo, nei laisvojo“ (Gal 3, 28).
Mūsų naujai paskirtasis Patriarcho egzarchas Lietuvoje yra pašauktas įkūnyti būtent šią reiklią aukos ir liturginės vienybės ekleziologiją. Garbingasis Tamiso vyskupas Panaretas prisiima sunkią ir prasmingą tarnystę. Šio išrinktojo Visuotinio Sosto hierarcho misija visiškai atitinka istorinę Motinos Bažnyčios pareigą: ji nepaliaujamai rūpinasi vargstančiais ortodoksais, teikdama jiems dvasinį maistą, kad ir kur jie būtų.
Jo Ekscelencija daugelį metų tarnavo Šventajame Centre, Miestų Karalienės sienose. Jis tyliai, kasdien ir vaisingai atsidavė Konstantinopolio pastoracinei tarnystei tarp slavakalbių krikščionių, kurdamas gilius ir ilgalaikius ryšius. Gilus rusų kalbos pažinimas, taip pat gebėjimas šventąsias pamaldas atlikti senąja liturgine slavų kalba ir pagal slavišką Tipikoną, tampa paguodos tiltu ir bendrystės kanalu daugiakalbei, giliai sužeistai Baltijos kraštų kaimenei.
Gyvename – neapgaudinėkime savęs – išskirtinai niūriomis dienomis, kai dažnai, rodos, išsenka pats protas. Kenčiantys žmonės, ištisos mūsų brolių ir seserų pabėgėlių minios, neramiai bėga į šią svetingą žemę iš kraujuojančios Ukrainos ir kitų išbandymus patiriančių slavakalbių kraštų, mėgindami ištrūkti iš absurdo sūkurio. Savo kūnuose, žvilgsniuose ir tyloje jie nešiojasi neišdildomas smurtinio išrovimo, kraštutinio netikrumo ir akistatos su mirtimi žymes. Jie neramiai ieško duonos kąsnio – taikos duonos – ir vietos, kur galėtų saugiai sustoti.
Jie tikisi išvysti tikro dvasinio tėvo, o ne tolimo administratoriaus veidą; Aukščiausiojo tarno, kuris pasilenktų prie jų kančios, išklausytų jų nebylų, susikaupusį skausmą ir tartų gydantį paguodos žodį jų protėvių kalba – taip, kaip siela geriausiai supranta. Visuotinis patriarchatas ištiesia jiems meilės kupiną glėbį tokiu platumu, kokį jam liepia jo šimtmečių tradicija. Jis patiki savo egzarchą šiems kenčiantiems žmonėms, kad šis ganytų jam patikėtus žmones su didele išmintimi ir kantrybe. Niūriuose pabėgėlių veiduose jis nepaliaujamai atpažįsta kenčiantį, nukryžiuotą paties Viešpaties Kristaus Kūną. Jis tikrovėje keliauja kartu su tais, kurie patiria persekiojimo skausmą, visada turėdamas kaip kompasą Viešpaties paraginimą: „Jei persekiojo mane, tai ir jus persekios“ (Jn 15, 20).
Tikras ir išskirtinai jautrus Didžiosios Bažnyčios vaikas, pamaldžiai maitintas tyrais Fanaro pamaldumo šaltiniais, vyskupas Panaretas išsaugo šią visuotinę sąmonę. Tai atvira sąmonė, kuri nuo pirmųjų jo kunigiškojo kelio žingsnių laikosi atokiai nuo nacionalistinių atskirčių ir nevaisingų tautinių užsidarymų, saugodama nederybinį sūnišką atsidavimą Apaštaliniam Visuotiniam Sostui.
Jo nuolanki tarnystė Lietuvoje nėra parodomoji: ji sąmoningai atsisako bet kokio pasaulietinio savęs primetimo ar galios siekio. Jos šventas tikslas yra vienas – tyliai gydyti sužeistas sielas. Taip jis stoja į ilgą ir nenutrūkstamą dvasinio vynuogyno darbininkų eilę – į eilę tų, kurie, eidami prieš savo laiko srovę, noriai atidavė savo gyvenimą ir siaurą kryžiaus kelią perkeitė į gyvybę teikiančią patirtį, į šviesų kelią jiems patikėtai kaimenei.
Šis visiškas atsidavimas tarnystei, vykstančiai sunkiame kankinystės šešėlyje, nuo pat pradžių išsklaido bet kokias pavojingas istorinių triumfų iliuzijas ir žemiškos galios vizijas. Kasdienio išpažinimo našta, žvelgiant siaubui tiesiai į akis, nuolat susiduria su sunkiomis dilemomis, kurias žmogaus istorija nepaliaujamai kelia ir kurios skausmingai paliečia pačią žmogiškosios egzistencijos gelmę.
Kiekviename sąmoningame žingsnyje ši tarnystė reikalauja didelės savanoriško savęs atsižadėjimo kainos. Būtent ten – ant šiurkštaus, atplaišų kupino asmeninės aukos medžio, toje visiško beginkliškumo būsenoje, kurioje žmogus lieka nuogas ir atviras neišmatuojamam Dievo tylos slėpiniui – siela paragauja dieviškosios meilės pilnatvės.
Jūsų Ekscelencija, AXIOS!
EN
Addresses by Bishop Panaretos of Tamisos and Ecumenical Patriarch Bartholomew in Vilnius
Address of His Grace Bishop Panaretos of Tamisos to His All-Holiness Patriarch Bartholomew I on the occasion of his appointment as Exarch of Lithuania
Your All-Holiness,
“The Holy Spirit provides all things… He holds together the whole institution of the Church” (Sticheron from the Great Vespers of Holy Pentecost).
With these divinely inspired words of the hymnographer, which reveal the mystery of the Church as the work of the Most Holy Spirit, today, with deep emotion, we welcome Your All-Holiness on the soil of Lithuania – as the first among equals, our leader and shepherd, our Ecumenical Patriarch.
Your presence among us is not merely an official visit, nor merely an administrative act. It is a spiritual and ecclesiastical event – an event that links the past with the present and the future, the local Church with the Mother Church, the faithful of this country with the Ecumenical Centre of Orthodoxy. It is an event that bears witness to the vigilant and tireless protection and care of the Mother Church – the Ecumenical Patriarchate – for the undisturbed life of the Church and the preservation of Her institution.
Holy Pentecost did not abolish peoples, did not erase languages, did not level traditions. On the contrary, it illumined and sanctified all things, calling all into the unity of the Body of Christ. This unity has been served through the ages by the Ecumenical Patriarchate, with missionary zeal and a watchful spiritual disposition for the spreading of the truth. As many centuries ago the Patriarchate laboured to bring the Gospel to the peoples of the North, so now it cares for the preservation of this faith – not by coercive means of worldly power, but through the ministry of love. Not by domination, but by bearing the cross of responsibility. Not as a privilege, but as a witness of sacrifice and fatherhood.
Since ancient times, the Mother Church has lovingly accompanied the spiritual journey of the peoples of this region. The memory of the Holy Martyrs of Vilnius, the concern of the Ecumenical Patriarchs for the preservation of the Orthodox faith, and the historic journeys of great Ecumenical Patriarchs to the lands of Northern Europe and Rus’ bear witness to the deep spiritual bonds of our country with the Ecumenical Patriarchate.
In earlier centuries, Ecumenical Patriarchs travelled through these lands, strengthening the faithful and upholding Orthodoxy. Today, after so many generations, the Ecumenical Patriarch is once again here – not in order to receive anything, but in order to bestow the blessing, love, and pastoral care of the Mother Church.
Your All-Holiness,
Your presence is, for the Orthodox people of Lithuania, a powerful witness that the Mother Church does not forget her children. The faithful of this country – Lithuanians, Greeks, Russians, Ukrainians, Belarusians, and others – feel today that they are not alone. They feel that they have a spiritual home. They have a Mother Church. They have a Father and Patriarch.
And this is so because the Ecumenical Patriarchate comes not to divide, but to unite. It comes not to abolish persons and peoples, but to lead them into the communion of the Holy Spirit. It comes to heal through ministry and pastoral care.
In your person, Your All-Holiness, the Orthodox faithful of Lithuania today see the loving presence of the Mother Church – a Church that forgets none of her children, however far away they may be.
Especially for the newly established Exarchate, Your presence is a source of joy, of the blessing of the Comforter, of hope, and of strengthening. You give courage to the clergy, consolation to the faithful, open a perspective for the young, and grant everyone the certainty that we are walking under the protection of the Mother Church.
Allow me to express the deep gratitude of us all for your paternal care, for your unfailing attention, and for your sacrificial ministry to the Holy Great Church of Christ.
We pray that the Most Holy Spirit, who “sustains the institution of the Church,” may grant Your All-Holiness health, strength, spiritual illumination, and many blessed years – to the glory of God and for the edification of His Body, the One, Holy, Catholic, and Apostolic Church.
Your All-Holiness,
May your years be many, healthy, and salvific! Amen.
Welcome, Your All-Holiness!
Address by His All-Holiness Ecumenical Patriarch Bartholomew after the Divine Liturgy at the Church of the Patriarchal Exarchate of Lithuania in Vilnius
Sunday of All Saints, 7 June 2026
Your Eminence Metropolitan Emmanuel of Chalcedon,
Your Grace Bishop Panaretos of Tamisos, Patriarchal Exarch of Lithuania,
Most Honourable representatives of the civil Authorities,
Reverend clergy,
Beloved children in the Lord,
We convey to all of you the affection and continuous care from the august Centre of Orthodoxy, our Sacred Phanar, to a hospitable place, deeply sculpted by the unforced nobility and spontaneous openness of its pious people. A people bears witness, amidst the relentless and often levelling passage of time, to the endurance of history itself. An inner endurance which resounds, rather unexpectedly for cold observers, with the exact same pulse of the Orthodox Christians around the world. The Mother Church of Constantinople walks uninterruptedly the narrow path of the cross, carrying intact the legacy of the Apostle Andrew the First Called unto the ends of the world, through clashing rocks. Today’s Gospel reading comes to remind us of this tumultuous historical path, in a realistic, at times unbearably heavy manner, abruptly interrupting every latent tendency toward religious complacency, every human need for spiritual comfort: “Whosoever shall confess me before men, him will I confess also before my Father which is in heaven” (Matt. 10:32).
The confession of the name of the Lord transcends easy intellectual assumptions, is transformed into an essential foundation, into a pre-eminently ecclesiological act. Bearing upon our shoulders the heavy tradition of the Great Church of Christ, we know perhaps more fully than anyone the precise agony wrapped up in the bearing of witness before rulers and the worldly mind. The Ecumenical Patriarchate for centuries now witnesses to the truth, enduring patiently the mockery of the times. It stubbornly refuses, however, to fold the banner of the faith in order to buy a few ephemeral, conventional comforts, as there is required a fortitude of soul that abolishes narrow biological limits, a total emptying of one’s own will before the mystery, a plunge into the void without a safety net, with the language of the holy Evangelist remaining intentionally harsh for the believer who seeks daily security.
The Lord demands the transcendence of the givens of family affection within the new, final reality: “He that loveth father or mother more than me is not worthy of me: and he that loveth son or daughter more than me is not worthy of me” (Matt. 10:37). Christ introduces an absolute, non-negotiable attachment to Him, leaving man naked, exposed, divested of every earthly protective support before the grandeur of divine adoption.
The centre of gravity shifts now inescapably with the phrase “And he that taketh not his cross, and followeth after me, is not worthy of me” (Matt. 10:38). We pass violently, without any period of grace, from the sphere of theoretical acceptance to the practical, the fleshly and daily participation in the passion of the God-man. One remembers here how the ancient ascetics viewed these excesses. Eastern thought, always inclining toward symbolism, frequently enlists linguistic extremity, in order to demonstrate the absolute supremacy of the uncreated, the sweeping love of the Creator over against human capacities.
Upon this vertical vertigo of existential nakedness, the voice of Peter emerges. Heavily charged with the anxiety of abandonment, it conveys our own deeply rooted, our daily hesitation: “Behold, we have forsaken all, and followed thee; what shall we have therefore?” (Matt. 19:27). The recompense that Christ promises abolishes instantly the narrow commercial logic of human transactions, the logic of give and take that governs our relationships. He offers the receiving of an hundredfold within history and the inheritance of everlasting life, there where human appraisals collapse with a crash and “many that are first shall be last; and the last shall be first” (Matt. 19:30).
The kingdom of God is manifested palpably as an entirely new place of existence, definitively dissolving the scales of worldly power and biological imposition. The pain of separation from beloved persons, which the believer undergoes for the sake of the gospel, is organic-like, almost alchemically, transmuted into uncreated grace, grafting him into the wider family of the Church. A brotherhood that embraces the nations, ceaselessly confirming the shattering apostolic declaration: “There is neither Jew nor Greek, there is neither bond nor free” (Gal. 3:28).
Our newly-installed Patriarchal Exarch is called, within the wider geographical landscape of Lithuania, to embody precisely this demanding ecclesiology of sacrifice and liturgical unity. The Right Reverend Bishop Panaretos of Tamisos assumes a heavy duty, a work of substance. The mission of this chosen Hierarch of the Ecumenical Throne corresponds fully to the historical duty of the Mother Church. She cares unceasingly, offering spiritual nourishment to Orthodox in distress, wherever they may be.
His Grace served for a number of years the Sacred Centre within the walls of the Queen of Cities. He spent himself, quietly, daily, and fruitfully, in the pastoral care of the Slavic-speaking Christians of Constantinople, building relationships of a lifetime. The organic, the in-depth knowledge of the Russian language which he possesses, together with the performance of the sacred services in ancient liturgical Slavonic language and Typikon, create a bridge of consolation, a conduit of communication for the multilingual, the deeply wounded flock of the Baltic.
We live, let us not deceive ourselves, in exceptionally bleak days, days when reason frequently runs dry. Suffering people, entire crowds of our refugee brothers and sisters flee anxiously to this hospitable soil from bleeding Ukraine and from other tried Slavic-speaking regions, trying to escape from the vortex of the absurd. They carry upon their flesh, engraved in their very gaze, in their silence, the indelible marks of violent uprooting, of extreme uncertainty, of stark death. They seek anxiously a piece of bread, the bread of peace, a corner to stand.
They expect to behold the face of a genuine spiritual father, not of a distant administrator, of a minister of the Most High who will bend beside them to the ground, will listen to their mute, their accumulated pain, offering the healing word of comfort in their ancestral expression, there where the soul understands best. The Ecumenical Patriarchate extends its affectionate embrace with all the spaciousness that its centuries-old tradition dictates. It delivers its Exarch to these afflicted people to shepherd them with much prudence and longsuffering. It recognizes unceasingly in the somber faces of the refugees the suffering, the crucified body of the Lord Jesus Christ Himself. It journeys practically with those who undergo the pain of persecution, having always as a compass the exhortation: “If they have persecuted me, they will also persecute you” (John 15:20).
A genuine, exceptionally sensitive child of the Great Church, piously nourished on the pure streams of Phanar piety, Bishop Panaretos preserves intact this ecumenical consciousness. A consciousness open, which stands from the first steps of his priestly course away from nationalist exclusions and sterile racial entrenchments, guarding an unnegotiable filial devotion toward the Apostolic Ecumenical Throne.
The unostentatious form of his humble ministry in Lithuania distances itself consciously from every effort at worldly imposition or power. A sacred purpose remains exclusively the quiet healing of wounded souls. It fits organically into the long, unbroken chain of the labourers of the noetic vineyard, who, against the current of their time, willingly spent their life and transformed the narrow way of the cross into a life-bearing experience, into a luminous path for the flock entrusted to them.
This ultimate enlistment under the heavy shadow of martyrdom dissolves from the very first moment any dangerous illusions of historical triumphs, the visions of earthly power. The unbearable burden of daily confession, looking horror straight in the face, measures itself unceasingly against the hard dilemmas which human history produces mechanically and unstoppably, piercing, with intolerable pressure, the very joint of biological existence.
It demands at every conscious step the total, the absolute price of voluntary deprivation, where the soul tastes the fullness of divine love exclusively there; there, upon the rugged, splinter-filled wood of personal sacrifice, in that completely defenceless condition, where the human person is left naked and absolutely exposed before the unfathomable mystery of the silence of God.
Your Grace, AXIOS!
GR
Προσφωνήσεις του Επισκόπου Ταμισού Παναρέτου και του Οικουμενικού Πατριάρχου Βαρθολομαίου στο Βίλνιους
Ανεπίσημη μετάφραση / Unofficial translation
Προσφώνηση του Θεοφιλεστάτου Επισκόπου Ταμισού κ. Παναρέτου προς την Α.Θ. Παναγιότητα τον Οικουμενικό Πατριάρχη κ.κ. Βαρθολομαίο επί τη αναλήψει των καθηκόντων του ως Πατριαρχικού Εξάρχου Λιθουανίας
Παναγιώτατε,
«Πάντα χορηγεῖ τὸ Πνεῦμα τὸ Ἅγιον… ὅλον συγκροτεῖ τὸν θεσμὸν τῆς Ἐκκλησίας» (στιχηρό των Μεγάλων Εσπερινών της Αγίας Πεντηκοστής).
Με αυτούς τους θεόπνευστους λόγους του υμνωδού, οι οποίοι αποκαλύπτουν το μυστήριο της Εκκλησίας ως έργο του Παναγίου Πνεύματος, υποδεχόμαστε σήμερα με βαθιά συγκίνηση την Υμετέρα Παναγιότητα στη γη της Λιθουανίας – ως Πρώτο μεταξύ ίσων, ως ηγέτη και ποιμένα μας, ως Οικουμενικό Πατριάρχη μας.
Η παρουσία Σας ανάμεσά μας δεν αποτελεί απλώς μία επίσημη επίσκεψη ούτε μία διοικητική πράξη. Είναι γεγονός πνευματικό και εκκλησιαστικό, το οποίο συνδέει το παρελθόν με το παρόν και το μέλλον, την τοπική Εκκλησία με τη Μητέρα Εκκλησία και τους πιστούς της χώρας αυτής με το Οικουμενικό Κέντρο της Ορθοδοξίας. Μαρτυρεί την άγρυπνη και ακατάπαυστη προστασία και μέριμνα της Μητρός Εκκλησίας, του Οικουμενικού Πατριαρχείου, για την απρόσκοπτη ζωή της Εκκλησίας και τη διαφύλαξη του θεσμού της.
Η Αγία Πεντηκοστή δεν κατήργησε τους λαούς, δεν εξαφάνισε τις γλώσσες ούτε ισοπέδωσε τις παραδόσεις. Αντιθέτως, φώτισε και αγίασε τα πάντα, καλώντας όλους στην ενότητα του Σώματος του Χριστού. Αυτή την ενότητα διακονεί ανά τους αιώνες το Οικουμενικό Πατριαρχείο, με ιεραποστολικό ζήλο και άγρυπνη πνευματική διάθεση για τη διάδοση της αλήθειας. Όπως πριν από πολλούς αιώνες εργάστηκε για τη διάδοση του Ευαγγελίου στους λαούς του Βορρά, έτσι και σήμερα μεριμνά για τη διαφύλαξη αυτής της πίστεως – όχι με καταναγκαστικά μέσα κοσμικής εξουσίας, αλλά με τη διακονία της αγάπης. Όχι κυριαρχώντας, αλλά σηκώνοντας τον σταυρό της ευθύνης. Όχι ως προνόμιο, αλλά ως μαρτυρία θυσίας και πατρότητας.
Από αρχαιοτάτων χρόνων η Μήτηρ Εκκλησία συνοδεύει με αγάπη την πνευματική πορεία των λαών της περιοχής αυτής. Η μνήμη των Αγίων Μαρτύρων του Βίλνιους, η μέριμνα των Οικουμενικών Πατριαρχών για τη διαφύλαξη της ορθόδοξης πίστεως και οι ιστορικές περιοδείες μεγάλων Οικουμενικών Πατριαρχών στις χώρες της Βόρειας Ευρώπης και της Ρως μαρτυρούν τους βαθιούς πνευματικούς δεσμούς της χώρας μας με το Οικουμενικό Πατριαρχείο.
Κατά τους προηγούμενους αιώνες, Οικουμενικοί Πατριάρχες διήλθαν από τα εδάφη αυτά, ενισχύοντας τους πιστούς και στηρίζοντας την Ορθοδοξία. Σήμερα, ύστερα από τόσες γενεές, ο Οικουμενικός Πατριάρχης βρίσκεται και πάλι εδώ – όχι για να λάβει κάτι, αλλά για να προσφέρει την ευλογία, την αγάπη και την ποιμαντική φροντίδα της Μητρός Εκκλησίας.
Παναγιώτατε,
Η παρουσία Σας αποτελεί για τους Ορθοδόξους της Λιθουανίας ισχυρή μαρτυρία ότι η Μήτηρ Εκκλησία δεν λησμονεί τα τέκνα της. Οι πιστοί αυτής της χώρας – Λιθουανοί, Έλληνες, Ρώσοι, Ουκρανοί, Λευκορώσοι και άλλοι – αισθάνονται σήμερα ότι δεν είναι μόνοι. Αισθάνονται ότι έχουν πνευματική οικία, Μητέρα Εκκλησία, Πατέρα και Πατριάρχη.
Και αυτό συμβαίνει διότι το Οικουμενικό Πατριαρχείο δεν έρχεται για να διαιρέσει, αλλά για να ενώσει. Δεν έρχεται για να καταργήσει πρόσωπα και λαούς, αλλά για να τους οδηγήσει στην κοινωνία του Αγίου Πνεύματος. Έρχεται για να θεραπεύσει διά της διακονίας και της ποιμαντικής φροντίδας.
Στο πρόσωπό Σας, Παναγιώτατε, οι Ορθόδοξοι πιστοί της Λιθουανίας βλέπουν σήμερα τη στοργική παρουσία της Μητρός Εκκλησίας, η οποία δεν λησμονεί κανένα από τα τέκνα της, όσο μακριά και αν βρίσκεται.
Ιδιαιτέρως για τη νεοσύστατη Εξαρχία, η παρουσία Σας αποτελεί πηγή χαράς, ευλογίας του Παρακλήτου, ελπίδας και ενισχύσεως. Δίδετε θάρρος στους κληρικούς, παρηγοριά στους πιστούς, ανοίγετε προοπτική στους νέους και χαρίζετε σε όλους τη βεβαιότητα ότι πορευόμαστε υπό την προστασία της Μητρός Εκκλησίας.
Επιτρέψτε μου να εκφράσω τη βαθιά ευγνωμοσύνη όλων μας για την πατρική Σας μέριμνα, για το αμείωτο ενδιαφέρον Σας και για τη θυσιαστική διακονία Σας προς την Αγία του Χριστού Μεγάλη Εκκλησία.
Προσευχόμαστε ώστε το Πανάγιο Πνεύμα, το οποίο «ὅλον συγκροτεῖ τὸν θεσμὸν τῆς Ἐκκλησίας», να χαρίζει στην Υμετέρα Παναγιότητα υγεία, δύναμη, πνευματικό φωτισμό και πολλά ευλογημένα έτη – προς δόξαν Θεού και οικοδομή του Σώματός Του, της Μίας, Αγίας, Καθολικής και Αποστολικής Εκκλησίας.
Παναγιώτατε,
Είθε τα έτη Σας να είναι πάμπολλα, υγιεινά και σωτήρια! Αμήν.
Καλώς ορίσατε, Παναγιώτατε!
Ανεπίσημη μετάφραση / Unofficial translation
Προσφώνηση της Α.Θ. Παναγιότητος του Οικουμενικού Πατριάρχου κ.κ. Βαρθολομαίου μετά τη Θεία Λειτουργία στον Ναό της Πατριαρχικής Εξαρχίας Λιθουανίας στο Βίλνιους
Κυριακή των Αγίων Πάντων, 7 Ιουνίου 2026
Σεβασμιώτατε Μητροπολίτα Γέροντα Χαλκηδόνος κύριε Εμμανουήλ,
Θεοφιλέστατε Επίσκοπε Ταμισού κύριε Πανάρετε, Πατριαρχικέ Έξαρχε Λιθουανίας,
Εξοχότατοι εκπρόσωποι των πολιτειακών Αρχών,
Ευλαβέστατοι κληρικοί,
Αγαπητά τέκνα εν Κυρίω,
Μεταφέρουμε προς όλους σας την αγάπη και την αδιάλειπτη μέριμνα του σεπτού Κέντρου της Ορθοδοξίας, του Ιερού μας Φαναρίου, προς αυτόν τον φιλόξενο τόπο, ο οποίος είναι βαθιά σμιλεμένος από την ανεπιτήδευτη ευγένεια και την αυθόρμητη ανοικτότητα του ευσεβούς λαού του. Ένας λαός ο οποίος, μέσα στην αδυσώπητη και συχνά ισοπεδωτική ροή του χρόνου, μαρτυρεί την ίδια την αντοχή της ιστορίας· μία εσωτερική αντοχή που, ίσως απροσδόκητα για τους ψυχρούς παρατηρητές, πάλλεται με τον ίδιο ακριβώς παλμό με τις καρδιές των Ορθοδόξων Χριστιανών ανά τον κόσμο. Η Μήτηρ Εκκλησία της Κωνσταντινουπόλεως βαδίζει αδιάκοπα τη στενή οδό του σταυρού, μεταφέροντας ακέραιη την παρακαταθήκη του Πρωτοκλήτου Αποστόλου Ανδρέου έως τα πέρατα της οικουμένης, ανάμεσα σε συγκρουόμενους βράχους. Το σημερινό ευαγγελικό ανάγνωσμα υπενθυμίζει αυτή την πολυτάραχη ιστορική πορεία με τρόπο ρεαλιστικό και ενίοτε δυσβάστακτα αυστηρό, διακόπτοντας απότομα κάθε λανθάνουσα τάση θρησκευτικού εφησυχασμού και κάθε ανθρώπινη ανάγκη εύκολης πνευματικής παρηγοριάς: «Πᾶς οὖν ὅστις ὁμολογήσει ἐν ἐμοὶ ἔμπροσθεν τῶν ἀνθρώπων, ὁμολογήσω κἀγὼ ἐν αὐτῷ ἔμπροσθεν τοῦ Πατρός μου τοῦ ἐν οὐρανοῖς» (Ματθ. 10, 32).
Η ομολογία του ονόματος του Κυρίου υπερβαίνει τις εύκολες διανοητικές παραδοχές και μεταμορφώνεται σε θεμελιώδες υπόβαθρο, σε κατεξοχήν εκκλησιολογική πράξη. Φέροντας στους ώμους μας τη βαριά παράδοση της Μεγάλης του Χριστού Εκκλησίας, γνωρίζουμε ίσως πληρέστερα από κάθε άλλον την αγωνία που εμπεριέχεται στη μαρτυρία ενώπιον των αρχόντων και του κοσμικού φρονήματος. Το Οικουμενικό Πατριαρχείο μαρτυρεί επί αιώνες την αλήθεια, υπομένοντας με καρτερία τον εμπαιγμό των καιρών. Αρνείται όμως πεισματικά να υποστείλει τη σημαία της πίστεως για να εξαγοράσει λίγες πρόσκαιρες και συμβατικές ανέσεις. Απαιτείται ανδρεία ψυχής που καταργεί τα στενά βιολογικά όρια, πλήρης κένωση του ιδίου θελήματος ενώπιον του μυστηρίου, άλμα στο κενό χωρίς δίχτυ ασφαλείας. Γι’ αυτό και η γλώσσα του ιερού Ευαγγελιστού παραμένει συνειδητά αυστηρή για τον πιστό που αναζητεί καθημερινή ασφάλεια.
Ο Κύριος απαιτεί την υπέρβαση των δεδομένων της οικογενειακής στοργής μέσα στη νέα και τελική πραγματικότητα: «Ὁ φιλῶν πατέρα ἢ μητέρα ὑπὲρ ἐμὲ οὐκ ἔστι μου ἄξιος· καὶ ὁ φιλῶν υἱὸν ἢ θυγατέρα ὑπὲρ ἐμὲ οὐκ ἔστι μου ἄξιος» (Ματθ. 10, 37). Ο Χριστός εισάγει μία απόλυτη και αδιαπραγμάτευτη προσήλωση προς Αυτόν, αφήνοντας τον άνθρωπο γυμνό, εκτεθειμένο και στερημένο από κάθε επίγειο στήριγμα ενώπιον του μεγαλείου της θείας υιοθεσίας.
Το κέντρο βάρους μετατοπίζεται αναπόφευκτα στη φράση: «Καὶ ὃς οὐ λαμβάνει τὸν σταυρὸν αὐτοῦ καὶ ἀκολουθεῖ ὀπίσω μου, οὐκ ἔστι μου ἄξιος» (Ματθ. 10, 38). Χωρίς καμία περίοδο χάριτος περνάμε βίαια από τη σφαίρα της θεωρητικής αποδοχής στην πρακτική, σωματική και καθημερινή συμμετοχή στο πάθος του Θεανθρώπου. Εδώ ενθυμούμαστε τον τρόπο με τον οποίο οι αρχαίοι ασκητές αντιμετώπιζαν αυτές τις υπερβάσεις. Η ανατολική σκέψη, πάντοτε προσανατολισμένη προς το σύμβολο, συχνά επιστρατεύει τη γλωσσική ακρότητα για να καταδείξει την απόλυτη υπεροχή του Ακτίστου και τη σαρωτική αγάπη του Δημιουργού έναντι των ανθρώπινων δυνατοτήτων.
Μέσα σε αυτόν τον κάθετο ίλιγγο της υπαρξιακής γυμνότητας αναδύεται η φωνή του Πέτρου. Βαριά φορτισμένη με την αγωνία της εγκαταλείψεως, εκφράζει τον βαθιά ριζωμένο καθημερινό δισταγμό μας: «Ἰδοὺ ἡμεῖς ἀφήκαμεν πάντα καὶ ἠκολουθήσαμέν σοι· τί ἄρα ἔσται ἡμῖν;» (Ματθ. 19, 27). Η ανταμοιβή που υπόσχεται ο Χριστός καταργεί ακαριαία τη στενή εμπορική λογική των ανθρώπινων συναλλαγών, τη λογική του δούναι και λαβείν που συχνά κυβερνά τις σχέσεις μας. Υπόσχεται εκατονταπλάσια ανταπόδοση ήδη μέσα στην ιστορία και την κληρονομία της αιωνίου ζωής, εκεί όπου οι ανθρώπινες αξιολογήσεις καταρρέουν και «πολλοὶ ἔσονται πρῶτοι ἔσχατοι καὶ ἔσχατοι πρῶτοι» (Ματθ. 19, 30).
Η Βασιλεία του Θεού φανερώνεται απτά ως ένας εντελώς νέος τόπος υπάρξεως, ο οποίος καταλύει οριστικά τις κλίμακες της κοσμικής ισχύος και της βιολογικής επιβολής. Ο πόνος του αποχωρισμού από αγαπημένα πρόσωπα, τον οποίο υφίσταται ο πιστός χάριν του Ευαγγελίου, μεταστοιχειώνεται οργανικά, σχεδόν αλχημικά, σε άκτιστη χάρη, μπολιάζοντάς τον στην ευρύτερη οικογένεια της Εκκλησίας· σε μία αδελφότητα που αγκαλιάζει τα έθνη και επιβεβαιώνει ακατάπαυστα τη συγκλονιστική αποστολική διακήρυξη: «Οὐκ ἔνι Ἰουδαῖος οὐδὲ Ἕλλην, οὐκ ἔνι δοῦλος οὐδὲ ἐλεύθερος» (Γαλ. 3, 28).
Ο νεοτοποθετηθείς Πατριαρχικός Έξαρχος καλείται, στον ευρύτερο γεωγραφικό χώρο της Λιθουανίας, να ενσαρκώσει ακριβώς αυτή την απαιτητική εκκλησιολογία της θυσίας και της λειτουργικής ενότητας. Ο Θεοφιλέστατος Επίσκοπος Ταμισού κ. Πανάρετος αναλαμβάνει βαρύ καθήκον και ουσιαστικό έργο. Η αποστολή αυτού του εκλεκτού Ιεράρχου του Οικουμενικού Θρόνου ανταποκρίνεται πλήρως στο ιστορικό χρέος της Μητρός Εκκλησίας, η οποία μεριμνά ακατάπαυστα και προσφέρει πνευματική τροφή στους δοκιμαζόμενους Ορθοδόξους, όπου και αν βρίσκονται.
Ο Θεοφιλέστατος υπηρέτησε επί σειρά ετών το Ιερό Κέντρο εντός των τειχών της Βασιλίδος των Πόλεων. Αφιερώθηκε αθόρυβα, καθημερινά και καρποφόρα στην ποιμαντική φροντίδα των σλαβοφώνων Χριστιανών της Κωνσταντινουπόλεως, οικοδομώντας σχέσεις ζωής. Η οργανική και εις βάθος γνώση της ρωσικής γλώσσας, μαζί με τη δυνατότητα τελέσεως των ιερών ακολουθιών στην αρχαία λειτουργική σλαβονική γλώσσα και κατά το σλαβικό Τυπικό, δημιουργούν γέφυρα παρηγοριάς και δίαυλο επικοινωνίας για το πολύγλωσσο και βαθιά πληγωμένο ποίμνιο της Βαλτικής.
Ζούμε, ας μην αυταπατώμεθα, σε εξαιρετικά ζοφερές ημέρες, κατά τις οποίες συχνά στερεύει ο ίδιος ο λόγος. Πάσχοντες άνθρωποι, ολόκληρα πλήθη προσφύγων αδελφών μας, καταφεύγουν με αγωνία σε αυτή τη φιλόξενη γη από την αιμορραγούσα Ουκρανία και από άλλες δοκιμαζόμενες σλαβόφωνες περιοχές, προσπαθώντας να διαφύγουν από τη δίνη του παραλόγου. Φέρουν στη σάρκα τους, χαραγμένα στο βλέμμα και στη σιωπή τους, τα ανεξίτηλα σημάδια του βίαιου ξεριζωμού, της ακραίας αβεβαιότητας και της ωμής αναμετρήσεως με τον θάνατο. Αναζητούν με αγωνία ένα κομμάτι ψωμί, τον άρτο της ειρήνης, μία γωνιά για να σταθούν.
Προσδοκούν να αντικρίσουν το πρόσωπο ενός γνήσιου πνευματικού πατέρα και όχι ενός απόμακρου διοικητή· ενός λειτουργού του Υψίστου που θα σκύψει δίπλα τους, θα ακούσει τον άφωνο και συσσωρευμένο πόνο τους και θα προσφέρει τον θεραπευτικό λόγο της παρηγοριάς στη γλώσσα των προγόνων τους, εκεί όπου η ψυχή κατανοεί καλύτερα. Το Οικουμενικό Πατριαρχείο απλώνει τη στοργική αγκαλιά του με όλη την ευρυχωρία που επιτάσσει η αιωνόβια παράδοσή του. Παραδίδει τον Έξαρχό του σε αυτούς τους θλιβόμενους ανθρώπους, ώστε να τους ποιμάνει με πολλή σύνεση και μακροθυμία. Αναγνωρίζει ακατάπαυστα στα σκυθρωπά πρόσωπα των προσφύγων το πάσχον και εσταυρωμένο Σώμα του ίδιου του Κυρίου Ιησού Χριστού. Συνοδοιπορεί έμπρακτα με όσους υφίστανται τον πόνο του διωγμού, έχοντας πάντοτε ως πυξίδα την προτροπή: «Εἰ ἐμὲ ἐδίωξαν, καὶ ὑμᾶς διώξουσιν» (Ιω. 15, 20).
Γνήσιο και εξαιρετικά ευαίσθητο τέκνο της Μεγάλης Εκκλησίας, ευλαβικά γαλουχημένο από τις καθαρές πηγές της ευσέβειας του Φαναρίου, ο Επίσκοπος Πανάρετος διατηρεί ακέραιη αυτή την οικουμενική συνείδηση. Μία ανοικτή συνείδηση, η οποία από τα πρώτα βήματα της ιερατικής του πορείας στέκεται μακριά από εθνικιστικούς αποκλεισμούς και άγονες φυλετικές περιχαρακώσεις, διαφυλάσσοντας αδιαπραγμάτευτη υιική αφοσίωση προς τον Αποστολικό Οικουμενικό Θρόνο.
Η απέριττη μορφή της ταπεινής διακονίας του στη Λιθουανία απομακρύνεται συνειδητά από κάθε προσπάθεια κοσμικής επιβολής ή εξουσίας. Μοναδικός ιερός σκοπός παραμένει η αθόρυβη θεραπεία των πληγωμένων ψυχών. Εντάσσεται οργανικά στη μακρά και αδιάσπαστη αλυσίδα των εργατών του νοητού αμπελώνος, οι οποίοι, ενάντια στο ρεύμα της εποχής τους, δαπάνησαν εκουσίως τη ζωή τους και μετέβαλαν τη στενή οδό του σταυρού σε ζωηφόρο εμπειρία και φωτεινή πορεία για το εμπιστευμένο σε αυτούς ποίμνιο.
Αυτή η ολοκληρωτική στράτευση υπό τη βαριά σκιά του μαρτυρίου διαλύει εξαρχής κάθε επικίνδυνη ψευδαίσθηση ιστορικών θριάμβων και κάθε όραμα επίγειας ισχύος. Το δυσβάστακτο βάρος της καθημερινής ομολογίας, που αντικρίζει κατάματα τη φρίκη, αναμετράται ακατάπαυστα με τα σκληρά διλήμματα που παράγει μηχανικά και ασταμάτητα η ανθρώπινη ιστορία, διαπερνώντας με αφόρητη πίεση τον ίδιο τον πυρήνα της βιολογικής υπάρξεως.
Απαιτεί σε κάθε συνειδητό βήμα το συνολικό και απόλυτο τίμημα της εκούσιας στερήσεως. Εκεί μόνο γεύεται η ψυχή την πληρότητα της θείας αγάπης· εκεί, επάνω στο τραχύ και γεμάτο ακίδες ξύλο της προσωπικής θυσίας, σε αυτή την κατάσταση της πλήρους ανυπεράσπιστης εκθέσεως, όπου ο άνθρωπος μένει γυμνός και απόλυτα εκτεθειμένος ενώπιον του ανεξιχνίαστου μυστηρίου της σιωπής του Θεού.
Θεοφιλέστατε, ΑΞΙΟΣ!
UA
Звернення єпископа Тамісоського Панарета і Вселенського Патріарха Варфоломія у Вільнюсі
Звернення Його Преосвященства єпископа Тамісоського Панарета до Його Всесвятості Патріарха Варфоломія з нагоди призначення Екзархом у Литві
Ваша Всесвятосте,
«Усе подає Дух Святий… Він утримує всю церковну установу» (стихира Великої вечірні свята П’ятдесятниці).
Цими богонатхненними словами піснеспівця, що розкривають таїнство Церкви як діяння Пресвятого Духа, сьогодні з глибоким хвилюванням ми приймаємо Вашу Всесвятість на литовській землі – першого серед рівних, нашого провідника і пастиря, нашого Вселенського Патріарха.
Ваша присутність серед нас є не просто офіційним візитом і не лише адміністративною дією. Це духовна й церковна подія, яка поєднує минуле із сьогоденням і майбутнім, місцеву Церкву з Матір’ю-Церквою, а вірних цієї країни – зі Вселенським центром Православ’я. Вона засвідчує пильну й невтомну опіку Матері-Церкви – Вселенського Патріархату – та її турботу про безперешкодне церковне життя і збереження церковного устрою.
Свята П’ятдесятниця не скасувала народів, не знищила мов і не зрівняла традицій. Навпаки, вона все просвітила й освятила, закликаючи всіх до єдності Тіла Христового. Цій єдності впродовж століть служить Вселенський Патріархат своєю місіонерською ревністю і невсипущою духовною готовністю поширювати істину. Як багато століть тому Патріархат трудився, несучи Євангеліє народам Півночі, так і нині дбає про збереження цієї віри – не примусовими засобами світської влади, а служінням любові; не пануючи, а несучи хрест відповідальності; не як привілей, а як свідчення жертовності й батьківства.
Від давніх часів Мати-Церква з любов’ю супроводжує духовний шлях народів цього краю. Пам’ять святих Віленських мучеників, турбота Вселенських Патріархів про збереження православної віри та історичні подорожі великих Вселенських Патріархів до земель Північної Європи й Русі свідчать про глибокі духовні зв’язки нашої країни зі Вселенським Патріархатом.
У минулі століття Вселенські Патріархи проходили цими землями, зміцнюючи вірних і підтримуючи Православ’я. Сьогодні, після стількох поколінь, Вселенський Патріарх знову тут – не для того, щоб щось отримати, а щоб принести благословення, любов і пастирську турботу Матері-Церкви.
Ваша Всесвятосте,
Ваша присутність є для православних Литви переконливим свідченням того, що Мати-Церква не забуває своїх дітей. Вірні цієї країни – литовці, греки, росіяни, українці, білоруси та інші – сьогодні відчувають, що вони не самі. Вони мають духовний дім. Мають Матір-Церкву. Мають Отця і Патріарха.
Адже Вселенський Патріархат приходить не розділяти, а єднати; не скасовувати особистості й народи, а вести їх до сопричастя Святого Духа. Він приходить зцілювати служінням і пастирською турботою.
У Вашій особі, Ваша Всесвятосте, православні вірні Литви сьогодні бачать сповнену любові присутність Матері-Церкви – Церкви, яка не забуває жодної своєї дитини, хоч би як далеко вона перебувала.
Особливо для новоствореного Екзархату Ваша присутність є джерелом радості, благословення Утішителя, надії та зміцнення. Ви додаєте відваги духовенству, розради вірним, відкриваєте перспективу молоді й даєте всім упевненість, що ми прямуємо під захистом Матері-Церкви.
Дозвольте висловити глибоку вдячність усіх нас за Вашу батьківську турботу, невпинну увагу і жертовне служіння Святій Великій Христовій Церкві.
Ми молимося, щоб Пресвятий Дух, Який «утримує всю церковну установу», дарував Вашій Всесвятості здоров’я, силу, духовне просвітлення і многії благословенні літа – на славу Божу та для розбудови Його Тіла, Єдиної, Святої, Соборної й Апостольської Церкви.
Ваша Всесвятосте,
Нехай Ваші літа будуть многими, здоровими і спасенними! Амінь.
Ласкаво просимо, Ваша Всесвятосте!
Звернення Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія після Божественної Літургії у парафії Патріаршого екзархату Литви у Вільнюсі
Неділя Всіх Святих, 7 червня 2026 року
Ваше Високопреосвященство, митрополите Халкідонський Еммануїле,
Ваше Преосвященство, єпископе Тамісоський Панарете, Патріарший екзарше у Литві,
вельмишановні представники державної влади,
преподобні отці,
улюблені діти у Господі,
Із шанованого центру Православ’я – нашого Святого Фанару – ми приносимо всім вам любов і постійну турботу. Ми присвячуємо їх цій гостинній землі, глибоко позначеній природною шляхетністю й відкритим серцем побожного народу, що тут живе. Попри невблаганну й часто все зрівнювальну течію часу цей народ виявляє велику внутрішню витривалість, якої не зламали історичні випробування. І ця витривалість, можливо несподівано для стороннього спостерігача, єднає його із серцями православних християн усього світу. Мати-Церква Константинополя безперервно йде вузьким хресним шляхом, несучи неушкоджену спадщину Первозванного апостола Андрія аж до країв світу, поміж скель, об які розбиваються хвилі. Сьогоднішнє євангельське читання реалістично, а часом майже нестерпно суворо нагадує нам про цей бурхливий історичний шлях, розсіюючи кожну приховану схильність до релігійного самовдоволення і кожне людське бажання легкої духовної розради: «Кожного, хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним» (Мт 10:32).
Сповідання імені Господнього перевершує легкі припущення розуму й стає сутнісною основою, величним церковним діянням. Несучи на плечах важку традицію Великої Христової Церкви, ми, можливо, краще за будь-кого знаємо біль свідчення перед володарями і духом світу. Вселенський Патріархат упродовж багатьох століть свідчить істину, терпляче зносячи глузування часів. Проте він наполегливо відмовляється опустити знамено віри заради кількох тимчасових земних утіх. Таке свідчення потребує сили душі, яка долає вузькі межі людського життя. Це повне мовчання власної волі перед таїнством; стрибок у порожнечу без страхувальної сітки. Тому слова святого євангелиста свідомо залишаються суворими для вірного, який щодня шукає безпеки.
Господь вимагає перевершити даність родинної любові у новій, остаточній реальності: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той Мене недостойний. І хто любить сина або дочку більше, ніж Мене, той Мене недостойний» (Мт 10:37). Христос вимагає абсолютної, безумовної вірності Йому. Так людина залишається оголеною й відкритою, позбавленою будь-якого земного захисту перед величчю божественного усиновлення. Визнаймо: саме це стається у годину випробування, коли руйнуються опори нашої певності й ми мусимо говорити правду.
Центр ваги неминуче переноситься на слова: «Хто не бере свого хреста і не йде за Мною, той Мене недостойний» (Мт 10:38). Раптово, без жодного переходу, ми виходимо зі сфери теоретичної згоди до практичної, тілесної й щоденної участі у стражданні Боголюдини. Тут можемо пригадати, як давні подвижники сприймали такі євангельські вимоги. Східне мислення, завжди схильне до символу, часто вдається до крайньої мови, щоб показати абсолютну перевагу Несотвореного і всеосяжну любов Творця перед обмеженими людськими можливостями.
У цьому запамороченні вертикального екзистенційного оголення лунає голос Петра. Сповнений тривоги через усе залишене, він висловлює і наше глибоко вкорінене щоденне вагання: «Ось ми залишили все й пішли за Тобою; що ж нам буде?» (Мт 19:27). Нагорода, яку обіцяє Христос, миттєво скасовує вузьку логіку людського обміну – давання й отримання, що так часто керує нашими стосунками. Він обіцяє сторицею вже в цьому житті та спадщину життя вічного там, де людські оцінки руйнуються і «багато перших будуть останніми, а останні – першими» (Мт 19:30).
Царство Боже відчутно являється як цілковито новий простір буття, остаточно скасовуючи виміри світської влади й природної першості. Біль розлуки з улюбленими людьми, якого вірний зазнає заради Євангелія, органічно, майже алхімічно, перетворюється на несотворену благодать, що прищеплює його до ширшої церковної родини – братерства, яке охоплює народи й невпинно підтверджує вражаючі слова апостола: «Нема юдея, ні грека; нема раба, ні вільного» (Гал 3:28).
Наш новопризначений Патріарший екзарх у Литві покликаний утілити саме цю вимогливу еклезіологію жертовності й літургійної єдності. Шановний єпископ Тамісоський Панарет приймає важке і сповнене змісту служіння. Місія цього обраного ієрарха Вселенського Престолу цілковито відповідає історичному обов’язку Матері-Церкви: невпинно піклуватися про православних у нужді, подаючи їм духовну поживу, де б вони не перебували.
Його Преосвященство багато років служив у Святому Центрі, у мурах Цариці міст. Він тихо, щоденно й плідно віддавав себе пастирському служінню серед слов’яномовних християн Константинополя, будуючи глибокі й тривалі зв’язки. Ґрунтовне знання російської мови, а також уміння звершувати богослужіння давньою літургійною слов’янською мовою і за слов’янським Типіконом стають мостом розради й каналом спілкування для багатомовної, глибоко пораненої пастви Балтії.
Ми живемо – не обманюймо себе – у винятково похмурі дні, коли, здається, виснажується сам розум. Стражденні люди, цілі натовпи наших братів і сестер-біженців, тривожно тікають на цю гостинну землю з України, що стікає кров’ю, та з інших випробовуваних слов’яномовних країв, намагаючись вирватися з виру абсурду. У своїх тілах, поглядах і мовчанні вони несуть незгладимі сліди насильницького викорінення, крайньої непевності й зустрічі зі смертю. Вони тривожно шукають шматка хліба – хліба миру – і місця, де могли б безпечно зупинитися.
Вони сподіваються побачити обличчя справжнього духовного отця, а не далекого адміністратора; служителя Всевишнього, який схилиться над їхнім стражданням, вислухає їхній німий, накопичений біль і промовить цілюще слово розради мовою їхніх предків – так, як душа розуміє найкраще. Вселенський Патріархат простягає до них люблячі обійми з широтою, якої вимагає його багатовікова традиція. Він доручає свого Екзарха цим стражденним людям, щоб той пас довірених йому з великою мудрістю і довготерпінням. У похмурих обличчях біженців він невпинно впізнає стражденне, розіп’яте Тіло Самого Господа Ісуса Христа. Він насправді йде поруч із тими, хто зазнає болю переслідування, завжди маючи за дороговказ Господні слова: «Як Мене переслідували, то й вас переслідуватимуть» (Йн 15:20).
Справжня й надзвичайно чутлива дитина Великої Церкви, благоговійно вигодувана чистими джерелами фанарської побожності, єпископ Панарет зберігає цю вселенську свідомість. Це відкрита свідомість, яка від перших кроків його священничого шляху тримається осторонь націоналістичних виключень і безплідної етнічної замкненості, зберігаючи безумовну синівську відданість Апостольському Вселенському Престолу.
Його смиренне служіння в Литві не є показовим: воно свідомо відмовляється від будь-якого світського самоствердження або прагнення влади. Його єдина свята мета – тихо зцілювати поранені душі. Так він стає у довгий і безперервний ряд працівників духовного виноградника – тих, хто, йдучи проти течії свого часу, добровільно віддав життя і перетворив вузький хресний шлях на життєдайну досвідченість, на світлу дорогу для довіреної їм пастви.
Ця цілковита відданість служінню під важкою тінню мучеництва від самого початку розсіює всі небезпечні ілюзії історичних тріумфів і видіння земної могутності. Тягар щоденного сповідання, що дивиться жахові просто в очі, постійно стикається з важкими дилемами, які невпинно породжує людська історія і які болісно торкаються самої глибини людського існування.
На кожному свідомому кроці це служіння вимагає високої ціни добровільного самозречення. Саме там – на грубому, скалками вкритому дереві особистої жертви, у стані цілковитої беззахисності, де людина залишається оголеною й відкритою перед незмірним таїнством Божого мовчання, – душа куштує повноту божественної любові.
Ваше Преосвященство, АКСІОС!
RU
Обращения епископа Тамисского Панарета и Вселенского Патриарха Варфоломея в Вильнюсе
Обращение Его Преосвященства епископа Тамисского Панарета к Его Всесвятейшеству Патриарху Варфоломею по случаю назначения Экзархом в Литве
Ваше Всесвятейшество,
«Всё подаёт Дух Святой… Он содержит всё церковное установление» (стихира Великой вечерни праздника Пятидесятницы).
Этими боговдохновенными словами песнописца, раскрывающими тайну Церкви как действие Пресвятого Духа, сегодня с глубоким волнением мы принимаем Ваше Всесвятейшество на литовской земле – первого среди равных, нашего руководителя и пастыря, нашего Вселенского Патриарха.
Ваше присутствие среди нас – не просто официальный визит и не только административное действие. Это духовное и церковное событие, соединяющее прошлое с настоящим и будущим, местную Церковь с Матерью-Церковью, а верующих этой страны – со Вселенским центром Православия. Оно свидетельствует о бдительном и неустанном попечении Матери-Церкви – Вселенского Патриархата – и её заботе о беспрепятственной церковной жизни и сохранении церковного устройства.
Святая Пятидесятница не упразднила народы, не уничтожила языки и не уравняла традиции. Напротив, она всё просветила и освятила, призывая всех к единству Тела Христова. Этому единству на протяжении веков служит Вселенский Патриархат своей миссионерской ревностью и неусыпной духовной готовностью распространять истину. Как много столетий назад Патриархат трудился, неся Евангелие народам Севера, так и ныне заботится о сохранении этой веры – не принудительными средствами светской власти, а служением любви; не господствуя, а неся крест ответственности; не как привилегию, а как свидетельство жертвенности и отцовства.
С древних времён Мать-Церковь с любовью сопровождает духовный путь народов этого края. Память святых Виленских мучеников, забота Вселенских Патриархов о сохранении православной веры и исторические путешествия великих Вселенских Патриархов в земли Северной Европы и Руси свидетельствуют о глубоких духовных связях нашей страны со Вселенским Патриархатом.
В прежние века Вселенские Патриархи проходили через эти земли, укрепляя верующих и поддерживая Православие. Сегодня, спустя столько поколений, Вселенский Патриарх вновь здесь – не для того, чтобы что-либо получить, а чтобы принести благословение, любовь и пастырскую заботу Матери-Церкви.
Ваше Всесвятейшество,
Ваше присутствие является для православных Литвы убедительным свидетельством того, что Мать-Церковь не забывает своих детей. Верующие этой страны – литовцы, греки, русские, украинцы, белорусы и другие – сегодня чувствуют, что они не одни. У них есть духовный дом. Есть Мать-Церковь. Есть Отец и Патриарх.
Ибо Вселенский Патриархат приходит не разделять, а объединять; не упразднять личности и народы, а вести их к общению Святого Духа. Он приходит исцелять служением и пастырской заботой.
В Вашем лице, Ваше Всесвятейшество, православные верующие Литвы сегодня видят исполненное любви присутствие Матери-Церкви – Церкви, которая не забывает ни одного своего ребёнка, как бы далеко он ни находился.
Особенно для новоучреждённого Экзархата Ваше присутствие является источником радости, благословения Утешителя, надежды и укрепления. Вы придаёте мужество духовенству, утешаете верующих, открываете перспективу молодёжи и даёте всем уверенность, что мы идём под покровом Матери-Церкви.
Позвольте выразить глубокую благодарность всех нас за Вашу отеческую заботу, неослабевающее внимание и жертвенное служение Святой Великой Христовой Церкви.
Мы молимся, чтобы Пресвятой Дух, Который «содержит всё церковное установление», даровал Вашему Всесвятейшеству здравие, силу, духовное просвещение и многие благословенные лета – во славу Божию и для созидания Его Тела, Единой, Святой, Соборной и Апостольской Церкви.
Ваше Всесвятейшество,
Да будут Ваши годы многими, здравыми и спасительными! Аминь.
Добро пожаловать, Ваше Всесвятейшество!
Обращение Его Всесвятейшества Вселенского Патриарха Варфоломея после Божественной литургии в приходе Патриаршего экзархата Литвы в Вильнюсе
Неделя Всех святых, 7 июня 2026 года
Ваше Высокопреосвященство, митрополит Халкидонский Эммануил,
Ваше Преосвященство, епископ Тамисский Панарет, Патриарший экзарх в Литве,
досточтимые представители государственной власти,
преподобные отцы,
возлюбленные дети во Господе,
Из почитаемого центра Православия – нашего Святого Фанара – мы приносим всем вам любовь и неизменную заботу. Мы посвящаем их этой гостеприимной земле, глубоко отмеченной природным благородством и открытым сердцем живущего здесь благочестивого народа. Несмотря на неумолимое и часто всё уравнивающее течение времени, этот народ являет великую внутреннюю стойкость, не сломленную историческими испытаниями. И эта стойкость, быть может неожиданно для стороннего наблюдателя, соединяет его с сердцами православных христиан всего мира. Мать-Церковь Константинополя непрестанно идёт узким крестным путём, неся неповреждённое наследие Первозванного апостола Андрея до самых пределов мира, среди скал, о которые разбиваются волны. Сегодняшнее евангельское чтение реалистично, а порой почти невыносимо строго напоминает нам об этом бурном историческом пути, рассеивая всякую скрытую склонность к религиозному самодовольству и всякое человеческое желание лёгкого духовного утешения: «Всякого, кто исповедает Меня пред людьми, того исповедаю и Я пред Отцом Моим Небесным» (Мф 10:32).
Исповедание имени Господня превосходит лёгкие предположения разума и становится сущностным основанием, возвышенным церковным деянием. Неся на плечах тяжёлую традицию Великой Христовой Церкви, мы, возможно, лучше других знаем боль свидетельства перед правителями и духом мира. Вселенский Патриархат уже много веков свидетельствует истину, терпеливо снося насмешки времён. Однако он упорно отказывается опустить знамя веры ради нескольких временных земных утешений. Такое свидетельство требует силы души, превосходящей тесные пределы человеческой жизни. Это полное безмолвие собственной воли перед тайной; прыжок в пустоту без страховочной сети. Поэтому слова святого евангелиста сознательно остаются строгими для верующего, ежедневно ищущего безопасности.
Господь требует превзойти данность семейной любви в новой, окончательной реальности: «Кто любит отца или мать более, нежели Меня, не достоин Меня; и кто любит сына или дочь более, нежели Меня, не достоин Меня» (Мф 10:37). Христос требует абсолютной, не допускающей переговоров верности Ему. Так человек остаётся обнажённым и открытым, лишённым всякой земной защиты перед величием божественного усыновления. Признаем: именно это происходит в час испытания, когда рушатся опоры нашей уверенности и мы обязаны говорить правду.
Центр тяжести неизбежно переносится на слова: «Кто не берёт креста своего и следует за Мною, тот не достоин Меня» (Мф 10:38). Внезапно, без всякого перехода, мы выходим из области теоретического согласия к практическому, телесному и повседневному участию в страдании Богочеловека. Здесь можно вспомнить, как древние подвижники воспринимали подобные требования Евангелия. Восточное мышление, всегда склонное к символу, часто прибегает к предельному языку, чтобы показать абсолютное превосходство Несотворённого и всё превосходящую любовь Творца перед ограниченными человеческими возможностями.
В этом головокружении вертикального экзистенциального обнажения раздаётся голос Петра. Исполненный тревоги обо всём оставленном, он выражает и наше глубоко укоренённое повседневное сомнение: «Вот, мы оставили всё и последовали за Тобою; что же будет нам?» (Мф 19:27). Награда, обещанная Христом, мгновенно упраздняет узкую логику человеческого обмена – логику отдачи и получения, столь часто управляющую нашими отношениями. Он обещает стократное воздаяние уже в этой жизни и наследие жизни вечной там, где человеческие оценки рушатся и «многие же будут первые последними, и последние первыми» (Мф 19:30).
Царство Божие ощутимо является как совершенно новое пространство бытия, окончательно упраздняющее измерения мирской власти и природного первенства. Боль разлуки с любимыми людьми, которую верующий претерпевает ради Евангелия, органически, почти алхимически, преображается в несотворённую благодать, прививающую его к более широкой церковной семье – братству, охватывающему народы и непрестанно подтверждающему потрясающие слова апостола: «Нет уже Иудея, ни язычника; нет раба, ни свободного» (Гал 3:28).
Наш новоназначенный Патриарший экзарх в Литве призван воплотить именно эту требовательную экклезиологию жертвы и литургического единства. Досточтимый епископ Тамисский Панарет принимает тяжёлое и исполненное смысла служение. Миссия этого избранного иерарха Вселенского Престола полностью соответствует историческому долгу Матери-Церкви: непрестанно заботиться о нуждающихся православных, подавая им духовную пищу, где бы они ни находились.
Его Преосвященство многие годы служил в Священном центре, в стенах Царицы городов. Он тихо, ежедневно и плодотворно отдавал себя пастырскому служению среди славяноязычных христиан Константинополя, создавая глубокие и долговременные связи. Основательное знание русского языка, а также способность совершать богослужения на древнем литургическом славянском языке и по славянскому Типикону становятся мостом утешения и каналом общения для многоязычной, глубоко израненной паствы Балтии.
Мы живём – не будем обманывать себя – в исключительно мрачные дни, когда, кажется, иссякает сам разум. Страдающие люди, целые толпы наших братьев и сестёр-беженцев, в тревоге бегут на эту гостеприимную землю из истекающей кровью Украины и других испытываемых славяноязычных краёв, пытаясь вырваться из водоворота абсурда. В своих телах, взглядах и молчании они несут неизгладимые следы насильственного искоренения, крайней неопределённости и встречи со смертью. Они с тревогой ищут куска хлеба – хлеба мира – и места, где могли бы безопасно остановиться.
Они надеются увидеть лицо истинного духовного отца, а не далёкого администратора; служителя Всевышнего, который склонится над их страданием, выслушает их безмолвную, накопившуюся боль и произнесёт исцеляющее слово утешения на языке их предков – так, как лучше всего понимает душа. Вселенский Патриархат простирает к ним любящие объятия с той широтой, которую предписывает его многовековая традиция. Он вверяет своего Экзарха этим страждущим людям, чтобы тот пас доверенных ему с великой мудростью и долготерпением. В мрачных лицах беженцев он непрестанно узнаёт страждущее, распятое Тело Самого Господа Иисуса Христа. Он действительно идёт рядом с теми, кто испытывает боль гонений, всегда имея путеводными словами наставление Господа: «Если Меня гнали, будут гнать и вас» (Ин 15:20).
Истинное и исключительно чуткое чадо Великой Церкви, благоговейно вскормленное чистыми источниками фанарского благочестия, епископ Панарет хранит это вселенское сознание. Это открытое сознание, которое с первых шагов его священнического пути держится вдали от националистических исключений и бесплодной этнической замкнутости, сохраняя безусловную сыновнюю преданность Апостольскому Вселенскому Престолу.
Его смиренное служение в Литве не является показательным: оно сознательно отказывается от всякого мирского самоутверждения или стремления к власти. Его единственная священная цель – тихо исцелять израненные души. Так он встаёт в длинный и непрерывный ряд работников духовного виноградника – тех, кто, идя против течения своего времени, добровольно отдал жизнь и преобразил узкий крестный путь в животворный опыт, в светлую дорогу для вверенной им паствы.
Эта всецелая преданность служению под тяжёлой тенью мученичества с самого начала рассеивает все опасные иллюзии исторических триумфов и видения земного могущества. Бремя ежедневного исповедания, прямо смотрящего ужасу в глаза, постоянно сталкивается с тяжёлыми дилеммами, которые непрестанно порождает человеческая история и которые болезненно касаются самой глубины человеческого существования.
На каждом осознанном шаге это служение требует высокой цены добровольного самоотречения. Именно там – на грубом, покрытом занозами древе личной жертвы, в состоянии полной беззащитности, где человек остаётся обнажённым и открытым перед неизмеримой тайной молчания Божия, – душа вкушает полноту божественной любви.
Ваше Преосвященство, АКСИОС!
BY
Звароты епіскапа Тамісскага Панарэта і Сусветнага Патрыярха Варфаламея ў Вільнюсе
Зварот Яго Праасвяшчэнства епіскапа Тамісскага Панарэта да Яго Усесвяцейшасці Патрыярха Варфаламея з нагоды прызначэння Экзархам у Літве
Ваша Усесвяцейшасць,
«Усё падае Дух Святы… Ён утрымлівае ўвесь царкоўны лад» (сціхіра Вялікай вячэрні свята Пяцідзясятніцы).
Гэтымі боганатхнёнымі словамі песняпісца, якія раскрываюць таямніцу Царквы як дзеянне Найсвяцейшага Духа, сёння з глыбокім хваляваннем мы прымаем Вашу Усесвяцейшасць на літоўскай зямлі – першага сярод роўных, нашага кіраўніка і пастыра, нашага Сусветнага Патрыярха.
Ваша прысутнасць сярод нас – не проста афіцыйны візіт і не толькі адміністрацыйнае дзеянне. Гэта духоўная і царкоўная падзея, якая яднае мінулае з сучаснасцю і будучыняй, мясцовую Царкву з Маці-Царквой, а вернікаў гэтай краіны – з Сусветным цэнтрам Праваслаўя. Яна сведчыць пра пільную і нястомную апеку Маці-Царквы – Сусветнага Патрыярхату – і яе клопат пра бесперашкоднае царкоўнае жыццё ды захаванне царкоўнага ладу.
Святая Пяцідзясятніца не скасавала народаў, не знішчыла моў і не зраўняла традыцый. Наадварот, яна ўсё прасвятліла і асвяціла, заклікаючы ўсіх да еднасці Цела Хрыстовага. Гэтай еднасці на працягу стагоддзяў служыць Сусветны Патрыярхат сваёй місіянерскай руплівасцю і няспыннай духоўнай гатоўнасцю распаўсюджваць праўду. Як шмат стагоддзяў таму Патрыярхат працаваў, несучы Евангелле народам Поўначы, так і цяпер клапоціцца пра захаванне гэтай веры – не прымусовымі сродкамі свецкай улады, а служэннем любові; не пануючы, а несучы крыж адказнасці; не як прывілей, а як сведчанне ахвярнасці і бацькоўства.
З даўніх часоў Маці-Царква з любоўю суправаджае духоўны шлях народаў гэтага краю. Памяць святых Віленскіх мучанікаў, клопат Сусветных Патрыярхаў пра захаванне праваслаўнай веры і гістарычныя падарожжы вялікіх Сусветных Патрыярхаў у землі Паўночнай Еўропы і Русі сведчаць пра глыбокія духоўныя сувязі нашай краіны з Сусветным Патрыярхатам.
У мінулыя стагоддзі Сусветныя Патрыярхі праходзілі праз гэтыя землі, умацоўваючы вернікаў і падтрымліваючы Праваслаўе. Сёння, праз столькі пакаленняў, Сусветны Патрыярх зноў тут – не для таго, каб нешта атрымаць, а каб прынесці благаславенне, любоў і пастырскі клопат Маці-Царквы.
Ваша Усесвяцейшасць,
Ваша прысутнасць з’яўляецца для праваслаўных Літвы пераканаўчым сведчаннем таго, што Маці-Царква не забывае сваіх дзяцей. Вернікі гэтай краіны – літоўцы, грэкі, рускія, украінцы, беларусы і іншыя – сёння адчуваюць, што яны не адны. Яны маюць духоўны дом. Маюць Маці-Царкву. Маюць Айца і Патрыярха.
Бо Сусветны Патрыярхат прыходзіць не раздзяляць, а яднаць; не скасоўваць асобы і народы, а весці іх да супольнасці Святога Духа. Ён прыходзіць ацаляць служэннем і пастырскім клопатам.
У Вашай асобе, Ваша Усесвяцейшасць, праваслаўныя вернікі Літвы сёння бачаць поўную любові прысутнасць Маці-Царквы – Царквы, якая не забывае ніводнага свайго дзіцяці, як бы далёка яно ні знаходзілася.
Асабліва для новастворанага Экзархату Ваша прысутнасць з’яўляецца крыніцай радасці, благаславення Суцяшальніка, надзеі і ўмацавання. Вы надаеце мужнасці духавенству, суцяшэння вернікам, адкрываеце перспектыву моладзі і даяце ўсім упэўненасць, што мы ідзём пад апекай Маці-Царквы.
Дазвольце выказаць глыбокую ўдзячнасць усіх нас за Ваш бацькоўскі клопат, нястомную ўвагу і ахвярнае служэнне Святой Вялікай Хрыстовай Царкве.
Мы молімся, каб Найсвяцейшы Дух, Які «ўтрымлівае ўвесь царкоўны лад», дараваў Вашай Усесвяцейшасці здароўе, сілу, духоўнае прасвятленне і многія благаславёныя гады – на славу Божую і дзеля будавання Яго Цела, Адзінай, Святой, Саборнай і Апостальскай Царквы.
Ваша Усесвяцейшасць,
Няхай Вашы гады будуць многімі, здаровымі і збаўчымі! Амін.
Сардэчна вітаем, Ваша Усесвяцейшасць!
Зварот Яго Усесвяцейшасці Сусветнага Патрыярха Варфаламея пасля Боскай Літургіі ў парафіі Патрыяршага экзархату Літвы ў Вільнюсе
Нядзеля Усіх Святых, 7 чэрвеня 2026 года
Ваша Высокапраасвяшчэнства, мітрапаліт Халкідонскі Эмануіл,
Ваша Праасвяшчэнства, епіскап Тамісскі Панарэт, Патрыяршы экзарх у Літве,
высокапаважаныя прадстаўнікі дзяржаўнай улады,
шаноўныя айцы,
узлюбленыя дзеці ў Госпадзе,
З шанаванага цэнтра Праваслаўя – нашага Святога Фанара – мы прыносім усім вам любоў і няспынны клопат. Мы прысвячаем іх гэтай гасціннай зямлі, глыбока адзначанай прыроднай высакароднасцю і адкрытым сэрцам пабожнага народа, які тут жыве. Нягледзячы на няўмольную і часта ўсё зраўноўваючую плынь часу, гэты народ выяўляе вялікую ўнутраную стойкасць, не зломленую гістарычнымі выпрабаваннямі. І гэтая стойкасць, магчыма нечакана для старонняга назіральніка, яднае яго з сэрцамі праваслаўных хрысціян усяго свету. Маці-Царква Канстанцінопаля няспынна ідзе вузкім крыжовым шляхам, несучы непашкоджаную спадчыну Першапакліканага апостала Андрэя да самых межаў свету, сярод скал, аб якія разбіваюцца хвалі. Сённяшняе евангельскае чытанне рэалістычна, а часам амаль невыносна строга нагадвае нам пра гэты бурны гістарычны шлях, рассейваючы кожную схаваную схільнасць да рэлігійнага самазадавальнення і кожнае чалавечае жаданне лёгкага духоўнага суцяшэння: «Кожнага, хто вызнае Мяне перад людзьмі, таго вызнаю і Я перад Айцом Маім Нябесным» (Мц 10:32).
Вызнанне імя Госпада пераўзыходзіць лёгкія дапушчэнні розуму і становіцца сутнаснай асновай, узвышаным царкоўным дзеяннем. Несучы на плячах цяжкую традыцыю Вялікай Хрыстовай Царквы, мы, магчыма, лепш за іншых ведаем боль сведчання перад уладарамі і духам свету. Сусветны Патрыярхат ужо шмат стагоддзяў сведчыць праўду, цярпліва пераносячы насмешкі часоў. Аднак ён упарта адмаўляецца апусціць сцяг веры дзеля некалькіх часовых зямных суцяшэнняў. Такое сведчанне патрабуе сілы душы, якая перасягае вузкія межы чалавечага жыцця. Гэта поўнае маўчанне ўласнай волі перад таямніцай; скачок у пустэчу без ахоўнай сеткі. Таму словы святога евангеліста свядома застаюцца строгімі для верніка, які штодня шукае бяспекі.
Госпад патрабуе перасягнуць дадзенасць сямейнай любові ў новай, канчатковай рэальнасці: «Хто любіць бацьку або маці больш за Мяне, той Мяне няварты; і хто любіць сына або дачку больш за Мяне, той Мяне няварты» (Мц 10:37). Хрыстос патрабуе абсалютнай, безумоўнай вернасці Яму. Так чалавек застаецца аголеным і адкрытым, пазбаўленым усялякай зямной абароны перад веліччу боскага ўсынаўлення. Прызнаем: менавіта гэта адбываецца ў гадзіну выпрабавання, калі разбураюцца апоры нашай упэўненасці і мы павінны казаць праўду.
Цэнтр цяжару непазбежна пераносіцца на словы: «Хто не бярэ крыжа свайго і не ідзе за Мною, той Мяне няварты» (Мц 10:38). Раптоўна, без усялякага пераходу, мы выходзім са сферы тэарэтычнай згоды да практычнага, цялеснага і штодзённага ўдзелу ў пакуце Богачалавека. Тут можна прыгадаць, як старажытныя падзвіжнікі ўспрымалі такія патрабаванні Евангелля. Усходняе мысленне, заўсёды схільнае да сімвала, часта ўжывае крайнюю мову, каб паказаць абсалютную перавагу Нястворанага і ўсёперасягаючую любоў Творцы перад абмежаванымі чалавечымі магчымасцямі.
У гэтым галавакружэнні вертыкальнага экзістэнцыяльнага агалення гучыць голас Пятра. Поўны трывогі праз усё пакінутае, ён выказвае і наша глыбока ўкаранёнае штодзённае ваганне: «Вось, мы пакінулі ўсё і пайшлі за Табою; што ж будзе нам?» (Мц 19:27). Узнагарода, якую абяцае Хрыстос, імгненна скасоўвае вузкую логіку чалавечага абмену – логіку давання і атрымання, якая так часта кіруе нашымі адносінамі. Ён абяцае стократную ўзнагароду ўжо ў гэтым жыцці і спадчыну жыцця вечнага там, дзе чалавечыя ацэнкі разбураюцца і «многія першыя будуць апошнімі, а апошнія – першымі» (Мц 19:30).
Царства Божае адчувальна з’яўляецца як цалкам новая прастора быцця, канчаткова скасоўваючы вымярэнні свецкай улады і прыроднага першынства. Боль расстання з любімымі людзьмі, якую вернік перажывае дзеля Евангелля, арганічна, амаль алхімічна, перамяняецца ў няствораную ласку, што прышчапляе яго да шырэйшай царкоўнай сям’і – братэрства, якое ахоплівае народы і няспынна пацвярджае ўражлівыя словы апостала: «Няма ўжо юдэя, ні грэка; няма раба, ні вольнага» (Гал 3:28).
Наш новапрызначаны Патрыяршы экзарх у Літве пакліканы ўвасобіць менавіта гэтую патрабавальную эклезіялогію ахвяры і літургічнай еднасці. Шаноўны епіскап Тамісскі Панарэт прымае цяжкае і поўнае сэнсу служэнне. Місія гэтага абранага іерарха Сусветнага Пасада цалкам адпавядае гістарычнаму абавязку Маці-Царквы: няспынна клапаціцца пра праваслаўных у патрэбе, падаючы ім духоўную ежу, дзе б яны ні знаходзіліся.
Яго Праасвяшчэнства шмат гадоў служыў у Святым Цэнтры, у сценах Царыцы гарадоў. Ён ціха, штодзённа і плённа аддаваў сябе пастырскаму служэнню сярод славянамоўных хрысціян Канстанцінопаля, будуючы глыбокія і трывалыя сувязі. Грунтоўнае веданне рускай мовы, а таксама ўменне здзяйсняць набажэнствы на старажытнай літургічнай славянскай мове і паводле славянскага Тыпікона становяцца мостам суцяшэння і каналам зносін для шматмоўнай, глыбока параненай паствы Балтыі.
Мы жывём – не будзем падманваць сябе – у выключна змрочныя дні, калі, здаецца, вычэрпваецца сам розум. Людзі, якія пакутуюць, цэлыя натоўпы нашых братоў і сясцёр-бежанцаў, з трывогай уцякаюць на гэтую гасцінную зямлю з Украіны, што сцякае крывёю, і іншых выпрабаваных славянамоўных краёў, спрабуючы вырвацца з віру абсурду. У сваіх целах, позірках і маўчанні яны нясуць незнішчальныя сляды гвалтоўнага выкаранення, крайняй няпэўнасці і сустрэчы са смерцю. Яны з трывогай шукаюць кавалка хлеба – хлеба міру – і месца, дзе маглі б бяспечна спыніцца.
Яны спадзяюцца ўбачыць твар сапраўднага духоўнага айца, а не далёкага адміністратара; служыцеля Усявышняга, які схіліцца над іх пакутай, выслухае іх нямы, назапашаны боль і прамовіць ацаляльнае слова суцяшэння на мове іх продкаў – так, як душа разумее найлепш. Сусветны Патрыярхат працягвае да іх поўныя любові абдымкі з той шырынёй, якой патрабуе яго шматвяковая традыцыя. Ён даручае свайго Экзарха гэтым пакутуючым людзям, каб той пас давераных яму з вялікай мудрасцю і доўгацярпеннем. У змрочных тварах бежанцаў ён няспынна распазнае пакутуючае, укрыжаванае Цела Самога Госпада Іісуса Хрыста. Ён сапраўды ідзе побач з тымі, хто перажывае боль пераследу, заўсёды маючы за арыенцір словы Госпада: «Калі Мяне пераследавалі, будуць пераследаваць і вас» (Ян 15:20).
Сапраўднае і надзвычай чулае дзіця Вялікай Царквы, пабожна ўскормленае чыстымі крыніцамі фанарскай пабожнасці, епіскап Панарэт захоўвае гэтую сусветную свядомасць. Гэта адкрытая свядомасць, якая ад першых крокаў яго святарскага шляху трымаецца ўбаку ад нацыяналістычных выключэнняў і бясплоднай этнічнай замкнёнасці, захоўваючы безумоўную сыноўнюю адданасць Апостальскаму Сусветнаму Пасаду.
Яго пакорнае служэнне ў Літве не з’яўляецца паказным: яно свядома адмаўляецца ад усялякага свецкага самасцвярджэння або імкнення да ўлады. Яго адзіная святая мэта – ціха ацаляць параненыя душы. Так ён становіцца ў доўгі і бесперапынны шэраг працаўнікоў духоўнага вінаградніка – тых, хто, ідучы супраць плыні свайго часу, добраахвотна аддаў жыццё і ператварыў вузкі крыжовы шлях у жыватворны досвед, у светлую дарогу для даверанай ім паствы.
Гэтая поўная адданасць служэнню пад цяжкім ценем мучаніцтва ад самага пачатку рассейвае ўсе небяспечныя ілюзіі гістарычных трыумфаў і бачанні зямной магутнасці. Цяжар штодзённага вызнання, якое глядзіць жаху проста ў вочы, пастаянна сутыкаецца з цяжкімі дылемамі, што няспынна нараджае чалавечая гісторыя і якія балюча кранаюць самую глыбіню чалавечага існавання.
На кожным свядомым кроку гэтае служэнне патрабуе высокай цаны добраахвотнага самаадрачэння. Менавіта там – на грубым, пакрытым стрэмкамі дрэве асабістай ахвяры, у стане поўнай безабароннасці, дзе чалавек застаецца аголеным і адкрытым перад невымернай таямніцай Божага маўчання, – душа спазнае паўнату боскай любові.
Ваша Праасвяшчэнства, АКСІАС!