LT

Patriarchalinė ir sinodinė enciklika Pirmojo Visuotinio Nikėjos Susirinkimo 1700-ųjų metinių proga

+ Baltramiejus

Dievo malone

Konstantinopolio – Naujosios Romos

arkivyskupas

ir visuotinis patriarchas

visai Bažnyčiai: Dievo malonė ir ramybė tebūnie jums visiems!

Dėkojame visagaliam, visa matančiam, gerajam Dievui Trejybėje, kuris suteikė savo tautai galimybę pasiekti 1700-ąsias metines pirmojo Visuotinio Nikėjos Susirinkimo, kuris dvasiškai paliudijo autentišką tikėjimą dieviškuoju Žodžiu, gimusiu be pradžios ir iš tiesų vienesmiu su Tėvu, „kuris dėl mūsų ir dėl mūsų išganymo nužengė, įsikūnijo ir tapo žmogumi; kentėjo ir prisikėlė trečiąją dieną, įžengė į dangų ir vėl ateis gyvųjų ir mirusiųjų teisti“.

Nikėjos Susirinkimas yra Bažnyčios susirinkiminės prigimties išraiška, jos „ankstyvojo susirinkiškumo“, neatsiejamai susijusio su eucharistiniu Bažnyčios gyvenimu, taip pat su praktika susirinkti ir „vieningai“ (Apd 2, 1) priimti sprendimus aktualiais klausimais, kulminacija. Nikėjos Susirinkimas taip pat reiškia naujos susirinkimų struktūros atsiradimą, būtent visuotinių susirinkimų, kurie pasirodys esą lemiami Bažnyčios reikalų tvarkymo istorijoje. Pažymėtina, kad Visuotinis Susirinkimas yra ne „nuolatinė institucija“ Bažnyčios gyvenime, bet „neeilinis įvykis“, kuriuo reaguojama į konkrečią grėsmę tikėjimui ir siekiama atkurti nutrūkusią vienybę bei eucharistinę bendrystę.

Nors Nikėjos Susirinkimą sušaukė imperatorius Konstantinas Didysis, kuris dalyvavo svarstymuose ir suteikė sprendimams imperatoriškojo įstatymo statusą, tačiau tai nereiškia, kad tai buvo „imperatoriškasis susirinkimas“ [1]. Tai neabejotinai buvo „bažnytinis įvykis“, kai Bažnyčia, vedama Šventosios Dvasios, sprendė savo vidaus reikalus, o imperatorius įgyvendino principą: „Atiduokite tad, kas ciesoriaus, ciesoriui, o kas Dievo – Dievui“ (Mt 22, 21).

Susidūrusi su arijonų erezija, Bažnyčia susirinkime suformulavo savo tikėjimo esmę, kuri nepertraukiamai patiriama. Pirmapradis Dievo Sūnus ir Žodis, „vienesmis su Tėvu... tikrasis Dievas iš tikrojo Dievo“, savo įsikūnijimu išgelbsti žmoniją iš priešo vergijos ir atveria mums kelią į sudievinimą per malonę. „Jis tapo žmogumi, kad mes taptume dieviški“ [2]. Nikėjos simbolis skelbia tvirtą įsitikinimą, kad tęstinis eretiškas nukrypimas užkerta kelią žmogaus išganymo galimybei. Šia prasme tai ne tik teorinis pareiškimas, bet ir tikėjimo išpažinimas, kaip ir visi dogminiai Bažnyčios tekstai, tikras gyvosios tiesos joje ir per ją išreiškimas.

Ypač teologiškai svarbu tai, kad šventojo tikėjimo simbolio „Tikime...“ pagrindu tapo vietiniai krikšto simboliai – vietinis krikšto simbolis arba tokių simbolių grupė. Būdamas tikrasis amžinosios Bažnyčios savimonės nešėjas, Susirinkimas pakartoja ir patvirtina vietinių Bažnyčių išsaugotą apaštališkąjį paveldą. Atanazas Didysis mini, kad Susirinkimo Tėvai „tikėjimo klausimais rašo ne "Mums atrodė, kad...", bet "štai ką tiki Visuotinė Bažnyčia" ir iš karto išpažino, ką tiki, kad parodytų, jog tame, ką jie parašė, nebuvo atrasta nieko naujo, bet kad jų mąstysena yra apaštališka, kitaip tariant, būtent tokia, kokios mokė apaštalai“[3]. Dievo pamokyti Tėvai buvo įsitikinę, kad prie apaštalų tikėjimo nebuvo nieko pridėta ir kad tikrai visuotinis Nikėjos Simbolis yra bendros Visuotinės Bažnyčios tradicijos skelbimas. Susirinkimo Tėvai, kuriuos Ortodoksų Bažnyčia gerbia ir šlovina kaip „tiksliai saugojusius apaštališkąsias tradicijas“, priėmė filosofinį terminą „esmė“ (ir jo išvestinę sąvoką „vienesmis“) siekdami išreikšti ortodoksų tikėjimą į Žodžio dieviškumą, kurį neigė Arijus, kartu paneigdamas visą visuotinai išganingos įsikūnijusios Dieviškosios Oikonomijos slėpinį. Įsiveldamas į helenistinius samprotavimus, vardan „filosofų Dievo“ jis atmetė „mūsų Tėvų Dievą“. 

Kitas labai svarbus klausimas, kurį Nikėjos Susirinkimas buvo raginamas išspręsti siekiant bažnytinės vienybės liturginėje praktikoje, buvo „kada ir kaip švęsti šv. Velykų šventę“. Šio Susirinkimo sušaukimo 1700-osios metinės priminė bendro Viešpaties Prisikėlimo šventimo klausimo aktualumą. Šventoji Didžioji Kristaus Bažnyčia meldžiasi, kad viso pasaulio krikščionys, vadovaudamiesi Nikėjos Susirinkimo nutarimais, sugrįžtų prie bendro šv. Velykų šventimo tą pačią dieną, kaip tai palaimingai sutapo šiais metais. Toks sprendimas pasitarnautų kaip tikros pažangos kovoje už mūsų ekumeninį bendrabūvį ir bendrą supratimą per teologinį dialogą ir „gyvenimo dialogą“ įrodymas ir simbolis, kaip apčiuopiamas mūsų praktinės pagarbos tam, ką esame gavę iš nesusiskaldžiusios Bažnyčios, liudijimas. Tokio tikslo siekimas šių metų jubiliejaus kontekste buvo bendra mirusio Romos popiežiaus Pranciškaus ir mūsų Saikybės vizija. Jo mirtis iškart po to, kai visa krikščionija šventė Velykas, pabrėžia mūsų atsakomybę nesvyruojant tęsti šią kryptį.

Be to, reikšmingas buvo ir Nikėjos Susirinkimo kanoninis darbas, kuriame buvo suformuluota ir susirinkimiškai patvirtinta amžinoji kanoninė Bažnyčios sąžinė, padėta pradžia metropolijų sistemai ir iškeltas metropolijų statusas, taip pat pabrėžtas tam tikrų sostų svarbumas ir išplėsta jų atsakomybė, iš ko palaipsniui susiformavo Pentarchijos sistema. Kadangi Nikėjos kanoninis palikimas yra bendras viso krikščioniškojo pasaulio palikimas, šių metų jubiliejus tarsi kviečia grįžti prie ištakų, būtent prie pirmapradžių nedalios Bažnyčios kanoninių nuostatų.

Konstantinopolio visuotinis sostas nuolat buvo Nikėjos sprendimų sergėtojas. Tokia Didžiosios Bažnyčios dvasia išreikšta ir patriarcho bei Sinodo enciklikoje, skirtoje 1600-osioms Nikėjos Susirinkimo metinėms. Šiame dokumente Susirinkimas apibūdinamas kaip „pirmasis visuotinis ir tikrai didžiausias Bažnyčios Susirinkimas“ [4], o jubiliejų siūloma švęsti „iškilmingai ir, jei įmanoma, bendru visų autokefalinių Ortodoksų Bažnyčių renginiu“. Tokiu šventimu „būtų išreikštas mūsų Šventosios Ortodoksų Bažnyčios ištikimybė Susirinkimo mokymui ir dvasiai, kurio Dvasios įkvėptais sprendimais buvo ne tik įtvirtintas vienas Bažnyčios tikėjimas, bet ir nuostabiai išreikšta Bažnyčios struktūros vienybė, nes dalyvavo atstovai iš visų pasaulio kraštų“. 

Deja, dėl ypatingų istorinių aplinkybių ir visuotinio patriarcho mirties toks bendras renginys tapo neįmanomas. Vis dėlto 1925 m. liepos 19 d., pirmąjį sekmadienį po patriarcho Bazilijaus III intronizacijos, „atidėtas įsipareigojimas“ buvo įvykdytas garbingoje Patriarchato bažnyčioje švenčiant „ypatingą patriarchalinę ir sinodinę liturgiją“. Ypač ekleziologiškai reikšminga, kad toje enciklikoje buvo pabrėžta būtinybė priimti Konstantinopolio Bažnyčios įsipareigojimą švęsti šią visai krikščionybei svarbią sukaktį – nes ši Bažnyčia „artimiausiai susijusi su švente ir už ją atsakinga“.

Nikėjos Susirinkimas yra svarbus Bažnyčios doktrininio tapatumo ir kanoninės struktūros formavimosi etapas. Jis išliko tikėjimo ir kanoninės tvarkos problemų sprendimo visuotiniu lygmeniu pavyzdžiu. 1700-osios metinės nuo jo sušaukimo primena krikščionybei senovės Bažnyčios tradicijas, abipusės kovos su klaidingomis krikščioniškojo tikėjimo sampratomis vertę ir tikinčiųjų misiją prisidėti prie Kristuje, pagal Kristų ir nukreipto į Kristų gyvenimo „gerųjų vaisių“ gausinimo pasaulyje.

Šiandien esame kviečiami pabrėžti neblėstančią Pirmojo Nikėjos Visuotinio Susirinkimo žinią, termino homoousios soteriologinius matmenis ir antropologines implikacijas, neatskiriamą kristologijos ir antropologijos ryšį antropologinės painiavos ir intensyvių pastangų pabrėžti „postžmogų“ kaip atvirą žmogaus evoliucijos horizontą ir savivokos perspektyvą, prisidedant mokslui ir technologijoms. „Dievažmogiškosios tikrovės“ principas atsako į šiuolaikinę „žmogdievio“ vizijos aklavietę. Todėl nuoroda į „Nikėjos dvasią“ yra kvietimas atsigręžti į esminius mūsų tikėjimo aspektus, kurių šerdis yra žmonijos išganymas Kristuje.

Mūsų Viešpats ir Gelbėtojas Jėzus Kristus yra visiškas ir tobulas tiesos apie Dievą ir žmogų apreiškimas. „Kas matė mane, matė mano Tėvą“ (Jn 14, 9). Įsikūnijęs Dievo Žodis „pirmas ir vienintelis parodė“, kaip rašo šventasis Mikalojus Kabasilas, „tikrą ir tobulą žmogų, pavyzdingą elgesiu, gyvenimo būdu ir visais kitais atžvilgiais“ [5]. Šiai Tiesai pasaulyje atstovauja viena, šventa, visuotinė ir apaštališka Bažnyčia; tai ta pati Tiesa, kuri ją maitina, ta pati Tiesa, kuriai ji tarnauja. Bažnyčia nešioja Tiesos rūbą, „išaustą iš aukštybių teologijos“, visada teisingai aiškindama ir šlovindama „didįjį pamaldumo slėpinį“, skelbdama tikėjimo, vilties ir meilės Evangeliją, kartu laukdama „nesibaigiančios dienos, kai nebus nei vakaro, nei ryto“[6] – ateinančios Tėvo, Sūnaus ir Šventosios Dvasios karalystės.

Teologijos užduotis – atskleisti soteriologinį doktrinos matmenį ir jos egzistencinę prasmę, o tai kartu su dalyvavimu bažnytiniame įvykyje reikalauja jautrumo ir nuoširdaus domėjimosi žmogiškąja būtybe bei jos laisvės fenomenu. Šia prasme mūsų tikėjimo į įsikūnijusį dieviškąjį Žodį skelbimą turi lydėti mūsų apčiuopiamas atsakas į jo išganingą žodį: „Tai mano įsakymas, kad vienas kitą mylėtumėte, kaip aš jus mylėjau“ (Jn 15, 12).

Todėl, prisimindami neapsakomas dovanas, kurias Jis suteikė ir tebeteikia pasauliui, mes nepaliaujamai šloviname vardą švenčiausio ir nuostabiausio Viešpaties ir meilės Dievo, per kurį pažinome Tėvą ir per kurį į pasaulį atėjo Šventoji Dvasia. Amen!

2025-ųjų Viešpaties metų birželio 1 diena.

***

[1] Pergamo metropolitas Jonas. Rinktiniai raštai, I tomas: Ekleziologiniai tyrinėjimai (Atėnai: Domos Books, 2016), p. 675–676.

[2] Šv. Atanazas Didysis. Apie dieviškąjį Įsikūnijimą, PG 25,192.

[3] Šv. Atanazas Didysis. Laiškas apie Ariminumo (Italijoje) ir Seleukijos (Isaurijoje) susirinkimus, PG 26,688.

[4] 1925 m. patriarchalinė ir sinodinė enciklika, skirta Pirmojo Visuotinio Nikėjos Susirinkimo 1600-osioms metinėms.

[5] Šv. Mikalojus Kabasilas. Apie gyvenimą Kristuje, PG 150,680.

[6] Šv. Bazilijus Didysis. Apie šešiadienį (Heksameroną), PG 29,52.

EN

Patriarchal and Synodal Encyclical Issued on the Occasion of the 1700th Anniversary of the First Ecumenical Council in Nicaea

+ B A R T H O L O M E W

By God’s Mercy, Archbishop of Constantinople-New Rome
and Ecumenical Patriarch

To the Plenitude of the Church: May God’s Grace and Peace be with you!

We offer a hymn of thanks to the almighty, all-seeing, and benevolent God in Trinity, who vouchsafed that His people reach the 1700th anniversary of the First Ecumenical Council in Nicaea, which bore spiritual witness to the authentic faith in divine Word born without beginning and truly consubstantial with the Father, “who for us and for our salvation descended, was incarnate and became human, suffered and arose on the third day, and ascended to the heavens, who will come again to judge the living and the dead.”

The Council of Nicaea constitutes an expression of the synodal nature of the Church, the culmination of its “earliest conciliarity,” which is inseparably linked to the eucharistic realization of church life as well as of the practice of assembling together for decisions “with one accord” (Acts 2:1) on current matters. The Council in Nicaea also signifies the emergence of a new conciliar structure, namely of Ecumenical Councils that would prove definitive for the development of church affairs. It is noteworthy that an Ecumenical Council does not comprise a “permanent institution” in the life of the Church, but an “extraordinary event” in response to a specific threat to the faith, aiming at restoring the ruptured unity and eucharistic communion.

That the Council of Nicaea was convened by the Emperor, that Constantine the Great attended its deliberations and embraced its decisions with the status of imperial law, does not render it “an imperial synod.”[1] It was an unquestionably “ecclesiastical event” whereby the Church, guided by the Holy Spirit, decided about its internal affairs, while the Emperor implemented the principle “Render unto Caesar the things that belong to Caesar and to God the things that belong to God” (Mt. 22:21).

In the face of the Arian heresy, the Church, in council, formulated the essence of its faith, which is experienced uninterruptedly. The pre-eternal Son and Word of God, “consubstantial to the Father . . . true God of true God,” through His incarnation, saves humankind from enslavement to the enemy and opens up to us the way of deification through grace. “He became human so that we might become divine.”[2] The Symbol of Nicaea proclaims the sure conviction that the ongoing heretical deviation constitutes a denial of the potential for human salvation. In this sense, it is not simply a theoretical declaration, but a confession of faith, just like all the dogmatic texts of the Church, a genuine articulation of the living truth within it and through it.

What is of particular theological importance is the fact that the basis of the Sacred Symbol “We believe . . .” comprises a local baptismal Symbol or group of such Symbols. As the genuine bearer of the perennial self-conscience of the Church, the Council recapitulates and reaffirms the Apostolic deposit preserved by the local Churches. Athanasius the Great mentions that the Synodal Fathers “on matters of faith, do not write “It seemed to us . . .” but rather “This is what the catholic Church believes; and at once they confessed what they believe, in order to demonstrate that nothing novel was discovered in what they wrote, but that their mindset is apostolic, in other words exactly as the Apostles had taught.”[3] The conviction of the divinely-instructed Fathers was that nothing was added to the faith of the Apostles and that the truly ecumenical Symbol of Nicaea comprises a proclamation of the common tradition of the catholic Church. The Conciliar Fathers, whom the Orthodox Church worthily honors and hymns as “precise protectors of the apostolic traditions,” adopted the philosophical term “essence” (and its derivative “of one essence”) to express the Orthodox faith about the divinity of the Word, which Arius denied, and along with this denied the entire mystery of the universally salvific incarnate Divine Economy by becoming embroiled in Hellenistic concepts, thereby rejecting the “God of our Fathers” in the name of the “God of the philosophers.”

Another vitally important matter, which the Council of Nicaea was called to resolve for the sake of enhancing ecclesiastical unity in liturgical practice, was “when and how we should celebrate the Feast of Pascha.” The 1700th anniversary of the convening of this Council has brought back the timeliness of the matter of a common celebration of the Lord’s Resurrection. The Holy Great Church of Christ prays that Christians all over the world will return, in accordance with the decrees of the Council of Nicaea, to a celebration of Easter on a common day, as by a blessed coincidence this current year. Such a decision would serve as evidence and as a symbol of genuine progress in the struggle for our ecumenical co-sojourn and co-understanding through theological dialogue and the “dialogue of life,” as a tangible witness of our practical respect for what we have received from the undivided Church. The achievement of such a goal, in the context of this year’s anniversary, was the joint vision of the late Pope Francis of Rome and our Modesty. His passing immediately after all of Christendom celebrated Easter emphasizes our responsibility to continue in this direction without wavering.

Moreover, the canonical work of the Council of Nicaea was also significant, formulating and affirming synodally the perennial canonical conscience of the Church, establishing the beginning and elevating the status of the metropolitan system, as well as of the prominent position and expanded responsibility of certain Thrones, out which gradually emerged the system of the Pentarchy. Inasmuch as the canonical legacy of Nicaea is a common inheritance for the entire Christian world, this year’s anniversary is called to function as an invitation to return to the sources, namely to the primeval canonical regulations of the undivided Church.

The Ecumenical Throne of Constantinople has perennially served as the guarantor of the decisions of Nicaea. This spirit of the Great Church was also described through the Patriarchal and Synodal Encyclical on the 1600th anniversary of the Council “as the first Ecumenical and truly greatest Council of the Church.” [4] The decision to celebrate the anniversary with “a festive and, indeed, joint, if possible, event of all Orthodox Autocephalous Churches, in order altogether to manifest the faith and persistence to this day of our Holy Orthodox Church in the teaching and spirit of that Council, whose inspired decision on the one hand established and sealed the one faith of the Church, while on the other also splendidly presenting the unity of the structure of the church through the presence of delegates from all ends of the world.” Unfortunately, however, this event did not prove feasible due to exceptional circumstances and the vacancy of the Ecumenical Throne. On July 19, 1925, the first Sunday after the enthronement of Patriarch Basil III, the “delayed commitment” was fulfilled with the celebration of “a special Patriarchal and Synodal Liturgy” in the venerable Patriarchal Church. What is of particular ecclesiological importance is that the Encyclical underlines the value of adopting the obligation of the Church of Constantinople—“as more directly associated with and responsible for the feast”—to celebrate this anniversary “which is immense for all of Christendom . . .”

The Council of Nicaea constitutes a milestone in the formation of the doctrinal identity and canonical structure of the Church. It remained the model for handling problems of faith and canonical order on an ecumenical level. The 1700th anniversary since its convening reminds Christianity of the traditions of the ancient Church, the value of mutual struggle against misconceptions of the Christian faith, and the mission of the faithful to contribute to the multiplication of the “good fruits” of the life in Christ, according to Christ, and directed toward Christ in the world.

Today, we are called to highlight the enduring message of the First Ecumenical Council in Nicaea, the soteriological dimensions and anthropological implications of the term “homo-ousios,” the inseparable link between Christology and anthropology in an age of anthropological confusion and intense efforts to emphasize the “meta-human” as an open horizon and self-divinizing perspective of human evolution, with the contribution of science and technology. The principle of “divine-human reality” comprises the answer to the impasse of the contemporary vision of a “man-god.” Therefore, reference to the “spirit of Nicaea” presents an invitation for us to turn to the essential aspects of our faith, the nucleus of which is the salvation of humankind in Christ.

Our Lord and Savior, Jesus Christ, is the full and perfect revelation of the truth about God and man. “Whoever has seen me has seen my father” (Jn 14:9). The incarnate Word of God demonstrated “first and alone,” as St. Nicholas Cabasilas writes, “the true and perfect human being, exemplary in conduct, in the way of life, and in every other respect.”[5] This Truth is represented in the world by the One, Holy, Catholic, and Apostolic Church; it is the same Truth that nurtures her, the same Truth that she ministers to. The Church bears the robe of Truth, “woven by theology from above,” always rightly expounding and glorifying “the great mystery of piety,” evangelizing the word of faith, hope, and love, while anticipating the “endless day that knows no evening and no succession,”[6] the coming kingdom of the Father and the Son and the Holy Spirit.

The task of theology is to reveal the soteriological dimension of doctrine and its interpretation in existential terms, which, along with participation in the ecclesiastical event, demands sensitivity and genuine interest for the human being and the adventure of its freedom. In this sense, the proclamation of our faith in the incarnate divine Word must be accompanied by our tangible response to His saving word: “This is my commandment to you, that you love one another as I have loved you” (Jn 15:12).

In memory, then, of the ineffable gifts that He made and makes in the world, we unceasingly glorify the most-holy and most-splendid name of the Lord of all and God of love, through whom we have known the Father and through whom the Holy Spirit came into the world. Amen!

On June 1st, in the year of the Lord 2025.

***

1. Metropolitan John of Pergamon, Works, Vol. 1: Ecclesiological Studies (Athens: Domos Books, 2016), 675-6.

2. Athanasius the Great, On the Divine Incarnation, PG 25.192.

3, Athanasius the Great, Letter on the Councils of Ariminum in Italy and Seleucia in Isauria, PG 26.688.

4. Nicholas Cabasilas, On the Life in Christ, PG 150.680.

5. Nicholas Cabasilas, On the Life in Christ, PG 150.680.

6. Basil the Great, On the Hexaemeron, PG 29,52.

GR

Πατριαρχική καί Συνοδική Ἐγκύκλιος Ἐπιστολή ἀπολυθεῖσα ἐπί τῷ ἑορτασμῷ τῆς 1700ῆς ἐπετείου τῆς ἐν Νικαίᾳ Α’ Οἰκουμενικῆς Συνόδου

† Β Α Ρ Θ Ο Λ Ο Μ Α Ι Ο Σ

ΕΛΕῼ ΘΕΟΥ ΑΡΧΙΕΠΙΣΚΟΠΟΣ

ΚΩΝΣΤΑΝΤΙΝΟΥΠΟΛΕΩΣ – ΝΕΑΣ ΡΩΜΗΣ

ΚΑΙ ΟΙΚΟΥΜΕΝΙΚΟΣ ΠΑΤΡΙΑΡΧΗΣ

ΠΑΝΤΙ Τῼ ΠΛΗΡΩΜΑΤΙ ΤΗΣ ΕΚΚΛΗΣΙΑΣ ΧΑΡΙΝ ΚΑΙ ΕΙΡΗΝΗΝ ΠΑΡΑ ΘΕΟΥ 

* * *

Ὕμνον εὐχαριστίας ἀναπέμπομεν τῷ πανσθενουργῷ, παντεπόπτῃ καί παντευεργέτῃ Θεῷ τῷ ἐν Τριάδι, τῷ ἀξιώσαντι τόν λαόν Αὐτοῦ φθάσαι τήν 1700ήν ἐπέτειον τῆς ἐν Νικαίᾳ Α’ Οἰκουμενικῆς Συνόδου, τῆς πνευματοκινήτως μαρτυρησάσης περί τῆς γνησίας πίστεως εἰς τόν συνάναρχον τῷ Γεγεννηκότι καί παναληθῶς Αὐτῷ ὁμοούσιον Θεόν Λόγον, «τόν δι᾿ ἡμᾶς τούς ἀνθρώπους καί διά τήν ἡμετέραν σωτηρίαν κατελθόντα καί σαρκωθέντα καί ἐνανθρωπήσαντα, παθόντα καί ἀναστάντα τῇ τρίτῃ ἡμέρᾳ καί ἀνελθόντα εἰς τούς οὐρανούς, καί ἐρχόμενον κρῖναι ζῶντας καί νεκρούς». 

Ἡ Σύνοδος τῆς Νικαίας ἀποτελεῖ ἔκφρασιν τῆς συνοδικῆς φύσεως τῆς Ἐκκλησίας, κορύφωσιν τῆς «ἀρχεγόνου συνοδικότητος» αὐτῆς, ἀρρήκτως συνδεδεμένης μετά τῆς εὐχαριστιακῆς πραγματώσεως τῆς ἐκκλησιαστικῆς ζωῆς, ἀλλά καί μετά τῆς πρακτικῆς τῆς ἐπί τό αὐτό συνελεύσεως πρός λῆψιν «ὁμοθυμαδόν»[1] ἀποφάσεων ἐπί τρεχόντων θεμάτων. Ἡ ἐν Νικαίᾳ Σύνοδος σηματοδοτεῖ ἐν ταὐτῷ τήν ἀνάδυσιν μιᾶς νέας συνοδικῆς δομῆς, αὐτῆς τῆς Οἰκουμενικῆς Συνόδου, ἡ ὁποία ἔμελλε νά ἀποβῇ καθοριστική διά τήν πορείαν τῶν ἐκκλησιαστικῶν πραγμάτων. Ἀξιομνημόνευτον εἶναι ὅτι ἡ Οἰκουμενική Σύνοδος δέν ἀποτελεῖ «μόνιμον θεσμόν» εἰς τήν ζωήν τῆς Ἐκκλησίας, ἀλλά «ἔκτακτον γεγονός», ἀπάντησιν εἰς μίαν συγκεκριμένην ἀπειλήν κατά τῆς πίστεως, ἀποβλέπουσαν εἰς τήν ἀποκατάστασιν τῆς διαρραγείσης ἑνότητος καί τῆς εὐχαριστιακῆς κοινωνίας.

Τό ὅτι ἡ Σύνοδος τῆς Νικαίας συνεκλήθη ὑπό τοῦ Αὐτοκράτορος, ὅτι ὁ Μέγας Κωνσταντῖνος παρηκολούθησε τάς ἐργασίας καί περιέβαλε τά ἀναθέματα αὐτῆς διά τοῦ κύρους κρατικοῦ νόμου, δέν τήν καθιστᾷ «αὐτοκρατορικήν σύνοδον»[2]. Ὑπῆρξεν ἀμιγῶς «ἐκκλησιαστικόν γεγονός», κατά τό ὁποῖον ἡ Ἐκκλησία, καθοδηγουμένη ὑπό τοῦ Ἁγίου Πνεύματος, ἀπεφάσισε διά τά τοῦ οἴκου της, ἐνῷ ὁ Αὐτοκράτωρ ἐφήρμοσε τήν ἀρχήν «Ἀπόδοτε οὖν τά Καίσαρος τῷ Καίσαρι καί τά τοῦ Θεοῦ τῷ Θεῷ»[3]. 

Ἐνώπιον τῆς Ἀρειανικῆς πλάνης, ἡ Ἐκκλησία διετύπωσε συνοδικῶς τό οὐσιῶδες τῆς διηνεκῶς βιουμένης ἐν αὐτῇ πίστεως. Ὁ «ὁμοούσιος τῷ Πατρί» προαιώνιος Υἱός καί Λόγος τοῦ Θεοῦ, «Θεός ἀληθινός ἐκ Θεοῦ ἀληθινοῦ», σώζει διά τῆς σαρκώσεώς Του τόν ἄνθρωπον ἐκ τῆς δουλείας τοῦ ἀλλοτρίου καί διανοίγει εἰς αὐτόν τήν ὁδόν τῆς κατά χάριν θεώσεως. «Αὐτός γάρ ἐνηνθρώπησεν, ἵνα ἡμεῖς θεοποιηθῶμεν»[4]. Τό Σύμβολον τῆς Νικαίας διατρανοῖ τήν βεβαίαν πεποίθησιν ὅτι ἡ σοβοῦσα αἱρετική ἀπόκλισις ἀποτελεῖ ἄρνησιν τῆς δυνατότητος σωτηρίας τοῦ ἀνθρώπου. Ἐν τῇ ἐννοίᾳ ταύτῃ, δέν εἶναι ἁπλῶς θεωρητική διακήρυξις ἀλλά ὁμολογία πίστεως, ὡς ὅλα τά δογματικά κείμενα τῆς Ἐκκλησίας, αὐθεντική διατύπωσις τῆς ζώσης ἐν αὐτῇ καί δι᾿ αὐτῆς ἀληθείας. 

Ἰδιαιτέραν θεολογικήν βαρύτητα ἔχει τό γεγονός ὅτι βάσιν τοῦ Ἱεροῦ Συμβόλου «Πιστεύομεν…» ἀποτελεῖ ἕν τοπικόν βαπτιστήριον Σύμβολον ἤ ὁμάς τοιούτων Συμβόλων. Ὡς γνήσιος φορεύς τῆς διαχρονικῆς ἐκκλησιαστικῆς αὐτοσυνειδησίας, ἡ Σύνοδος ἀνακεφαλαιοῖ καί βεβαιοῖ τήν Ἀποστολικήν παρακαταθήκην, τήν ὁποίαν διαφυλάσσουν αἱ κατά τόπους Ἐκκλησίαι. Ὁ Μέγας Ἀθανάσιος ἀναφέρει ὅτι οἱ Συνοδικοί Πατέρες «περί δέ τῆς πίστεως ἔγραψαν οὐκ Ἔδοξεν, ἀλλ᾿, Οὕτως πιστεύει ἡ καθολική Ἐκκλησία· καί εὐθύς ὡμολόγησαν, πῶς πιστεύουσιν, ἵνα δείξωσιν, ὅτι μή νεώτερον, ἀλλ᾿ ἀποστολικόν ἐστιν αὐτῶν τό φρόνημα, καί ἅ ἔγραψαν, οὐκ ἐξ αὐτῶν εὑρέθη, ἀλλά ταῦτ᾿ ἐστίν, ἅπερ ἐδίδαξαν οἱ ἀπόστολοι»[5]. Πεποίθησις τῶν θεοδιδάκτων Πατέρων ἦτο ὅτι οὐδέν προσετέθη εἰς τήν πίστιν τῶν Ἀποστόλων καί ὅτι τό ὄντως οἰκουμενικόν Σύμβολον τῆς Νικαίας ἀποτελεῖ διακήρυξιν τῆς κοινῆς παραδόσεως τῆς Καθολικῆς Ἐκκλησίας. Οἱ Συνοδικοί Πατέρες, τούς ὁποίους ἡ Ὀρθόδοξος Ἐκκλησία ἐπαξίως τιμᾷ καί ὑμνεῖ ὡς «Ἀποστολικῶν παραδόσεων ἀκριβεῖς φύλακας», ἐχρησιμοποίησαν τόν φιλοσοφικόν ὅρον «οὐσία» (καί τό «ὁμοούσιον») διά τήν ἔκφρασιν τῆς Ὀρθοδόξου πίστεως εἰς τήν θεότητα τοῦ Λόγου, τήν ὁποίαν ἠρνεῖτο ὁ Ἄρειος, καί μετ᾿ αὐτῆς τό ὅλον μυστήριον τῆς πανσωστικῆς ἐνσάρκου Θείας Οἰκονομίας, ἐμπλακείς εἰς ἑλληνιστικά νοητικά σχήματα καί ἀπωθήσας τόν «Θεόν τῶν Πατέρων» ἐν ὀνόματι τοῦ «Θεοῦ τῶν φιλοσόφων». 

Ἕτερον κεφαλαιῶδες ζήτημα, τό ὁποῖον ἐκλήθη νά ἐπιλύσῃ ἡ Σύνοδος τῆς Νικαίας, πρός ἐνίσχυσιν τῆς ἐκκλησιαστικῆς ἑνότητος ἐν τῇ λειτουργικῇ πράξει, ἦτο τό «πότε καί πῶς δεῖ ἡμᾶς τήν τοῦ Πάσχα ἑορτήν ἐκτελεῖν». Ἡ 1700ή  ἐπέτειος τῆς συγκλήσεως τῆς Συνόδου ἐπανέφερεν εἰς τήν ἐπικαιρότητα τό θέμα τοῦ κοινοῦ ἑορτασμοῦ τῆς Ἀναστάσεως τοῦ Κυρίου. Ἡ Ἁγία τοῦ Χριστοῦ Μεγάλη Ἐκκλησία εὔχεται ὅπως οἱ ὅπου γῆς Χριστιανοί ἐπανέλθουν, συμφώνως πρός τάς προσταγάς τῆς ἐν Νικαίᾳ Συνόδου, εἰς τόν ἑορτασμόν τοῦ Πάσχα κατά κοινήν ἡμέραν, ὡς εὐτυχεῖ συγκυρίᾳ, συνέβη κατά τό τρέχον ἔτος. Ἡ ἀπόφασις αὕτη θά λειτουργήσῃ ὡς ἔνδειξις καί σύμβολον γνησίας προόδου εἰς τόν ἀγῶνα οἰκουμενικῆς συμπορεύσεως καί ὁμονοήσεως διά μέσου τοῦ θεολογικοῦ διαλόγου καί τοῦ «διαλόγου τῆς ζωῆς», ὡς ἁπτή μαρτυρία περί τοῦ ἐμπράκτου σεβασμοῦ τῶν κεκτημένων τῆς ἀδιαιρέτου Ἐκκλησίας. Ἡ ἐπίτευξις τοῦ στόχου αὐτοῦ, ἐν τῷ πλαισίῳ τῆς ἐφετεινῆς ἐπετείου, ὑπῆρξε κοινόν ὅραμα τοῦ ἀειμνήστου Πάπα Ρώμης Φραγκίσκου καί τῆς ἡμετέρας Μετριότητος. Ἡ ἐκδημία αὐτοῦ, τήν ἐπαύριον τοῦ παγχριστιανικῶς ἑορτασθέντος Πάσχα, ἐπιτείνει τήν κοινήν εὐθύνην, ὅπως συνεχίσωμεν ἀταλαντεύτως πρός τήν αὐτήν κατεύθυνσιν. 

Σπουδαῖον ὑπῆρξεν ἐπίσης τό νομοκανονικόν ἔργον τῆς ἐν Νικαίᾳ Συνόδου, διά τοῦ ὁποίου ἀποτυποῦται καί ἐπικυροῦται συνοδικῶς τό διαχρονικόν κανονικόν συνειδός τῆς Ἐκκλησίας, καί εἰς τό ὁποῖον εὑρίσκονται αἱ ἀπαρχαί τοῦ μητροπολιτικοῦ συστήματος καί τῆς ἀναδείξεως τοῦ κύρους, τῆς ἐξεχούσης θέσεως καί τῆς διηυρυμένης εὐθύνης ὡρισμένων Θρόνων, ἐκ τῶν ὁποίων διεμορφώθη προοδευτικῶς τό σύστημα τῆς Πενταρχίας. Ἐφ᾿ ὅσον ἡ κανονική παρακαταθήκη τῆς Νικαίας εἶναι κοινή κληρονομία ὁλοκλήρου τοῦ χριστιανικοῦ κόσμου, ἡ ἐφετεινή ἐπέτειος καλεῖται νά λειτουργήσῃ ὡς προσκλητήριον δι᾿ ἐπιστροφήν εἰς τάς πηγάς, εἰς τά πρωταρχικά κανονικά θεσπίσματα τῆς ἀδιαιρέτου Ἐκκλησίας. 

Ἐγγυητής τῶν θεσπισμάτων τῆς Νικαίας ἀνεδείχθη διαχρονικῶς ὁ Οἰκουμενικός Θρόνος τῆς Κωνσταντινουπόλεως. Αὐτό τό πνεῦμα τῆς Μεγάλης Ἐκκλησίας ἐξεφράσθη καί διά τῆς Πατριαρχικῆς καί Συνοδικῆς Ἐγκυκλίου ἐπί τῇ 1600ῇ ἐπετείῳ τῆς Συνόδου[6], «τῆς πρώτης τῶν Οἰκουμενικῶν καί μεγίστης ὡς ἀληθῶς Συνόδου τῆς Ἐκκλησίας». Ἡ εἰλημμένη ἀπόφασις, ὅπως ἡ ἐπέτειος ἑορτασθῇ «πανηγυρικῶς καί δή ἀπό κοινοῦ, εἰ δυνατόν, ὑπό πασῶν τῶν Ὀρθοδόξων Αὐτοκεφάλων Ἐκκλησιῶν, εἰς ἐκδήλωσιν πάνδημον τῆς πιστῆς καί σήμερον τῇ τοῦ Θεοῦ χάριτι ἐμμονῆς τῆς Ἁγίας ἡμῶν Ὀρθοδόξου Ἐκκλησίας ἐν τῇ διδασκαλίᾳ καί τῷ πνεύματι τῆς Συνόδου ἐκείνης, ἥτις ὅπως ἐξ ἑνός τήν μίαν πίστιν τῆς Ἐκκλησίας διά τῆς ἐν Ἁγίῳ Πνεύματι ἀποφάνσεως αὐτῆς ἐστερέωσε καί ἐσφράγισεν, οὕτως ἐξ ἄλλου καί τήν ἑνότητα τῆς ἐκκλησιαστικῆς συγκροτήσεως διά τῆς ἀπό πάντων τῶν περάτων τῆς γῆς παρουσίας ἀντιπροσώπων περιλάμπρως παρέστησεν», δυστυχῶς δέν κατέστη δυνατόν νά πραγματοποιηθῇ ἐξ αἰτίας τῶν ἐκτάκτων περιστάσεων καί τῆς χηρείας τοῦ Οἰκουμενικοῦ Θρόνου. Τήν 19ην Ἰουλίου 1925, πρώτην Κυριακήν μετά τήν ἐνθρόνισιν τοῦ Πατριάρχου Βασιλείου Γ’, ἐξεπληρώθη ἡ «καθυστερήσασα ὀφειλή» διά τῆς τελέσεως «εἰδικῆς Πατριαρχικῆς καί Συνοδικῆς Λειτουργίας» ἐν τῷ Πανσέπτῳ Πατριαρχικῷ Ναῷ. Ἰδιαιτέραν ἐκκλησιολογικήν σημασίαν ἔχει τό γεγονός ὅτι εἰς τήν Ἐγκύκλιον τονίζεται ἡ ἀξία τῆς ἐκτελέσεως τοῦ καθήκοντος τοῦ ἑορτασμοῦ ταύτης τῆς «μεγάλης διά πᾶσαν τήν Χριστιανοσύνην» ἐπετείου ὑπό τῆς Ἐκκλησίας τῆς Κωνσταντινουπόλεως, «ἀμεσωτέραν πρός τήν ἑορτήν ταύτην ἐχούσης τήν σχέσιν καί τήν ὀφειλήν».   

Ἡ Σύνοδος τῆς Νικαίας ἀποτελεῖ σταθμόν εἰς τήν διαμόρφωσιν τῆς δογματικῆς ταυτότητος καί τῆς κανονικῆς δομῆς τῆς Ἐκκλησίας, παρέμεινε δέ τό πρότυπον διά τήν ἀντιμετώπισιν προβλημάτων πίστεως καί κανονικῆς τάξεως ἐπί οἰκουμενικοῦ ἐπιπέδου. Ἡ 1700ή ἐπέτειος ἀπό τῆς πραγματοποιήσεώς της ὑπενθυμίζει εἰς τήν Χριστιανοσύνην τάς παραδοχάς τῆς ἀρχαίας Ἐκκλησίας, τήν ἀξίαν τοῦ κοινοῦ ἀγῶνος κατά τῶν παρανοήσεων τῆς χριστιανικῆς πίστεως καί τήν ἀποστολήν τῶν πιστῶν, ὅπως συμβάλλουν εἰς τόν πολλαπλασιασμόν τῶν «καλῶν καρπῶν» τῆς ἐν Χριστῷ, κατά Χριστόν καί εἰς Χριστόν ζωῆς ἐν τῶ κόσμῳ.

Καλούμεθα σήμερον νά ἀναδείξωμεν τό διαχρονικόν μήνυμα τῆς ἐν Νικαίᾳ Α’ Οἰκουμενικῆς Συνόδου, τάς σωτηριολογικάς διαστάσεις καί τάς ἀνθρωπολογικάς συνεπείας τοῦ «ὁμοουσίου», τῆς ἀρρήκτου συνδέσεως τῆς Χριστολογίας μετά τῆς ἀνθρωπολογίας, εἰς μίαν ἐποχήν ἀνθρωπολογικῆς συγχύσεως καί ἐντόνων προσπαθειῶν ἀναδείξεως τοῦ «μετανθρώπου» ὡς τοῦ ἀνοικτοῦ ὁρίζοντος καί τῆς αὐτοαποθεωτικῆς προοπτικῆς τῆς ἀνθρωπίνης ἐξελίξεως, τῇ συμβολῇ τῆς ἐπιστήμης καί τῆς τεχνολογίας. Ἡ ἀρχή τῆς «θεανθρωπινότητος» ἀποτελεῖ τήν ἀπάντησιν εἰς τήν ἀδιέξοδον ὀπτασίαν τοῦ συγχρόνου «ἀνθρωποθεοῦ». Ἡ ἀναφορά εἰς τό «πνεῦμα τῆς Νικαίας» ἀποτελεῖ πρόσκλησιν ὅπως στραφῶμεν εἰς τά οὐσιώδη τῆς πίστεώς μας, πυρήν τῆς ὁποίας εἶναι ἡ ἐν Χριστῷ σωτηρία τοῦ ἀνθρώπου. 

Ὁ  Κύριος καί Σωτήρ ἡμῶν Ἰησοῦς Χριστός εἶναι ἡ πλήρης καί τελεία ἀποκάλυψις τῆς ἀληθείας περί τοῦ Θεοῦ καί τοῦ ἀνθρώπου. «Ὁ ἐμέ ἑωρακώς, ἑώρακε τόν πατέρα μου»[7]. Ὁ ἐνανθρωπήσας Θεός Λόγος ἔδειξε «πρῶτος καί μόνος», ὡς γράφει ὁ Ἅγιος Νικόλαος ὁ Καβάσιλας, «τόν ἀληθινόν ἄνθρωπον καί τέλειον, καί τρόπων καί ζωῆς καί τῶν ἄλλων ἕνεκα πάντων»[8]. Αὐτήν τήν Ἀλήθειαν ἐκπροσωπεῖ ἐν τῷ κόσμῳ ἡ Μία, Ἁγία, Καθολική καί Ἀποστολική Ἐκκλησία, ἀπό αὐτήν τρέφεται, αὐτήν διακονεῖ. Φοροῦσα τόν χιτῶνα τῆς Ἀληθείας,  «τόν ὑφαντόν ἐκ τῆς ἄνω θεολογίας», ἀεί ὀρθοτομεῖ καί δοξάζει «τῆς εὐσεβείας τό μέγα μυστήριον», εὐαγγελιζομένη τόν λόγον τῆς πίστεως, τῆς ἀγάπης καί τῆς ἐλπίδος, προσβλέπουσα πρός τήν «ἀνέσπερον καί ἀδιάδοχον καί ἀτελεύτητον ἡμέραν»[9], τήν ἐρχομένην αἰώνιον Βασιλείαν τοῦ Πατρός καί τοῦ Υἱοῦ καί τοῦ Ἁγίου Πνεύματος. 

Ἔργον τῆς θεολογίας εἶναι ἡ ἀποκάλυψις τῆς σωτηριολογικῆς διαστάσεως τῶν δογμάτων καί ἡ ἑρμηνεία αὐτῶν δι᾿  ὑπαρξιακῶν ὅρων, ἡ ὁποία ἀπαιτεῖ, ὁμοῦ μετά τῆς μετοχῆς εἰς τό ἐκκλησιαστικόν γεγονός, εὐαισθησίαν καί γνήσιον ἐνδιαφέρον διά τόν ἄνθρωπον καί τάς περιπετείας τῆς ἐλευθερίας του. Ἐν τῇ ἐννοίᾳ ταύτῃ, ἡ διατράνωσις τῆς πίστεως εἰς τόν ἐνανθρωπήσαντα Θεόν Λόγον ὀφείλει ὅπως συνοδεύηται ὑπό τῆς ἐμπράκτου ἀνταποκρίσεως ἡμῶν εἰς τόν σωτήριον λόγον Αὐτοῦ: «αὕτη ἐστίν ἡ ἐντολή ἡ ἐμή, ἵνα ἀγαπᾶτε ἀλλήλους καθώς ἠγάπησα ὑμᾶς»[10].

Μεμνημένοι τοίνυν τῶν ἀφάτων δωρεῶν, ὧν ἐποίησε καί ποιεῖ πάσῃ τῇ κτίσει, ἀκαταπαύστως δοξολογοῦμεν τό ὑπεράγιον καί ὑπέρλαμπρον ὄνομα τοῦ Κυρίου τῶν ὅλων καί Θεοῦ τῆς ἀγάπης, δι᾿ Οὗ τόν Πατέρα ἐγνώκαμεν καί τό Πνεῦμα τό Ἅγιον ἐπεδήμησεν ἐν κόσμῳ.  Ἀμήν! 

Ἐν ἔτει  σωτηρίῳ ‚βκε´, κατά μῆνα Ἰούνιον (α´) 

Ἐπινεμήσεως Γ´

Ὁ Κωνσταντινουπόλεως Βαρθολομαῖος ἐν Χριστῷ εὐχέτης.

+ ὁ Κολωνείας Ἀθανάσιος ἐν Χριστῷ εὐχέτης  

+ ὁ Γορτύνης καί Ἀρκαδίας Μακάριος ἐν Χριστῷ εὐχέτης  

+ ὁ Ἀρκαλοχωρίου, Καστελλίου καί Βιάννου Ἀνδρέας ἐν Χριστῷ εὐχέτης 

+ ὁ Βελγίου Ἀθηναγόρας ἐν Χριστῷ εὐχέτης

+ ὁ Λέρου, Καλύμνου καί Ἀστυπαλαίας Παΐσιος ἐν Χριστῷ εὐχέτης

+ ὁ Ἀτλάντας Σεβαστιανός ἐν Χριστῷ εὐχέτης

+ ὁ Κυδωνιῶν Ἀθηναγόρας ἐν Χριστῷ εὐχέτης

+ ὁ Σηλυβρίας Μάξιμος ἐν Χριστῷ εὐχέτης

+ ὁ Αὐστραλίας Μακάριος ἐν Χριστῷ εὐχέτης

+ ὁ Ἑλβετίας Μάξιμος ἐν Χριστῷ εὐχέτης

+ ὁ Ἰρλανδίας Ἰάκωβος ἐν Χριστῷ εὐχέτης

+ ὁ Μεξικοῦ Ἰάκωβος ἐν Χριστῷ εὐχέτης

Ὅτι ἀκριβές ἀντίγραφον.

Ἐν τοῖς Πατριαρχείοις, τῇ 27ῃ Μαΐου 2025

Ὁ Ἀρχιγραμματεύς τῆς Ἁγίας καί Ἱερᾶς Συνόδου

____________

1. Πράξ. β’, 1.

2. Μητροπολίτου Περγάμου Ἰωάννου Ζηζιούλα, Ἔργα Α’. Ἐκκλησιολογικά Μελετήματα, ἐκδ. Δόμος, Ἀθήνα 2016, σ. 675-6.

3. Ματθ. κβ’, 21.

4.Ἀθανασίου τοῦ Μεγάλου, Λόγος περί τῆς ἐνανθρωπήσεως τοῦ Λόγου, PG 25, 192.

5. Ἀθανασίου τοῦ Μεγάλου, Ἐπιστολή περί τῶν γενομένων ἐν τῇ Ἀριμίνῳ τῆς Ἰταλίας, καί ἐν Σελευκείᾳ τῆς Ἰσαυρίας συνόδων, PG 26, 688.

6. Κ.Π.Α. κῶδιξ Α’ 94, 10 Αὐγούστου 1925, σ. 102-3.

7. Ἰωάν. ιδ’, 9.

8. Νικολάου Καβάσιλα, Περί τῆς ἐν Χριστῷ ζωῆς, PG 150, 680.

9. Βασιλείου τοῦ Μεγάλου, Εἰς τήν Ἐξαήμερον, PG 29, 52.

10. Ἰωάν. ιε’, 12.

UA

Патріарша і Синодальна енцикліка з нагоди 1700-річчя Першого Вселенського Собору в Нікеї

Неофіційний переклад

† ВАРФОЛОМІЙ

Милістю Божою Архієпископ Константинополя–Нового Рима
і Вселенський Патріарх

До повноти Церкви: Нехай Божа благодать і мир будуть з вами!

Ми возносимо подячний гімн Всемогутньому, всевидючому і доброзичливому Богові в Трійці, Який сподобився, щоб Його народ досяг 1700-річчя Першого Вселенського Собору в Нікеї, який дав духовне свідчення автентичної віри в божественне Слово, народжене без початку і справді єдиносущне з Отцем, «Яке для нас і для нашого спасіння». зійшов, втілився і став людиною, постраждав і воскрес на третій день і вознісся на небеса, який знову прийде судити живих і мертвих».

Нікейський Собор є вираженням синодального характеру Церкви, кульмінацією її «першої соборності», яка нерозривно пов’язана з євхаристійною реалізацією церковного життя, а також з практикою збирання разом для «однодушних» рішень (Дії 2, 1) щодо актуальних справ. Собор у Нікеї також означає появу нової соборної структури, а саме Вселенських Соборів, які мали б стати вирішальними для розвитку церковних справ. Варто зазначити, що Вселенський Собор є не «постійною інституцією» в житті Церкви, а «надзвичайною подією» у відповідь на конкретну загрозу вірі, яка спрямована на відновлення розірваної єдності та євхаристійного сопричастя.

Те, що Нікейський собор був скликаний імператором, що Костянтин Великий був присутній на його обговореннях і надав його рішенням статус імператорського закону, не робить його «імператорським синодом». [1] Це була безперечно «церковна подія», під час якої Церква, керована Святим Духом, вирішувала свої внутрішні справи, тоді як імператор реалізовував принцип «Віддайте Кесареве кесареве, а Боже Боже» (Мф. 22, 21).

Перед обличчям аріанської єресі Церква на соборі сформулювала суть своєї віри, яка переживається безперервно. Предвічний Син і Слово Боже, «єдиносущний Отцю... Бог істинний від Бога істинного», через Свою інкарнацію рятує людство від поневолення ворога і відкриває нам дорогу обоження через благодать. «Він став людиною, щоб ми могли стати богами за благодаттю». [2] Нікейський символ проголошує впевнене переконання, що триваюче єретичне відхилення є запереченням потенціалу людського спасіння. У цьому сенсі це не просто теоретична декларація, але визнання віри, як і всі догматичні тексти Церкви, справжнє висловлення живої правди в ньому та через нього.

Особливе богословське значення має той факт, що в основі Священного Символу «Віруємо...» містить місцевий Символ хрещення або групу таких Символів. Як справжній носій вічної самосвідомості Церкви, Собор повторює та підтверджує Апостольський депозит, який зберігають місцеві Церкви. Афанасій Великий згадує, що Синодальні Отці «у справах віри не пишуть: «Нам здалося . . .” а скоріше «Це те, у що вірить Вселенська Церква; і вони відразу ж визнали те, у що вірили, щоб продемонструвати, що в тому, що вони написали, не було відкрито нічого нового, але що їхнє мислення є апостольським, іншими словами, точно так, як навчали апостоли»[3]. Переконання божественно навчених отців полягало в тому, що нічого не було додано до віри апостолів і що справді екуменічний Нікейський Символ містить проголошення спільної традиції Вселенської Церкви. Соборні Отці, яких Православна Церква гідно вшановує і оспівує як «точних захисників апостольських традицій», прийняла філософський термін «сутність» (і похідний від нього «односутний»), щоб висловити православну віру про божественність Слова, яку заперечував Арій, а разом з тим заперечувала всю таємницю загальноспасительної втіленої людини. Божественного Домобудівництва, втягуючись в елліністичні концепції, тим самим відкидаючи «Бога наших батьків» в ім’я «Бога філософів».

Інша життєво важлива справа, яку Нікейський Собор був покликаний вирішити задля зміцнення церковної єдності в літургійній практиці, полягала в тому, «коли і як нам святкувати свято Пасхи». 1700-та річниця скликання цього Собору повернула актуальність справи про спільне святкування Воскресіння Господнього. Свята Велика Церква Христова молиться, щоб християни в усьому світі повернулися, згідно з постановами Нікейського Собору, до святкування Пасхи в єдиний день, як за щасливим збігом обставин цього року. Таке рішення слугувало б доказом і символом справжнього прогресу в боротьбі за наше екуменічне співжиття і співрозуміння через богословський діалог і «діалог життя», як відчутне свідчення нашої практичної поваги до того, що ми отримали від нероздільної Церкви. Досягнення такої мети, в контексті цьогорічного ювілею, було спільним баченням покійного Папи Римського Франциска та нашої Скромності. Його смерть відразу після того, як весь християнський світ святкував Великдень, підкреслює нашу відповідальність продовжувати рух у цьому напрямку без коливань.

Більше того, канонічна робота Нікейського Собору також була важливою, сформулювавши та синодально підтвердивши вічне канонічне сумління Церкви, встановивши початок і піднявши статус митрополичої системи, а також видатне становище та розширену відповідальність деяких престолів, з яких поступово виникла система Пентархії. Оскільки канонічна спадщина Нікеї є спільною спадщиною для всього християнського світу, цьогорічний ювілей покликаний виступати як запрошення повернутися до джерел, а саме до споконвічних канонічних постанов нероздільної Церкви.

Вселенський престол Константинополя завжди служив гарантом рішень Нікеї. Цей дух Великої Церкви також був описаний у Патріаршій і Синодальній Енциклікі до 1600ліття Собору «як першого Вселенського і справді найбільшого Собору Церкви». [4] Рішення святкувати ювілей «святковим і, справді, спільним, по можливості, заходом усіх Православних Автокефальних Церков, щоб разом виявити віру і наполегливість до цього дня нашої Святої Православної Церкви в навчанні та дусі того Собору, чиє натхненне рішення, з одного боку, встановило і запечатало єдину віру Церкви, а з іншого також чудово представило єдність церковної структури через присутність делегати з усіх кінців світу». Але, на жаль, ця подія виявилася нездійсненною через виняткові обставини та вакантність Вселенського Престолу. 19 липня 1925 року, в першу неділю після інтронізації Патріарха Василія III, «відкладене зобов’язання» було виконано звершенням «особливої ​​Патріаршої та Синодальної Літургії» у поважній Патріаршій Церкві. Що має особливе еклезіологічне значення, так це те, що Енцикліка підкреслює цінність прийняття зобов’язання Константинопольської Церкви — «як більш безпосередньо пов’язаної зі святом і відповідальної за нього» — святкувати цю річницю, «яка є величезною для всього християнського світу...»

Нікейський Собор є віхою у формуванні доктринальної ідентичності та канонічної структури Церкви. Він залишався зразком вирішення проблем віри та канонічного порядку на екуменічному рівні. 1700-та річниця з часу її скликання нагадує християнству про традиції стародавньої Церкви, про цінність спільної боротьби проти хибних уявлень про християнську віру та про місію вірних сприяти примноженню «добрих плодів» життя у Христі, згідно з Христом і спрямоване до Христа у світі.

Сьогодні ми покликані висвітлити незмінне послання Першого Вселенського Собору в Нікеї, сотеріологічні виміри та антропологічні наслідки терміну «homo-ousios», нерозривний зв’язок між христологією та антропологією в епоху антропологічної плутанини та інтенсивних зусиль підкреслити «мета-людину» як відкритий горизонт і самобожественну перспективу людської еволюції, з внесок науки і техніки. Принцип «боголюдської реальності» містить відповідь на безвихідь сучасного бачення «людини-бога». Тому посилання на «дух Нікеї» є для нас запрошенням звернутися до суттєвих аспектів нашої віри, ядром якої є спасіння людства у Христі.

Наш Господь і Спаситель, Ісус Христос, є повним і досконалим об’явленням правди про Бога і людину. «Хто бачив мене, той бачив Отця Мого» (Йо. 14, 9). Воплочене Слово Боже продемонструвало «першим і єдиним», як пише святий Миколай Кавасила, «істинну і досконалу людину, взірцеву в поведінці, у способі життя та в будь-якому іншому відношенні»[5]. Цю Істину представляє у світі Єдина, Свята, Соборна і Апостольська Церква; це та сама Істина, яка живить її, та сама Істина, якій вона служить. Церква носить шату Істини, «зіткану теологією згори», завжди правильно пояснюючи і прославляючи «велику таємницю благочестя», проповідуючи слово віри, надії та любові, водночас передчуваючи «нескінченний день, який не знає вечора й спадку»[6], прийдешнє Царство Отця, і Сина, і Святого Духа.

Завданням богослов’я є виявити сотеріологічний вимір доктрини та її інтерпретацію в екзистенціальних термінах, що, поряд із участю в церковній події, вимагає чутливості та справжнього інтересу до людини та пригоди її свободи. У цьому сенсі проголошення нашої віри у втілене Боже Слово має супроводжуватися нашою відчутною відповіддю на Його спасительне слово: «Це Моя вам заповідь, щоб ви любили один одного, як Я вас полюбив» (Ів. 15, 12).

На згадку про невимовні дари, які Він учинив і чинить у світі, ми безупинно прославляємо Пресвяте і Пресвітле Ім’я Господа всіх і Бога любові, Яким ми пізнали Отця і через Якого Дух Святий зійшов у світ. Амінь!

1 червня 2025 року від Різдва Христового.

***

1. Митрополит Іоанн Пергамський, Твори, том. 1: Еклезіологічні дослідження (Афіни: Domos Books, 2016), 675-6.

2. Афанасій Великий, Про Божественне Втілення, PG 25.192.

3, Афанасій Великий, Лист про собори в Арімінумі в Італії та Селевкії в Ісаврії, PG 26.688.

4. Миколай Кавасила, Про життя у Христі, PG 150.680.

5. Миколай Кавасила, Про життя у Христі, PG 150.680.

6. Василій Великий, Про гексамерон, PG 29,52.

RU

Патриаршая и Синодальная энциклика по случаю 1700-летия Первого Вселенского Собора в Никее

Неофициальный перевод

† ВАРФОЛОМЕЙ

Милостью Божией, Архиепископ Константинополя–Нового Рима
и Вселенский Патриарх

К Полноте Церкви: Да пребудет с вами Благодать и Мир Божий!

Мы возносим благодарственный гимн всемогущему, всевидящему и благодушному Богу в Троице, сподобившему народ Его достичь 1700-летия Первого Вселенского Собора в Никее, принесшего духовное свидетельство о подлинной вере в Божественное Слово, рождённое без начала и истинно единосущное Отцу, «Который ради нас и ради нашего спасения сошёл, воплотился и стал человеком, пострадал и воскрес в третий день и вознесся на небеса, который снова придет судить живых и мертвых».

Никейский Собор представляет собой выражение синодальной природы Церкви, кульминацию ее «первоначальной соборности», которая неразрывно связана с евхаристическим осуществлением церковной жизни, а также с практикой собираться для принятия «единодушных» решений (Деян. 2:1) по текущим вопросам. Никейский Собор означает также возникновение новой соборной структуры, а именно Вселенских Соборов, которые будут иметь решающее значение для развития церковных дел. Примечательно, что Вселенский Собор представляет собой не «постоянный институт» в жизни Церкви, а «чрезвычайное событие» в ответ на конкретную угрозу вере, имеющее целью восстановление разорванного единства и евхаристического общения.

То, что Никейский собор был созван императором, что Константин Великий присутствовал на его заседаниях и принял его решения со статусом императорского закона, не делает его «имперским синодом». 22:21).

Перед лицом арианской ереси Церковь на соборе сформулировала суть своей веры, которая переживается непрерывно. Предвечный Сын и Слово Божие, «единосущный Отцу... истинный Бог истинного Бога», через Свое воплощение спасает человечество от порабощения врагу и открывает нам путь обожения через благодать. «Он стал человеком, чтобы мы могли стать божественными».[2] Никейский Символ провозглашает твердое убеждение в том, что продолжающееся еретическое отклонение представляет собой отрицание возможности человеческого спасения. В этом смысле это не просто теоретическая декларация, а исповедание веры, как и все догматические тексты Церкви, подлинное выражение живой истины в ней и через нее.

Особое богословское значение имеет тот факт, что в основе Священного Символа «Веруем...» включает местный Крещальный Символ или группу таких Символов. Как подлинный носитель вечного самосознания Церкви, Собор подводит итог и вновь подтверждает апостольское наследие, сохраненное поместными Церквами. Афанасий Великий упоминает, что синодальные отцы «по вопросам веры не пишут: «Казалось нам. . ». а скорее: «В это верит католическая церковь; и тотчас же исповедали то, во что они верят, чтобы показать, что в написанном ими не было обнаружено ничего нового, но что образ их мышления апостольский, то есть именно такой, как учили Апостолы». достойные почести и гимны как «точные хранители апостольских традиций», принял философский термин «сущность» (и производное от него «единосущность») для выражения православной веры о божественности Слова, которую отрицал Арий, и вместе с этим отрицал всю тайну всеспасительного воплощенного Божественного Домостроительства, впутываясь в эллинистические концепции, отвергая тем самым «Бога отцов наших» во имя «Бога философов».

Другой жизненно важный вопрос, который призван был решить Никейский Собор ради укрепления церковного единства в богослужебной практике, заключался в том, «когда и как нам праздновать праздник Пасхи». 1700летлетия созыва этого Собора вернули актуальность вопроса о совместном праздновании Воскресения Господня. Святая Великая Церковь Христова молится, чтобы христиане всего мира вернулись, согласно постановлениям Никейского Собора, к празднованию Пасхи в общий день, как по благословенному стечению обстоятельств в нынешнем году. Такое решение послужило бы свидетельством и символом подлинного прогресса в борьбе за наше экуменическое совместное пребывание и сопонимание через богословский диалог и «диалог жизни», как осязаемое свидетельство нашего практического уважения к тому, что мы получили от неразделенной Церкви. Достижение такой цели в контексте юбилея этого года было совместным видением покойного Папы Римского Франциска и нашей Скромности. Его кончина сразу после того, как весь христианский мир отпраздновал Пасху, подчеркивает нашу ответственность продолжать идти в этом направлении, не колеблясь.

Кроме того, значимой была и каноническая работа Никейского Собора, сформулировавшего и утвердившего синодально вечное каноническое сознание Церкви, установившее начало и возвысившее статус митрополичьей системы, а также выдающееся положение и расширенную ответственность определенных Престолов, из которых постепенно возникла система Пентархии. Поскольку каноническое наследие Никеи является общим наследием для всего христианского мира, юбилей этого года призван служить приглашением вернуться к истокам, а именно к первобытным каноническим установлениям неразделенной Церкви.

Вселенский Константинопольский престол издавна служил гарантом решений Никеи. Этот дух Великой Церкви был описан и в Патриаршей и Синодальной энциклике к 1600-летию Собора «как первого Вселенского и поистине величайшего Собора Церкви». [4] Решение отметить годовщину «праздничным и, по возможности, совместным мероприятием всех Православных Автокефальных Церквей, чтобы в целом проявить веру и стойкость до сего дня нашей Святой Православной Церкви в учении и духе того Собора, вдохновенное решение которого, с одной стороны, утвердило и скрепило единую веру Церкви, а с другой, также великолепно представило единство церковного устройства присутствием делегатов со всех концов света». Однако, к сожалению, это событие не оказалось возможным из-за исключительных обстоятельств и вакантности Вселенского престола. 19 июля 1925 года, в первое воскресенье после интронизации Патриарха Василия III, «отсроченное обязательство» исполнилось совершением «особой Патриаршей и Синодальной литургии» в почтенной Патриаршей Церкви. Что имеет особое экклезиологическое значение, так это то, что в энциклике подчеркивается ценность принятия обязательства Константинопольской Церкви — «как более непосредственно связанной с праздником и ответственной за него» — праздновать эту годовщину, «которая огромна для всего христианского мира...»

Никейский Собор является важной вехой в формировании вероучительной идентичности и канонической структуры Церкви. Оно оставалось образцом решения проблем веры и канонического порядка на экуменическом уровне. 1700-летие со дня его созыва напоминает христианству о традициях древней Церкви, ценности взаимной борьбы с заблуждениями христианской веры, миссии верных способствовать умножению «добрых плодов» жизни во Христе, по Христу, и устремленных ко Христу в мире.

Сегодня мы призваны подчеркнуть непреходящее послание Первого Вселенского Собора в Никее, сотериологические измерения и антропологические последствия термина «homo-ousios», неразрывную связь между христологией и антропологией в эпоху антропологической путаницы и интенсивных усилий подчеркнуть «метачеловека» как открытый горизонт и самообогащающую перспективу человеческой эволюции, с вкладом науки и техники. Принцип «богочеловеческой реальности» содержит ответ на тупиковую ситуацию современного видения «человека-бога». Поэтому ссылка на «дух Никейский» представляет собой приглашение обратиться к важнейшим аспектам нашей веры, ядром которой является спасение человечества во Христе.

Наш Господь и Спаситель Иисус Христос — это полное и совершенное откровение истины о Боге и человеке. «Видевший Меня видел Отца Моего» (Ин 14:9). Воплощенное Слово Божие явило «первого и единственного», как пишет св. Николай Кавасила, «истинного и совершенного человека, примерного в поведении, в образе жизни и во всем остальном».[5] Эту Истину представляет в мире Единая, Святая, Соборная и Апостольская Церковь; это та же самая Истина, которая питает ее, та же самая Истина, которой она служит. Церковь носит ризу Истины, «тканную богословием свыше», всегда справедливо излагая и прославляя «великую тайну благочестия», благовествуя слово веры, надежды и любви, предвосхищая «день бесконечный, не знающий ни вечера, ни преемства»,[6] грядущее Царство Отца и Сына и Святого Духа.

Задача богословия — раскрыть сотериологическое измерение учения и его интерпретацию в экзистенциальном плане, что, наряду с участием в церковном событии, требует чуткости и подлинного интереса к человеку и тайне его свободы. В этом смысле провозглашение нашей веры в воплощенное Божественное Слово должно сопровождаться нашим осязаемым откликом на Его спасительное слово: «Вот заповедь Моя вам, да любите друг друга, как Я возлюбил вас» (Ин 15, 12).

Итак, в память неизреченных даров, которые Он сотворил и творит в мире, мы непрестанно прославляем пресвятое и преславное имя Господа всего и Бога любви, через которого мы познали Отца и через которого Дух Святой пришел в мир. Аминь!

1 июня 2025 года от Рождества Христова.

***

1. Митрополит Пергамский Иоанн, Сочинения, Том. 1: Экклезиологические исследования (Афины: Domos Books, 2016), 675-6.

2. Афанасий Великий, О Божественном воплощении, PG 25.192.

3, Афанасий Великий, Письмо о соборах Аримина в Италии и Селевкии в Исаврии, PG 26.688.

4. Николай Кавасила, О жизни во Христе, PG 150.680.

5. Николай Кавасила, О жизни во Христе, PG 150.680.

6. Василий Великий, О Гексамероне, PG 29,52.

BY

Патрыяршая і Сінадальная энцыкліка з нагоды 1700-годдзя Першага Сусветнага Сабору ў Нікеі

Неафіцыйны пераклад

† ВАРФАЛАМЕЙ

З Божай Міласэрнасці, Архіепіскап Канстанцінопаля–Новага Рыма
і Сусветны Патрыярх

Да паўнаты Царквы: Няхай Божая ласка і мір будуць з вамі!

Мы прыносім гімн падзякі ўсемагутнаму, усёбачнаму і добразычліваму Богу ў Тройцы, які ўдастоіўся, каб Яго народ дасягнуў 1700-годдзя Першага Сусветнага Сабору ў Нікеі, які даў духоўнае сведчанне сапраўднай веры ў Божае Слова, народжанае без пачатку і сапраўды адзінасутнае з Айцом, «Якое для нас і дзеля нашага збаўлення сышоў, увасобіўся і стаў чалавекам, пакутаваў і ўваскрос на трэці дзень і ўзышоў на нябёсы, які зноў прыйдзе судзіць жывых і памерлых».

Нікейскі Сабор з’яўляецца выразам сінадальнага характару Царквы, кульмінацыяй яго «самай ранняй саборнасці», якая непарыўна звязана з эўхарыстычнай рэалізацыяй царкоўнага жыцця, а таксама з практыкай збірацца разам для «аднадушнага» рашэння (Дз 2, 1) па актуальных справах. Сабор у Нікеі таксама азначае з'яўленне новай саборнай структуры, а менавіта Сусветных Сабораў, якія стануць вызначальнымі для развіцця царкоўных спраў. Варта адзначыць, што Сусветны Сабор — гэта не «пастаянны інстытут» у жыцці Царквы, але «надзвычайная падзея» ў адказ на пэўную пагрозу веры, накіраваная на аднаўленне разарванай еднасці і эўхарыстычнай камуніі.

Тое, што Нікейскі сабор быў скліканы імператарам, што Канстанцін Вялікі прысутнічаў на яго абмеркаваннях і надаў яго рашэнням статус імператарскага закона, не робіць яго «імператарскім сінодам» [1] . Гэта была бясспрэчна «царкоўная падзея», у выніку якой Царква, кіраваны Святым Духам, вырашаў свае ўнутраныя справы, а імператар выконваў прынцып «Аддайце Кесарава кесару і Божае Богу» (Мц. 22, 21).

Перад абліччам арыянскай ерасі Царква на Саборы сфармуляваў сутнасць сваёй веры, якая перажываецца бесперапынна. Прадвечны Сын і Слова Божае, «Адзінасутны Айцу... Бог праўдзівы ад Бога праўдзівага», праз Сваё ўцелаўленне збаўляе чалавецтва ад няволі ворага і адкрывае нам шлях абагаўлення праз ласку. «Ён стаўся чалавекам, каб мы сталі багамі паводле ласкі»[2]. Нікейскі сімвал абвяшчае цвёрдае перакананне, што пастаяннае ератычнае адхіленне ўяўляе сабой адмаўленне магчымасці збаўлення чалавека. У гэтым сэнсе гэта не проста тэарэтычная дэкларацыя, але вызнанне веры, як і ўсе дагматычныя тэксты Царквы, сапраўднае выражэнне жывой праўды ў ім і праз яго.

Асаблівую тэалагічную важнасць мае той факт, што аснова святога сімвала «Веруем...» уключае ў сябе мясцовы Сімвал хросту або групу такіх Сімвалаў. Будучы сапраўдным носьбітам вечнага самасвядомасці Царквы, Сабор паўтарае і пацвярджае апостальскі дэпазіт, які захоўваюць мясцовыя Царкваы. Афанасій Вялікі згадвае, што сінадальныя Айцы «па справах веры не пішуць: «Нам здалося . . .” а хутчэй «Гэта тое, у што верыць Саборная Царква; і адразу ж вызналі тое, у што вераць, каб паказаць, што ў тым, што яны напісалі, не было адкрыта нічога новага, але што іх мысленне апостальскае, іншымі словамі, дакладна так, як вучылі Апосталы»[3]. Айцы, навучаныя Богам, былі перакананыя, што нічога не было дададзена да веры Апосталаў і што сапраўды экуменічны Нікейскі сімвал уключае ў сябе абвяшчэнне агульнай традыцыі Айцы Сабора, якіх Праваслаўная Царква годна ўшаноўвае і апявае як «дакладных абаронцаў апостальскіх традыцый», прынялі філасофскі тэрмін «сутнасць» (і вытворны ад яго «адзінасутны»), каб выказаць праваслаўную веру аб боскасці Слова, якое адмаўляў Арый, а разам з тым адмаўляў і ўсю таямніцу ўніверсальна-збаўчага ўцелаўлення. Божае Домабудаўніцтва, уцягваючыся ў эліністычныя канцэпцыі, адмаўляючыся тым самым ад «Бога нашых бацькоў» у імя «Бога філосафаў».

Іншым жыццёва важным пытаннем, якое Нікейскі сабор быў пакліканы вырашыць дзеля ўмацавання царкоўнай еднасці ў літургічнай практыцы, было «калі і як мы павінны святкаваць свята Пасхі». 1700-я ўгодкі склікання гэтага Сабору вярнуў да актуальнасці справу супольнай цэлебрацыі Уваскрасення Пана. Сьвятая Вялікая Царква Хрыстова моліцца, каб хрысьціяне ўсяго сьвету вярнуліся, згодна з пастановамі Нікейскага Сабору, да сьвяткаваньня Вялікадня ў адзіны дзень, як па шчасьлівым супадзеньні гэтага году. Такое рашэнне паслужыла б сведчаннем і сімвалам сапраўднага прагрэсу ў барацьбе за наша экуменічнае сужыццё і ўзаемаразуменне праз тэалагічны дыялог і «дыялог жыцця», як адчувальнае сведчанне нашай практычнай павагі да таго, што мы атрымалі ад непадзельнага Царквы. Дасягненне такой мэты ў кантэксце сёлетняга юбілею было сумесным бачаннем памерлага Папы Рымскага Францішка і нашай Сціпласці. Яго смерць адразу пасля таго, як увесь хрысціянскі свет святкаваў Вялікдзень, падкрэслівае нашу адказнасць працягваць ісці ў гэтым напрамку без ваганняў.

Больш за тое, кананічная праца Нікейскага Сабору была таксама важнай, сфармуляваўшы і сінадальна пацвердзіўшы вечнае кананічнае сумленне Царквы, усталяваўшы пачатак і падняўшы статус сістэмы мітраполіі, а таксама выбітнае становішча і пашыраную адказнасць некаторых прастолаў, з якіх паступова паўстала сістэма Пентархіі. Паколькі кананічная спадчына Нікеі з’яўляецца агульнай спадчынай для ўсяго хрысціянскага свету, сёлетні юбілей пакліканы служыць запрашэннем вярнуцца да вытокаў, а менавіта да першабытных кананічных правілаў непадзельнага Царквы.

Сусветны трон Канстанцінопаля заўсёды служыў гарантам рашэнняў Нікеі. Гэты дух Вялікай Царквы быў таксама апісаны ў Патрыяршай і Сінадальнай Энцыкліцы ў 1600годдзе Сабору «як першага Сусветнага і сапраўды найвялікшага Сабору Царквы». [4] Рашэньне адсьвяткаваць гадавіну «сьвяточным і, насамрэч, сумесным, па магчымасьці, мерапрыемствам усіх Праваслаўных Аўтакефальных Цэркваў, каб усеагульна выявіць веру і стойкасьць нашай Сьвятой Праваслаўнай Царквы да сёньняшняга дня ў вучэньні і духу таго Сабору, натхнёнае рашэньне якога, з аднаго боку, устанавіла і замацавала адзіную веру Царквы, а з другога таксама цудоўна прадставіла еднасьць структуры Царквы праз прысутнасьць дэлегаты з усіх канцоў свету». Але, на жаль, гэтая падзея не аказалася здзейсненай з-за выключных абставін і вакантнасці Сусветнага Прастола. 19 ліпеня 1925 г., у першую нядзелю пасля інтранізацыі Патрыярха Васіля III, «адкладзенае абавязацельства» было выканана цэлебрацыяй «асаблівай Патрыяршай і Сінадальнай Літургіі» ў шаноўнай Патрыяршай Царкве. Асаблівае эклезіялагічнае значэнне мае тое, што энцыкліка падкрэслівае каштоўнасць прыняцця абавязку Канстанцінопальскага Царквы — «як больш непасрэдна звязанага са святам і адказнага за яго» — святкаваць гэты юбілей, «вялізны для ўсяго хрысціянскага свету...»

Нікейскі сабор з'яўляецца важнай вяхой у фарміраванні дактрынальнай ідэнтычнасці і кананічнай структуры Царквы. Ён заставаўся ўзорам для вырашэння праблем веры і кананічнага парадку на экуменічным узроўні. 1700-я ўгодкі з моманту яго склікання нагадвае хрысціянству пра традыцыі старажытнага Царквы, каштоўнасць узаемнай барацьбы з памылковымі ўяўленнямі хрысціянскай веры і місію вернікаў спрыяць памнажэнню «добрых пладоў» жыцця ў Хрысце, паводле Хрыста і скіраванага да Хрыста ў свеце.

Сёння мы пакліканы падкрэсліць нязменнае пасланне Першага Сусветнага Сабору ў Нікеі, сатэрыялагічныя вымярэнні і антрапалагічныя наступствы тэрміна «homo-ousios», непарыўную сувязь паміж хрысталогіяй і антрапалогіяй у эпоху антрапалагічнай блытаніны і інтэнсіўных намаганняў падкрэсліць «мета-чалавека» як адкрыты гарызонт і самаабагаўляльную перспектыву чалавечай эвалюцыі, з ўклад навукі і тэхн. Прынцып «боска-чалавечай рэальнасці» заключае ў сабе адказ на тупік сучаснага бачання «чалавека-бога». Таму спасылка на «дух Нікеі» з’яўляецца для нас запрашэннем звярнуцца да істотных аспектаў нашай веры, ядром якой з’яўляецца збаўленне чалавецтва ў Хрысце.

Наш Гасподзь і Збаўца, Ісус Хрыстос, з’яўляецца поўным і дасканалым адкрыццём праўды пра Бога і чалавека. «Хто бачыў Мяне, бачыў Айца Майго» (Ян 14, 9). Уцелаўлёнае Божае Слова паказала «першым і адзіным», як піша св. гэта тая самая Праўда, якая жывіць яе, тая самая Праўда, якой яна служыць. Царква апрануты ў вопратку Праўды, «сатканую тэалогіяй звыш», заўсёды справядліва вытлумачваючы і праслаўляючы «вялікую таямніцу пабожнасці», евангелізуючы слова веры, надзеі і любові, прадчуваючы «бясконцы дзень, які не ведае вечара і пераемнасці»[6], будучае Валадарства Айца і Сына і Духа Святога.

Задачай тэалогіі з’яўляецца выяўленне сатэрыялагічнага вымярэння дактрыны і яе інтэрпрэтацыі ў экзістэнцыяльных катэгорыях, што разам з удзелам у царкоўнай падзеі патрабуе адчувальнасці і сапраўднай цікавасці да чалавека і прыгоды яго свабоды. У гэтым сэнсе абвяшчэнне нашай веры ва ўцелаўлёнае Божае Слова павінна суправаджацца нашым адчувальным адказам на Яго збаўчае слова: «Гэта Мая запаведзь вам, каб вы любілі адзін аднаго, як Я палюбіў вас» (Ян 15, 12).

Такім чынам, у памяць пра невыказныя дары, якія Ён зрабіў і робіць у свеце, мы няспынна праслаўляем Найсвяцейшае і найяснейшае імя Госпада ўсіх і Бога любові, праз Якога мы пазналі Айца і праз Якога Дух Святы прыйшоў у свет. Амін!

1 чэрвеня 2025 года ад Нараджэння Хрыстовага.

***

1. Мітрапаліт Пергамскі Іаан, Творы, т. 1: Эклезіялагічныя даследаванні (Афіны: Domos Books, 2016), 675-6.

2. Афанасій Вялікі, Пра боскае ўцелаўленне, PG 25.192.

3, Афанасій Вялікі, Ліст аб саборах у Арымінуме ў Італіі і Селеўкіі ў Ісаўрыі, PG 26.688.

4. Мікалай Кабасила, Пра жыццё ў Хрысце, PG 150.680.

5. Мікалай Кабасіла, Пра жыццё ў Хрысце, PG 150.680.

6. Васіль Вялікі, Пра гексамерон, PG 29,52.